Начальник генштабу Сливинський
Начальник Генерального штабу УНР та Української держави починав з "Оборони України" – таємної бойової організації українських самостійників. Кадровий офіцер і георгіївський кавалер. Очільник українізації частин Румунського фронту в першу світову. Член Центральної ради та Українського генерального військового комітету. Заступник першого начальника Генштабу УНР, начальник Генштабу, зокрема в Українській державі Скоропадського. Очільник військового штабу гетьманського руху під час Другої світової війни.
Олександр Сливинський народився в українській шляхетській родині на Полтавщині. У 1905 році 19-літнім закінчив кадетський корпус у Полтаві та спрямований служити підпоручиком до 5-го понтонного батальйону в Києві. У 1906 році вступив до конспіративної мережі "Оборона України" (згідно з дослідженнями українського історика та учасника визвольних змагань Лева Шанковського). Саме понтонний батальйон Сливинського у листопаді 1905 року зробив спробу підняти збройне повстання в Києві. Там таки служив майбутній генерал Армії УНР Олександр Пилькевич – соратник Міхновського. Згодом комуністичні історики приписували цей виступ більшовикам, а український зміст цього виступу досі не досліджений належним чином.
Царська влада заарештувала частину заколотників-саперів. Пилькевич, який фактично наставляв молодих офіцерів зміг уникнути відповідальності. Ключового "організатора" за твердженням полковника Армії УНР Варфоломія Євтимовича у певний момент звільнила боївка на чолі із Олександром Сливинським. Євтимович буквально писав: "один з групи, що був у ній за ватажка (по словам підполк. [Бориса] Мержанова – це мав бути підпоручник 5-го понтонного б-ну Слива-Сливинський, в році 1918. Начальник Українського Генерального Штабу)". Календар "Червоної Калини" опублікував цей текст Євтимовича під показовою назвою: "Революційно-мілітарна акція "Оборони України" в 1904-1907 рр.".
Сливинський багато навчався. У 1908 році закінчив Миколаївське інженерне училище у Санкт-Петербурзі, з відзнакою та із занесенням його імені на мармурову дошку. У 1911-1914 роках проходив навчання в імператорській воєнній академії. Під час здобуття цієї вищої освіти отримав атестацію: "сумлінний, тактичний, дисциплінований, дещо замкнутого характеру". З початком Першої світової війни – на фронті, отримав золоту георгіївську зброю та георгіївський хрест.
Дмитро Донцов згодом у своєму щоденнику зафіксував, що влітку 1914 року захопив буковинського адвоката Артема Галіпа. "З кількома уланами австрійськими [Галіп] передістався на територію України, де наробив паніки в запіллі і був взятий в полон [майбутнім] полковником Сливинським". Цей полонений згодом стане заступником міністра закордонних справ УНР.
З початком революції 1917 року активно Сливинський включається в публічну українську визвольну справу. Учасник 1-го Військового з'їзду, який організував у Києві Микола Міхновський із своїми побратимами-самостійниками. На 2-му Військовому з'їзді відстоював позицію про необхідність чіткого плану українізації українських частин. З'їзд підтримав капітана Сливинського, ухваливши відповідну резолюцією, а також обрав його до національного воєнного проводу – Українського генерального військового комітету (УГВК), який очолював Симон Петлюра. Члени цього комітету за посадою були членами Центральної ради.
Влітку 1917 Сливинський отримує ступінь підполковника, а також стає делегатом УГВК при штабі Румунського фронту. Дбає про самоорганізацію українців у підрозділах. За дорученням Петлюри у тісній взаємодії із відомим самостійником із Одеси Іваном Луценком займається формування двох українізованих дивізій: 115 піхотної та 3 стрілецької. Після повстання Полуботківців в Києві на Румунський фронт прибуває і Микола Міхновський, який служить в штабі 6-ї армії та працює над самоусвідомленням українців у ній. Очевидно, що взаємодіяв із Сливинським. Адже мав знати про його причетність до таємної "Оборони України".
В грудні 1917 року Сливинський особисто керував розгоном більшовицької військово-революційного комітету 9-ї армії. Міхновський із організованими українцями-вояками боровся тоді ж за вплив над сусідньою 6-ю армією. Коли Генеральний секретаріат військових справ створив в останні дні листопада 1917 року Український Генеральний військовий штаб на чолі із генералом Борисом Бобровським, то Сливинського призначено його заступником. 31-річний підполковник стає "автором плану організації української регулярної армії із кадрів частин Південно-Західного та Румунського фронтів, які залишились в Україні" - відзначає історик Ярослав Тинченко.
Генерал Олександр Греков згадував: "генерал Бобровський, разом із своїми помічниками, полковниками [Євгеном] Кільчевським і Сливинським, намагався організувати генеральний штаб". Але вже в січні 1918 року довелось організовувати оборону Києва. Генерал Всеволод Петрів теж згадував ті дні. "Спитав я Сливінського, чи є можливість дістати відповідь, чим розпоряджатиму, як візьмусь за оборону Дніпра, і мені відповіли, – що при такій відсутности "державного і стратегічного почуття" в кермуванню та у військових частинах, годі на щось конкретного числити".
Підполковник Сливинський разом із Петлюрою став співтворцем Гайдамацького Коша Слобідської України. Вони разом 25 січня підписали відповідне звернення до добровольців. У перші дні Сливинський був отаманом штабу коша, а майбутній генерал Олександр Удовиченкого – його помічником. Генерал Володимир Сікевич писав: "Він (Петлюра. – Ю.Ю.) мріяв утворити окрему військову одиницю зі всіма родами зброї і тут йому стали на перешкоді ріжні демагоги-утопісти. Не хотіли йому дати зброї ні амуніції. Звернувся він до начальника генерального штабу, підполковника Сливинського, але цей добродій закрутив справу так, що ніби й годився і не погоджувався".
Стосунки із Петлюрою не склались. "В готелі "Ермітаж" відбулася нарада, де, оскільки собі пригадую, - загадував Борис Гомзин, – були присутні: С. Петлюра, О. Сливинський, О. Удовиченко, Шинкар (тоді команд, військами м. Києва й округи), б. штабс-капітан російської армії М. Чеботарів, О. Волох, Гр. Сімянцев і я, був ще хтось, але не пригадую собі, хто саме… Сливинський відсунувся від дальшої співпраці з С. Петлюрою". Але продовжував боротьбу. Був серед тих небагатьох двох десятків штабістів, які вийшли з Києва, коли солицю України займали більшовики – свідчив опісля воєнний міністр Олександр Жуковський. Начальник генштабу Бобровський тоді залишився під окупацією і помер 1921-го року у вʼязниці в Харкові.
Після повернення української влади до Києва Сливинський стає начальником Генерального штабу. Ще за Центральної ради розробляє концепцію формування 8-ми корпусів. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського Сливинський підтримав його і залишився на своїй посаді до листопада 1918 року. Був короткий час і виконуючим обов'язки воєнного міністра в першому уряді Скоропадського. Перебуваючи на генеральській посаді підвищений гетьманом до ступеня полковника.
Генерал Скоропадський у своїх спогадах відзначав, що Сливинський "чомусь викликав всезагальну недовіру та озлоблення в колах власників". Приходили різні ходаки і попереджали, що "Сливинський дуже небезпечна особа, яка сама мріє стати гетьманом". Що підтримує зв'язки із "усіма елементами", які готують повстання. Однак Скоропадський знав, що Сливинський на Румунському фронті досить успішно певний час боровся із більшовиками. І залишив його на посаді начальника Генштабу. Сливинський – попри все – працював над створенням 8 корпусів, розгортаючи старшинські кадри десятків полків, формуючи також гетьманську гвардію – Сердюцьку дивізію.
Історик і ветеран визвольної війни Лев Шанковський, вважав, що організація штабів української армії загалом наслідувала зразки російської та австрійської армій, "якщо не рахувати оригінальної реорганізації генерального штабу переведеної полк. О. Сливинським". І далі коротко описав, як саме була побудована робота. "Генеральний штаб, за реформою полк. Сливинського поділявся на два квартир-майстерства: операцій та організації. Перше генерал-квартирмайстерство мало відділи: операції, розвідки, зв'язку, топографічний та закордонний; друге генерал-квартирмайстерство – відділи мобілізаційний, організаційний та вишкільний з Головною управою військових шкіл. Залізничний відділ, інспектура артилерії, військово-інженерська інспектура та інспектура авіяції підлягали безпосередньо начальникові штабу".
Німецька, фактично – окупаційна, влада весь час відкладала мобілізацію в корпуси, організовані Сливинським. А українське громадянське суспільство готувало повстання, яке де-факто підтримали більшовики (це полегшувало їм вторгнення та окупацію). 17 листопада 1918 року, тобто після початку повстання Директорії, Сливинський залишив свій пост начальника Генштабу. Виїхав до Одеси, певний час числився у білій та червоній московських арміях. Генерал Всеволод Петрів намагався реабілітувати "скоропадчука" в Армії УНР, але безрезультативно.
У підсумку Сливинський опинився у Врангеля, якого знав особисто, виконував його доручення щодо взаємодії з Польщею (частина вранеглівців перебувала під оперативним командуванням Армії УНР). Відвідав Кам'янець-Подільський. На еміграції в Югославії працював інженером, реалізовував підряди із будівництва доріг у Боснії. Не зжився із білогвардійцями. У 1925 році переїхав до Берліну. Російські тексти про Сливинського говорять, що його "захоплення" українством було начебто тимчасовим казусом. Однак, чим він займався після 1925 року не подають інформації.
Насправді, Сливинський повернувся в українське середовище. Дмитро Дорошенко у одному з листів до В'ячеслава Липинського влітку 1925 року писав, що залучив полковника до праці. "Вже маю відповідь від полк. Сливинського і якраз сьогодні вислав йому копію розділу про армію та флот на перегляд. Одже наша "Історія" пройде через цілий ряд рук спеціялістів і матиме справжню історичну вагу!". А в кінці 1926 року, одним із тих, хто привітав відкриття Українського Наукового інституту в Берліні був і "Ген. О. Сливинський" – повідомляв львівський український щоденник "Діло".
Під час Другої світової війни Сливинський тісно взаємодіяв із гетьманським рухом та очолив його військовий напрямок. Ветеран Армії УНР Антін Кущинський стверджував, що працював керівником "референтури (військової) штабу гетьмана", яка діяла "під проводом ген-штабу полковника Ол. Сливинського". У грудні 1944 року, згідно із спогадами генерала Павла Шандрука, отримав пропозицію гетьманців очолити українське військо. "Мені буде запропоновано командування збройними силами, а полковника Сливинського буде призначено головою штабу (він був головою Генерального штабу в 1918 році під час правління гетьманату)".
Після Другої світової війни полковник Олександр Сливинський виїхав до Канади. Тобто пройшов відповідні перевірки союзників щодо своєї доброчесності під час війни. Помер 67-річним 21 грудня 1953 року у Монреалі. "Слівінський рухливий, стрункий, невисокий старшина зі швидкою вимовою катеґоричними висловами, енерґійними жестами" – так його характеризував генерал Всеволод Петрів.
Міг стати основоположником модерних Збройних Сил України. Батьком 8-ми корпусів Української держави, які захистили б Україну. Але через дорадників із Берліну (з своїми імперськими інтересами) та ненависть лідерів українського громадянського суспільства до Скоропадського (з їхніми домінуючими інтересами до більшовизму) – помер на чужині, у забутті. Чи справді історія вчить, що нічого не вчить?
