Червоний мак: від полів Фландрії до степів України
8 грудня 1915 року в лондонському журналі "Панч" був надрукований вірш, який починався зі слів "У полях Фландрії квітнуть маки - між хрестів, рядок за рядком". Ім'я його автора зазначене не було, лише в кінці року часопис повідомив, що ним був канадський лікар, підполковник Джон Маккрей.
8 грудня 1915 року в лондонському журналі "Панч" був надрукований вірш, який починався зі слів "У полях Фландрії квітнуть маки - між хрестів, рядок за рядком".
Ім'я його автора зазначене не було, лише в кінці року часопис повідомив, що ним був канадський лікар, підполковник Джон Маккрей.
Як стало відомо згодом, перший варіант віршу народився в нього ще в травні – просто на полі бою під бельгійським Іпром, після загибелі близького друга Маккрея Алекса Гелмера.
Проте автор ще кілька місяців бився мало не над кожним рядком, прагнучи точніше передати свої почуття (але досконалість меж не має - навіть перше речення віршу зараз існує в кількох варіантах).
"Панч" був другим часописом, до якого Маккрей надіслав свій вірш, в першому йому відмовили в публікації. Але саме з "Панчу" розпочалася світова слава "В полях Фландрії" - саме під цією назвою вірш і став знаменитим.
А разом з ним і сам мак перетворився на визнаний символ пам'яті про загиблих. Пам`яті – та заклику продовжити їхню справу та довести її до перемоги.
У вірші Маккрея немає жодного слова про колір квіток. Однак самосіяний мак, що зростає на перекопаному ґрунті – і на польових могилах зокрема, зазвичай є саме червоним, кольору крові і вогню.
Зрештою, згадки про червоні квітки, що вкривають поля колишніх битв (а чимало таких битв, в яких відзначилися англійські та шотландські вояки, відбувалися саме у Фландрії) можна знайти й в книжках ще позаминулого століття.
Але саме рядки Маккрея надихнули волентерку Мойну Майкл Вона не лише відгукнулася на них власним віршем - "Ми збережемо віру", а й заприсяглася носити квітку червоного маку– на згадку про тих, хто воював та допомагав вояками союзників.
Від самого початку йшлося не про живі квіти – надто тендітні для того, щоб їх кріпити на одязі. Першу штучну квітку маку Майкл виготовила у листопаді 1918 року з шовку.
З'явившись із нею на конференції Юнацької Християнської Асоціації, вона роздала присутнім ще кілька десятків знаків – започаткувавши таким чином кампанію за визнання червоного маку національним символом пам'яті.
Майкл була американкою. Але заклик одразу підтримали не лише її співвітчизники, а й співвітчизники Маккрея - канадці, а також британці та мешканці інших держав британської Співдружності (тоді ще імперії).
Ідею підхопила й француженка Анна Герен, яку називали "маковою леді". У 1920 році на з'їзді Американського легіону у Клівленді вона закликала запровадити "Міжсоюзницький день маку" - як нагадування про те, що на полях Європи французи, американці та піддані Британської імперії билися разом.
Купівля шовкових маків, виготовлених дітьми та вдовами з місцевостей, спустошених війною, мав стати живим проявом солідарності.
Визнаним символом пам'яті про загиблих мак став і в Польщі, але вже радше під час Другої світової, значною мірою завдяки пісні "Червоні маки на Монтекассіно" - у ній його колір вже був прямо пов'язаний із кров'ю (до того ж червоний є одним з кольорів польського прапору).
Втім, з поширенням наративів про примирення колишніх супротивників – акценти почали змінюватися. І з символу військового братерства та союзницької солідарності червоний мак поступово почав перетворюватися на знак пам'яті про всіх полеглих вояків.
В 1914 році Герберт Уеллс ще міг щиро вірити, що його співвітчизники ведуть "війну, що стане кінцем усіх війн". Але минуло зовсім мало часу і це шасло почали спприймати хіба що з сарказмом – як цинічне пропагандистське кліше. Перетворене зрештою Джорджем Орвеллом на "новоязівське" гасло "війна – це мир".
За часів Другої світової з'явився інший заклик - "ніколи знову". Вперше його – хоч і мовчазно – виголосили в'язні, звільнені з концтабору Бухенвальд.
Пов'язаний він був насамперед із пам'яттю про жертви Голокосту (перегукуючись із словами "ніколи знову не впаде Масада" з поеми Іцхака Ламдана 1927 року).
Проте досить швидко його почали сприймати як загальний заклик не дозволити повторення усіх військових злочинів, скоєних під час Другої світової, а потім і повторення війни як такої.
В Радянському Союзі, з його позірним "миролюбством" проти цього заклику, та й проти використання маків як символу пам'яті щонайменше не заперечували. Про ці квіти на полях колишніх битв співали навіть в піснях для масової аудиторії.
І лише коли червоний мак із чорною серцевиною (що нагадує кульове поранення) почали використовувати в постреволюційній Україні – ще й у поєднанні з гаслом "ніколи знову" - в Москві розгледіли в цьому неймовірний підступ і "зраду пам'яті" про минулу війну.
Втім, наймовірніше, вибух ненависті викликали і "бандерівські кольори" цього символу, і цифра 1939 для означення початку Другої світової. Та й гасло "ніколи знову" в цьому контексті сприймалося як заперечення російської обіцянки "повторити". Тим більше, що "повторення", як ми знаємо тепер, і справді готували.
Тож і війна все ж почалася знову, і повторити нацистів їхнім російським послідовникам, на жаль, вдалося. А червоний мак став символом пам'яті загиблих і в нинішній війні.
