"Ми не жадаєм ніяких виїмків"

Унікальний спогад однієї із перших воячок добровольчого Легіону Українських Січових Стрільців – "вістуна" Павлини Михайлишин. 40-річної кравчині, матері двох дітей зі Львова. Яка готувалась до війни за Україну у жіночій четі товариства "Січові Стрільці ІІ" та однією з небагатьох пішла на фронт, коли розпочалась Перша світова війна. Під час зимових рейдів Карпатами відморозила ноги, але не згадала цього у спогаді, як і те, що брала в полон москалів.

 
Павлина Михайлишин

Унікальний спогад однієї із перших воячок добровольчого Легіону Українських Січових Стрільців – "вістуна" Павлини Михайлишин із родини Бубнюків (Малярських). 40-річної кравчині, матері двох дітей зі Львова. Яка готувалась до війни за Україну у жіночій четі товариства "Січові Стрільці ІІ" та однією з небагатьох пішла на фронт, коли розпочалась Перша світова війна. Під час зимових рейдів Карпатами відморозила ноги, але не згадала цього у спогаді, як і те, що брала в полон москалів.

Досі дівоче прізвище Павлини було невідомим. Лише, що походила із села Ганачів Перемишлянського повіту, тепер – це Ганачівка на Львівщині. Відкриті нещодавно архіви УВАН у електронному форматі дозволили не лише віднайти цей спогад, який публікується, але також встановити у якому підрозділі воювала П. Михайлишин. У сотні Осипа Будзиновського, в складі чети Богдана Гнатевича, якою раніше командував Іван Цяпка-"Скоропад".

Спогад записаний 23 червня 1915 року біля Мукачівського замку, де розміщувався пункт постійної дислокації УСС. Спогад підписаний "вістун Павло Михайлишин". І коректор не виправив чоловічого імені на жіноче, хоч зробив інші правки у машинопичі. Запис провів д-р Осип Назарук, а оформив вихованець львівського Пласту Василь Клим,. Збережено мову і правопис оригіналу, рідко вживані тепер слова – пояснено редакторськими примітками. Юрій Юзич.

Женщин було від початку при стрільцях три: Олена Степанівна, Софія Галєчко і я. Тепер є ще Анна Дмитерківна (в заміжжі – Ратич. – Ред.), уч.[ениця вчительскої] сем.[інарії] Ольга Підвисоцька, семинар. II. року [навчання]. Всі в полі (на фронті. – Ред.). Та кромі того С.[тефанія] Новаковська при червонім хресті. Вони роблять службу і в розстрільній і в патрулях після своєї шаржі (перебувають в бойовій лінії та ходять в розвідку, відповідно до займаної посади. – Ред.), зовсім як мужчини. Степанівна була і в приступі (штурмі. – Ред.). Взагалі як є така ситуація, то всі йдуть, ми не жадаєм ніяких виїмків і не приймаєм ніяких уступок, навіть що до кватир (розміщення. – Ред.).

З цікавіших моїх переживань можу розказати про патрулю до Матькова (тепер село у Козівській громаді, що в Сколівських Бескидах. – Ред.) пізньою осінню, а може і в зимі перед Різдвом, були вже сніги і ожеледь. Йшло нас 10 і командант Микола Креховецький ґімназіяльний ученик з Рогатинщини (згодом командир штурмової сотні під час Чортківської офензиви УГА. – Ред.).

Прочі були, кромі мене, мужчини: Яків Бубнюк, заступник коменданта, Лев Чубатий, інших по назвиську не тямлю. Ми вийшли перед полуднем з Карльсдорфу (поселення німецьких колоністів. – Ред.) в Скільщині. Дорога була дуже кепська, ховзька. Провадила понад ріку Стрий. Ріка була замерзла. Сніг ще не був дуже високий. Ми не могли дійти до Матькова, бо з села Івашковець, котре було вже спалене, кромі церкви побачили ми в Матькові москалів на горах. Могло їх бути 2-3 компанії (сотні. – Ред.) піхоти. Йшли розстрільною в напрямі до Івашковець. Наш командант вислав двох стрільців випитати селян, котрі надійшли через поле. Вони принесли вістку, що москалі були вже в Матькові, точно сили їх не можна подати.

Рівночасно з нашою вислана була до Івашковець патруля з около 20 стрільців під Командою четаря [Агатона] Добрянського, матуриста зі Львова (весною 1917 року один із ключових організаторів масових демонстрацій українців в у тодішній столиці московської імперії Петрограді. – Ред.). Якийсь час ішли ті оба патрулі разом, опісля розділилися. Добрянського патруля мала ліпшу позицію від нашої і була укрита за горбами, що москалі їх не бачили. Тому почала вона стріляти в москалів сальвами, а вони в переполосі розбіглися. Ми не могли стріляти, бо були на краю ліса і нас могли бачити. Але дальше за ними не могла гнати і патруля Добрянського, бо москалі почали в її сторону стріляти шрапнелями і ґранатами. Наш командант зі своїм заступником обсервував через люнету розстрільну москалів (розглядав через далековид ворожу бойову лінію. – Ред.). Опісля ми вернули до своєї команди в Карльсдорфі, а за нами прийшла і патруля Добрянського.

Перший раз в більшій розстрільній була я в Гнилій під Ужоком (тепер село у Великоберезнянській громаді Закарпаття. – Ред.). Але й ще перед тим була в битві під Комарниками, недалеко від Бутлі (тепер села у Турківській громаді Львівщини. – Ред.). Була там ціла сотня Будзиновського на правім крилі. Битву розпочали наші рано (було то около Різдва). Наш сотник порозсилав до близьких сіл патрулі з 10 стрільців. Я була при сотнику, при котрім лишилося всього зо 30 стрільців. Ми йшли з горбка на горбок снігами в напрямі Комарник. Ще не стріляли, тільки взаємно зближалися до себе. Коли ми прийшли вже над Комарники, патруля вістуна [Івана] Поритка, ґімназіяльного ученика з Рогатинщини (тепер дістав похвалу за Маківку) донесла з Комарник, що там уже козаки, коло одної і три полеві кухні. Потім догадувалися ми, що там буде більше як сотня, але решта мусить бути вже розставлена. Почали ми сходити з гори до села К.[омарники] і побачили кілька хат у провалі, та кінські сліди.

З хати вибігла ґаздиня і сказала нам, що сюди їхала козацька патруля з 9 людей, що вона нас скорше побачила, чим ми її могли побачити і втекла. Се було вже по полудни, але ми не думали про харч. Та мимо того дуже радо побачили ми молоко, котре нам винесла та ґаздиня. З другої хати вийшла дівчина і запросила нас до середини; тут дістали ми знову молока, трохи зимних бульб і вівсяного коржа, що так нам смакував як найліпші тістечка. Се їли ми за цілий день. Зараз закрилися ми за стодолою і дивилися як на горі уставлялися війська. Московська артилерія вже сильно їх острілювала, а наша також відповідала. Козаки втекли з гори через ріку ґальопом у другий конець Комарник. Опісля посунулися ми в напрямі сусіднього села. Сотня мала з собою полученє (зв'язок. – Ред.). Вернула друга наша патруля і донесла, що розігнала та вигнала з Комарник сотню москалів.

Ми під горою закриті в яру чекали козаків, котрі знов їхали в напрямі до нас. Так чекали ми до вечора. Стріли утихли. Перед нами зо 200-300 кроків нараз дуже ясно засвітило за селом в вікні якогось дому. В одній хвилі цілий дім станув в огни, нас дуже освітило і ми не могли виходити з яру. Коли огонь пригас стрілець доніс сотникові, що все наше військо пішло до Бутлі на ніч. Ми дуже померзли, бо довго були в розстрільній і віяв проймаючий вітер.

Я була дуже втомлена і змерзла так, що не могла з усіма разом поспішати і прилишилася ззаду. Лишився зі мною тільки тов. Павло Рудий і зелізничник відки не знаю. І разом ми пішли, але своєї сотні знайти не могли. Зустріли ми мадярських ополченців і разом з ними пішли до Бутлі. Всі хати заповнені жовнірами і ще така маса пішла, що годі було надіятися на кватиру. Перейшли ми через якусь високу і ховзьку кладку над рікою з хитким поручнем. В одній і другій хаті повно було жовнірів, ми бачили се через вікна і навіть не вступали. Нараз здибали ми на подвірю знакомого стрільця з нашої сотні і дуже тим втішилися, що з ним є тут трен (обоз. – Ред.) нашої сотні. Вони втішилися нами і прийняли на ніч. Всі спали на землі на соломі.

На другий день знайшли ми нашу сотню в Комарниках.

Нині (23.06.1915. – Ред.) за 2 години їду в поле (на фронт. – Ред.).

Я не цілком ще здорова, але мене тягне до воєнної служби і полевого життя… Наш відділ веде теольог четар [Григорій] Трух (співавтор пісні "Ой, у лузі Червона калина". – Ю.Ю.), дуже добрий чоловік, хоч не вся старшина така добра і мені лучалися всілякі четарі (зустрічались різні командири. – Ред.).

Читайте також: "Дома лишила діти, а сама вступила в ряди УСС"

                                             

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.