"Моя відвага сьогодні базується на страху", - Олена Стяжкіна

Олена Стяжкіна

Шановна Капітуло! Шановне панство!

Дякую вам за високу честь бути тут сьогодні й говорити про відвагу.

У моєму випадку – про сумнівну та залежну, оскільки вона у мене — про приборкання або неприборкання страхів. Два з них мені вдалося подолати, третій – й тепер живить та буде живити усі мої подальші вчинки.

Тож я розкажу вам про них.

Там, де ми дорослішали, не можна було бути слабкими, крихкими та вразливими. Моя перша відвага зростала з цього. Тепер цього джерела немає. Влітку 2014 року Тарас Возняк запросив мене приєднатися до українського ПЕН-центру, який тоді очолював Мирослав Маринович.

Марнославна я вирішила, що це запрошення було через те, що я – трохи письменниця та правозахисниця.

Я все ще жила в Донецьку. Я все ще жила в Донецьку, а тому дуже швидко збагнула, що в такий спосіб Тарас Возняк й український ПЕН-центр вирішили мене захистити. Мої друзі та я не могли мовчки спостерігати за російською навалою. Ми робили багато чого. Наприклад, випускали підпільну газету… накладом 100 тис. екземплярів. Тобто, вчиняли злочин проти окупаційної влади. Членство у ПЕН-центрі давало таку-сяку надію, що раптом що, мене можна буде якось врятувати з тюрми чи з підвалу. На щастя, я поїхала сама.

Але я вдячна та буду вдячна за руки, що намагалися тримати нас всіх й мене, тримати над прірвою та врятувати. Солідарність – й жива, й символічна, тяглість якої нам тепер треба осягнути – дозволяє бути вразливими. Не боятися думати та помилятися.

Моя друга відвага виростала зі страху несвободи, неволі, підкорення. Коли росіяни напали на моє місто, я спробувала сказати їм, що ми не потребуємо їхнього захисту, а тому най "Вова не робить мамі нерви". Я сказала про це у Москві, на публічній літературній події, у квітні 2014.

Й зробила кілька помилок, за які мені соромно.

По-перше, я помилилася, думаючи, що в Росії є люди. Люди, спільноти, суспільство, які здатні взяти в руки бруківку, якої в тій Москві було повно, взяти бруківку та зупинити війну. Ні. Є окремі святі, вони або в тюрмах, або бʼються на боці України. Спільнот та суспільства немає. Їм подобається кривава велич, вони не відмовляться від імперства. Це війна росіян, а не Кремля.

Друга моя помилка була у тому, що співзвучність Путіна та Пушкіна здалася мені хорошою причиною задля того, щоб протиставити їх та заявити, що Пушкін може рятувати, а Путін – ні. Соромно.

Мені соромно визнавати, але я нарешті маю сказати це вголос: співзвучність тут була та є у всьому. Протиставлення – немає. Путін дорівнює Пушкіну. Вони обидва – про одне й те саме: про просування позірної, здебільшого вкраденої, величі, страху, несвободи, підкорення, вбивств, ненависті. Пушкін вбивав, вбиває та вбиватиме. З часів Польського повстання він підтанцьовує на імперській сцені.

Й третя моя помилка була про Москву, яку я обіцяла відвідати, аби говорити про літературу. Ще два роки тому, наприкінці 2023-го я переробила цей план наступним чином: відвідати Москву, коли вона буде виглядати як Бахмут, Часів Яр та Торецьк. Станом на зараз я зрозуміла, що не буду. Не хочу та не буду їхати та про щось говорити там: жодним чином не хочу. Фотографій Москви, схожої на Бахмут зараз, мені буде достатньо.

Я говорила про те, що російська мова в Україні не потребує захисту. Це так було і є станом на зараз. Станом на зараз не тільки через те, що Україна ніколи не переслідувала нікого ані за мовною ознакою, ані за якоюсь іншою, а й через те, що росіяни вбили переважну більшість тих, хто говорив їхньою мовою.

У майбутньому, після розпаду болотяної федерації, російська мова також не буде потребувати захисту — з тих самих причин, що й чуваська, якутська китайська, англійська, іспанська й будь-яка інша іноземна мова.

Я живу в Україні й не маю більше страху несвободи. Але окуповані люди Бердянська, Скадовська, Луганська, та військовополонені з "Азовсталі" та всі інші – все ще мають. Я розумію їхні страхи, а тому ціную їх відвагу виживати в очікуванні свободи. Й хочу додати їм своєї, принаймні в можливості говорити про них. Свідчити.

Однак моя відвага сьогодні все ще базується на страху. Але тепер вже не на страху здатися або виявитися неспроможною недієздатною боягузкою, а на страху не відповідати тій планці, яку завдають щодня воїни та воїнки ЗСУ, яку десь у самому небі поставили наші загиблі за свободу.

Я боюся розчарувати Віку Амеліну. Степана Чубенка. Ірину Цибух.Данила Подибайла. Степана Теличка, якого Львів ховав сьогодні об 11. Усіх наших. Знаю, що Віка й вони всі – наші загиблі – пробачили б мені — нам хвилину слабкості. Я знаю, що нам можна бути вразливими та вільними. Я знаю це. Але я хочу, щоб їм там було легко. Щоб вони пишалися та посміхалися.

Такий план.

Моя відвага, якщо вона дійсно є, тепер та в майбутньому ґрунтуватиметься на цьому страху. Це хороший страх – плідний та чесний.

І саме цей страх зберігає мене від зневіри.

Кілька місяців у соціальних мережах – то тут, то там – спливає фраза "Вітру не буде. Треба гребти руками". Спливає, як водиться, від різних імен – то від Лесі України, то від Василя Стуса, то від Леся Танюка. Радше за все всі вони – ґрунтовно освічені люди – говорили її в різні часи. Оскільки це прислів'я. Латинське прислів'я, записане вперше ще Еразмом з Роттердаму. Прислів'я римлян, які жили біля моря. А тому ніколи б не дозволили собі таку катастрофізацію з оцим помиральним "не буде".

Вітру немає, — говорили вони, римляни. Вітру немає – говорила й Леся Українка, й Василь Стус, і Лесь Танюк.

Я перевірила латиною: Nullus ventus est.

Немає. Але буде. На морі так завжди: вітри зникають і повертаються.

Вітер буде, просто іноді випадає гребти руками. На цьому шляху головне, що ми знаємо порт – як з'ясувалося, частина його тепер посеред чотирьох океанів… най буде.

Головне, що ми знаємо порт нашого призначення. Він називається Україна — Перемога. Така от подвійна благородна назва.

Ми переможемо.

Дякую всім за можливість бути.