Як 100 років тому керманичів київської міліції розстрілювали та садили за системну корупцію

Ілюстрації з журналу "Глобус"

Приводом для резонансного розслідування, що фактично обезголовило правоохоронні органи Києва і Київщини, стала порівняно незначна подія. У квітні 1925 року помічник начальника Київської губміліції Малишев несподівано отримав призначення до Черкас. Перед тим, як залишити попередню посаду, він мав відзвітувати про стан коштів місцевої промміліці (промислової міліції), що була у його підлеглості. Аж раптом призначена для цього ревізія виявила певну нестачу. На пояснення прикрого факту було пред'явлено лист скарбника промміліції Валова, який начебто напередодні ревізії зізнавався у тому, що розтринькав казенні гроші.

Валова взяли під варту і ретельно допитали. Його свідчення, судячи з усього, стали несподіванкою для міліцейського начальства. Валов заявив, що писав свого листа насправді постфактум, уже після ревізії, і що його умовив зробити це Малишев – головний винуватець нестачі. Екс-начальника промміліції теж було заарештовано, і від нього слідчі органи зрештою дізналися про злочинну діяльність верхівки київських правоохоронців...

На той час до особового складу міліції, промміліції та карного розшуку міста Києва аходило понад 1200 співробітників. Переважна їх частина походила з селян. Понад 700 міліціонерів становили українці, понад 300 – росіяни, близько 200 – інші національності. Місцеві органи "радянської робітничо-селянської міліції" діяли з 1919 року, замінивши колишню поліцію, створену за царату. Звичайно ж, більшовицькі ідеологи наголошували на всіляких перевагах міліціонерів порівняно з поліцейськими – лакизами монархії, ворогами революції, держимордами й хабарниками. Проте в реальності київський загал бачив, що найгірші вади дореволюційної поліції були успадковані її наступниками.

Приміром, одного разу мешканців центру налякала гучна стрілянина. Згідно з офіційним роз'ясненням, у клініці університету нібито вбили двох бандитів, котрі переховувалися від арешту. Та городяни пошепки переказували одне одному, що насправді були застрелені два працівники карного розшуку, які не порозумілися зі співробітниками і при цьому забагато знали. Невдовзі все місто розбурхала пригода на одному з ринків. Міліціонер, який заходився розганяти "неорганізованих" торговців, побив якогось хлопця аж до крові. Побачивши це, перекупки кинулися голіруч лупцювати представника влади. Адже ні для кого не було таємницею, що на ринках "мільтони" обкладають продавців поборами...

Зрештою, у липні 1925-го вдарив грім. Академік Сергій Єфремов занотував у щоденнику: "Великі арешти серед київської міліції – здається, мало не всі її верховоди вже під замком. Причина: хабарі, здирство та інші такі самі злочинства. Багато версій оповідають про те, як це трапилося… Більш поширена і, мабуть, правдивіша версія про те, що ГПУ та міліція чогось між себе не поділили і тому й почалася ліквідація слабшої сторони з голосним "скандалом в благородном семействе"".

Припущення Сергія Олександровича виявилося доволі близьким до істини – адже розслідування посадових злочинів у міліцейських лавах дійсно проводилося органами ДПУ. Хай там що, але від громадськості вже не можна було приховати найбільш кричущих фактів: начальник Київської губернської та міської міліції Федір Коваленко застрелився під час арешту, а його помічник у справах міста Сергій Фрадько, начальник оперативно-розшукової частини Валентин Горський-Умнов, більшість районних начальників та численні рядові співробітники потрапили до буцегарні. Преса мусила присвятити цим подіям розлогі огляди.

Слідство у справі про міліцейські зловживання тривало дев'ять місяців. За цей час було допитано безліч обвинувачених і свідків – практично весь склад міської міліції, сотні торговців, утримувачів комерційних закладів, представників місцевого криміналу. Вималювалася шокуюча картина. Коваленко і Фрадько щільно обплели місто корупційною мережею. Начальники райвідділів регулярно платили нагору данину за приязне ставлення та справну звітність. Самі вони, з благословення шефів, учиняли так само з дільничними наглядачами, а вже ті брали грошима і товарами з підприємців і торговців на своїх дільницях. Приватна торгівля епохи непу служила для цієї мафіозної системи ідеальним живильним середовищем.

Для хабарництва застосовувалися різноманітні схеми. Найчастіше торговців шантажували складанням протоколів за порушення якогось правила, знищуваних після того, як "давали в лапу", або розорливими обшуками. На Петрівці (Подолі), де певний час господарював районний начальник Родіон Менабде, Житній ринок сплачував регулярні хабарі через посередництво базарного комітету. Потім Менабде перевели до Центрального району, і там було вибудувано ще більш досконалу систему ступінчастих поборів.

Приватні комерсанти задовольняли будь-які забаганки міліцейського керівництва, а до незговірливих одразу починали чіплятися так, що вже краще було поступитися. Здинрицтвом "диригували" дружини начальників – Лідія Коваленко, Феліціата Фрадько. В Либідському районі всі приватні підприємці знали дружину районного начальника Едуарда Раймана – Олександру Райман, яку поміж себе називали "господинею". Їй регулярно перепадали вагомі підношення грошима або цінностями.

Подружжя Райманів, не сплачуючи ані копійки, займало кращий номер приватного готелю "Марсель" на бульварі Тараса Шевченка, 3, аж поки непмани у складчину придбали для них окрему квартиру. Раймани також безсоромно "стріляли" гроші в орендаря готелю Гельфанда. Утім, той компенсував свої втрати в інший спосіб: за потурання міліцейської верхівки безперешкодно утримував при готелі притон, торгував спиртним у недозволений час тощо.

Свої схеми були й у Малишева. Разом з інкасатором-скарбником Валовим він цупив частину тих сум, що надходили до каси промислової міліції за охорону різних підприємств. Загалом, згідно з підрахунками слідства, Малишев та Валов привласнили 8239 карбованців із державних коштів. Інший керівник правоохоронців, начальник оперативно-розшукової частини Валентин Горський-Умнов систематично брав хабарі у родичів заарештованих злочинців і за це надавав грабіжникам різні пільги.

Бандит Татарневич, наприклад, за його сприяння втік з-під варти і передав Горському-Умнову 118 фунтів стерлінгів. А начальник постачання Київської губміліції Лялицький, закуповуючи у приватних торгівців товари та матеріали, погоджувався на відверто завищені ціни та отримував при цьому щедрий "відкат". Зокрема, при ремонті міліцейських приміщень він переплатив 1119 крб. 45 коп. за будматеріали та 76 крб. за робочу силу. Той-таки Лялицький купив у непманів три тисячі свистків для двірників по 50 копійок за штуку, хоча реальна ціна їм була 10–20 копійок.

Міліцейське керівництво не гребувало нічим. Приміром, одного разу при ліквідації бандитської "малини" було вилучено пухку пачку червінців. Оперативники передали її Фрадьку, той прийняв гроші, після чого оформив акт про вилучення у злочинців... 25 карбованців. А все інше залишив собі.

На розсуд мафіозної верхівки витрачалися суми, виділені з бюджету в якості матеріальної допомоги, заохочень, авансів на відрядження тощо. Коваленко, Фрадько та інші ставили вдома нові телефони, отримували дорогі шкіряні портфелі, золоті авторучки.

Вище керівництво України вирішило провести суд над міліціонерами-перевертнями з максимальною гласністю та суворістю, аби іншим не кортіло відвертими зловживаннями підривати більшовицьку систему. Через небажання витрачати час на послідовний розгляд справи в нижчих інстанціях процес провели одразу у вигляді виїзної сесії Верховного суду республіки. Засідання були розпочаті 15 квітня 1926 року та тривали майже півтора місяці. Відбувалися вони у залі КІНО – Київського інституту народної освіти (нагадаємо, що так називали тоді Київський університет) зі значною кількістю публіки, хід процесу щоденно висвітлювався в пресі. На лавах у п'ять рядів сиділи 110 підсудних.

Державний обвинувач — помічник головного прокурора УСРР Семен Прігов – особливо був обурений тим, наскільки мізерним у багатьох випадках виявлялося матеріальне втілення міліцейської корупції. Звертаючись до суддів, він вигукував: "Чи правда, питали робітники, що по київських ресторанах, трактирах, шинках та паштетних радянську владу продавали "розливно і на винос"? Чи правда, що ці люди за коробку шпротів, за пляшку вина зраджували радянську владу? І після місячного судового слідства ви повинні відповісти робітникам – так, це було!"

Адвокати, намагаючись вигородити підзахисних міліціонерів, нагадували про їхні колишні заслуги – доволі значні та промовисті. Фрадько, приміром, був у партії більшовиків з 1915 року, брав участь у повстанні на київському "Арсеналі", в роки Громадянської війни командував полком, бригадою. Малишев встановлював радянську владу в Москві, потім воював із Врангелем, Махном. Менабде ще у 1913-му ледь не потрапив на шибеницю згідно з вироком царського суду за революційну діяльність. Райман теж був більшовиком зі стажем. Але ними пожертвували заради більш переконливого "торжества радянського правосуддя".

Урядову позицію висловив тоді керівник Раднаркому республіки Влас Чубар: "Подібно до того, як пожежа Москви сприяла її прикрашенню, так і провал київської міліції спричинив до очищення всієї української міліції від злочинних елементів, що потрапили до її славетних лав".

Зрештою, 28 травня 1926 року виїзна сесія Верховного суду проголосила свою ухвалу.

Декого зі звинувачених, які вже відсиділи не один місяць попереднього ув'язнення, було звільнено від відповідальності з огляду на незначність їхніх проступків. Проте головним фігурантам справи випало суворе покарання. Скажімо, Лялицький "заробив" сім років ув'язнення. На десять років позбавлення волі засудили Валова і Раймана. У останнього ще й конфіскували майно, так само, як і у його дружини, котрій дали п'ять років.

Зауважимо, що до "господині" районного масштабу поставилися суворіше, ніж до дружин більш високих начальників: Лідія Коваленко отримала три роки без конфіскації, Феліціата Фрадько – два роки. Щоправда, їм можна було поспівчувати: обидві втратили чоловіків. Сергія Фрадька було присуджено до "вищої міри соціального захисту" – розстрілу. Фатальний вирок винесли також Малишеву, Менабде і Горському-Умнову.

Це рішення було остаточним і оскарженню не підлягало. Присуджені до "вишки" скористалися правом звернутися до Президії ВУЦВК з проханням про помилування. Але їхнє життя вдалося продовжити лише на три доби. Вже 1 червня з Харкова надійшла телеграма про відмову. Увечері того ж дня вирок четвірці колишніх міліцейських начальників був виконаний...

Як показали подальші події, новий склад київської міліції поводився більш обережно.

Правоохоронці вже не ризикували вибудовувати загальноміську корупційну систему. На межі 1920-х – 1930-х років джерело крупного хабарництва в особі багатіїв-непачів узагалі припинило існувати. Упродовж певного часу в міліцейських відділках переважало більш ідейне покоління. А судовий процес 1926 року залишився першим і останнім випадком в історії нашого міста, коли було викрито і вголос засуджено величезне мафіозне угрупування у правоохоронних органах.