"Ми не жадаєм ніяких виїмків"
Унікальний спогад однієї із перших воячок добровольчого Легіону Українських Січових Стрільців – "вістуна" Павлини Михайлишин. 40-річної кравчині, матері двох дітей зі Львова. Яка готувалась до війни за Україну у жіночій четі товариства "Січові Стрільці ІІ" та однією з небагатьох пішла на фронт, коли розпочалась Перша світова війна. Під час зимових рейдів Карпатами відморозила ноги, але не згадала цього у спогаді, як і те, що брала в полон москалів.
Унікальний спогад однієї із перших воячок добровольчого Легіону Українських Січових Стрільців – "вістуна" Павлини Михайлишин із родини Бубнюків (Малярських). 40-річної кравчині, матері двох дітей зі Львова. Яка готувалась до війни за Україну у жіночій четі товариства "Січові Стрільці ІІ" та однією з небагатьох пішла на фронт, коли розпочалась Перша світова війна. Під час зимових рейдів Карпатами відморозила ноги, але не згадала цього у спогаді, як і те, що брала в полон москалів.
Досі дівоче прізвище Павлини було невідомим. Лише, що походила із села Ганачів Перемишлянського повіту, тепер – це Ганачівка на Львівщині. Відкриті нещодавно архіви УВАН у електронному форматі дозволили не лише віднайти цей спогад, який публікується, але також встановити у якому підрозділі воювала П. Михайлишин. У сотні Осипа Будзиновського, в складі чети Богдана Гнатевича, якою раніше командував Іван Цяпка-"Скоропад".
Спогад записаний 23 червня 1915 року біля Мукачівського замку, де розміщувався пункт постійної дислокації УСС. Спогад підписаний "вістун Павло Михайлишин". І коректор не виправив чоловічого імені на жіноче, хоч зробив інші правки у машинопичі. Запис провів д-р Осип Назарук, а оформив вихованець львівського Пласту Василь Клим,. Збережено мову і правопис оригіналу, рідко вживані тепер слова – пояснено редакторськими примітками. Юрій Юзич.
Женщин було від початку при стрільцях три: Олена Степанівна, Софія Галєчко і я. Тепер є ще Анна Дмитерківна (в заміжжі – Ратич. – Ред.), уч.[ениця вчительскої] сем.[інарії] Ольга Підвисоцька, семинар. II. року [навчання]. Всі в полі (на фронті. – Ред.). Та кромі того С.[тефанія] Новаковська при червонім хресті. Вони роблять службу і в розстрільній і в патрулях після своєї шаржі (перебувають в бойовій лінії та ходять в розвідку, відповідно до займаної посади. – Ред.), зовсім як мужчини. Степанівна була і в приступі (штурмі. – Ред.). Взагалі як є така ситуація, то всі йдуть, ми не жадаєм ніяких виїмків і не приймаєм ніяких уступок, навіть що до кватир (розміщення. – Ред.).
З цікавіших моїх переживань можу розказати про патрулю до Матькова (тепер село у Козівській громаді, що в Сколівських Бескидах. – Ред.) пізньою осінню, а може і в зимі перед Різдвом, були вже сніги і ожеледь. Йшло нас 10 і командант Микола Креховецький ґімназіяльний ученик з Рогатинщини (згодом командир штурмової сотні під час Чортківської офензиви УГА. – Ред.).
Прочі були, кромі мене, мужчини: Яків Бубнюк, заступник коменданта, Лев Чубатий, інших по назвиську не тямлю. Ми вийшли перед полуднем з Карльсдорфу (поселення німецьких колоністів. – Ред.) в Скільщині. Дорога була дуже кепська, ховзька. Провадила понад ріку Стрий. Ріка була замерзла. Сніг ще не був дуже високий. Ми не могли дійти до Матькова, бо з села Івашковець, котре було вже спалене, кромі церкви побачили ми в Матькові москалів на горах. Могло їх бути 2-3 компанії (сотні. – Ред.) піхоти. Йшли розстрільною в напрямі до Івашковець. Наш командант вислав двох стрільців випитати селян, котрі надійшли через поле. Вони принесли вістку, що москалі були вже в Матькові, точно сили їх не можна подати.
Рівночасно з нашою вислана була до Івашковець патруля з около 20 стрільців під Командою четаря [Агатона] Добрянського, матуриста зі Львова (весною 1917 року один із ключових організаторів масових демонстрацій українців в у тодішній столиці московської імперії Петрограді. – Ред.). Якийсь час ішли ті оба патрулі разом, опісля розділилися. Добрянського патруля мала ліпшу позицію від нашої і була укрита за горбами, що москалі їх не бачили. Тому почала вона стріляти в москалів сальвами, а вони в переполосі розбіглися. Ми не могли стріляти, бо були на краю ліса і нас могли бачити. Але дальше за ними не могла гнати і патруля Добрянського, бо москалі почали в її сторону стріляти шрапнелями і ґранатами. Наш командант зі своїм заступником обсервував через люнету розстрільну москалів (розглядав через далековид ворожу бойову лінію. – Ред.). Опісля ми вернули до своєї команди в Карльсдорфі, а за нами прийшла і патруля Добрянського.
Перший раз в більшій розстрільній була я в Гнилій під Ужоком (тепер село у Великоберезнянській громаді Закарпаття. – Ред.). Але й ще перед тим була в битві під Комарниками, недалеко від Бутлі (тепер села у Турківській громаді Львівщини. – Ред.). Була там ціла сотня Будзиновського на правім крилі. Битву розпочали наші рано (було то около Різдва). Наш сотник порозсилав до близьких сіл патрулі з 10 стрільців. Я була при сотнику, при котрім лишилося всього зо 30 стрільців. Ми йшли з горбка на горбок снігами в напрямі Комарник. Ще не стріляли, тільки взаємно зближалися до себе. Коли ми прийшли вже над Комарники, патруля вістуна [Івана] Поритка, ґімназіяльного ученика з Рогатинщини (тепер дістав похвалу за Маківку) донесла з Комарник, що там уже козаки, коло одної і три полеві кухні. Потім догадувалися ми, що там буде більше як сотня, але решта мусить бути вже розставлена. Почали ми сходити з гори до села К.[омарники] і побачили кілька хат у провалі, та кінські сліди.
З хати вибігла ґаздиня і сказала нам, що сюди їхала козацька патруля з 9 людей, що вона нас скорше побачила, чим ми її могли побачити і втекла. Се було вже по полудни, але ми не думали про харч. Та мимо того дуже радо побачили ми молоко, котре нам винесла та ґаздиня. З другої хати вийшла дівчина і запросила нас до середини; тут дістали ми знову молока, трохи зимних бульб і вівсяного коржа, що так нам смакував як найліпші тістечка. Се їли ми за цілий день. Зараз закрилися ми за стодолою і дивилися як на горі уставлялися війська. Московська артилерія вже сильно їх острілювала, а наша також відповідала. Козаки втекли з гори через ріку ґальопом у другий конець Комарник. Опісля посунулися ми в напрямі сусіднього села. Сотня мала з собою полученє (зв'язок. – Ред.). Вернула друга наша патруля і донесла, що розігнала та вигнала з Комарник сотню москалів.
Ми під горою закриті в яру чекали козаків, котрі знов їхали в напрямі до нас. Так чекали ми до вечора. Стріли утихли. Перед нами зо 200-300 кроків нараз дуже ясно засвітило за селом в вікні якогось дому. В одній хвилі цілий дім станув в огни, нас дуже освітило і ми не могли виходити з яру. Коли огонь пригас стрілець доніс сотникові, що все наше військо пішло до Бутлі на ніч. Ми дуже померзли, бо довго були в розстрільній і віяв проймаючий вітер.
Я була дуже втомлена і змерзла так, що не могла з усіма разом поспішати і прилишилася ззаду. Лишився зі мною тільки тов. Павло Рудий і зелізничник відки не знаю. І разом ми пішли, але своєї сотні знайти не могли. Зустріли ми мадярських ополченців і разом з ними пішли до Бутлі. Всі хати заповнені жовнірами і ще така маса пішла, що годі було надіятися на кватиру. Перейшли ми через якусь високу і ховзьку кладку над рікою з хитким поручнем. В одній і другій хаті повно було жовнірів, ми бачили се через вікна і навіть не вступали. Нараз здибали ми на подвірю знакомого стрільця з нашої сотні і дуже тим втішилися, що з ним є тут трен (обоз. – Ред.) нашої сотні. Вони втішилися нами і прийняли на ніч. Всі спали на землі на соломі.
На другий день знайшли ми нашу сотню в Комарниках.
Нині (23.06.1915. – Ред.) за 2 години їду в поле (на фронт. – Ред.).
Я не цілком ще здорова, але мене тягне до воєнної служби і полевого життя… Наш відділ веде теольог четар [Григорій] Трух (співавтор пісні "Ой, у лузі Червона калина". – Ю.Ю.), дуже добрий чоловік, хоч не вся старшина така добра і мені лучалися всілякі четарі (зустрічались різні командири. – Ред.).
Читайте також: "Дома лишила діти, а сама вступила в ряди УСС"
