Василю Листовничому – 150 років. Доля архітектора та його нащадків

Василь Листовничий

Розповідь про Василя Листовничого важко не розпочати стереотипним "він – власник будинку на Андріївському узвозі, 13". А тим паче словами "це той, кого Булгаков вивів в романі "Біла гвардія" в образі "Василіси". Бо така презентація людини – через когось або через щось, а не через її власні вчинки, думки чи ідеї – є неправильною.

Але якщо вже йти цим шляхом, тобто презентувати нашого героя через "когось", то "кимось" мають бути Інна, Микола та Валерій Кончаковські-Листовничі. Це – донька, зять та онук Василя Павловича. Вони визнані Праведниками України або, як ще кажуть, Праведниками Бабиного Яру.

І тут – важливий взаємозв'язок. Ми знаємо про нащадків Листовничого завдяки його постаті. І ми знаємо про цю постать, бо чин тих, хто ризикував життям, рятуючи ближніх, робить більш об'ємною та "опуклою" особу їхнього предка. Але в цій історії є й третя сторона. Все, що відомо сьогодні про родину Кончаковських-Листовничих, відомо завдяки дослідницькій роботі музею Михайла Булгакова та організованим ним конференціям, виставкам, публікаціям тощо.

З директоркою музею Людмилою Губіанурі ми розмірковуємо про те, чи могли б імена Кончаковських-Листовничих бути включеними до списків Праведників народів світу. Відомо, що для цього треба пройти складну процедуру, вставлену інститутом Яд Вашем. Державі Ізраїль слід надати докази, що неєвреї будь-якої країни рятували євреїв від нацистського знищення, ризикуючи життям та цілком безкорисливо. І що це була не разова акція, а повторювана дія.

Пані Людмила каже, що такі докази є. Неможливо спрогнозувати, чи були б вони визнані достатніми в Ізраїлі. Проте станом на зараз потрібен драйвер, який очолив би спроби достукатися в Яд Вашем. Таким драйвером, на жаль, не може бути авторка цих рядків, яка є українкою, бо висувати кандидата має єврейська спільнота.

Сторінка довідника Комітету "Бабин Яр"

За офіційними даними, 2691 українець (а точніше, 2691 людина, країною походження якої є Україна) зазначені серед Праведників народів світу. Наша держава посідає тут четверте місце – після Польщі, Нідерландів та Франції. Для порівняння – на всю Росію віднайшлося лише 215 праведників, тобто вдесятеро менше. Але українська цифра може бути некоректною в тому розумінні, що Яд Вашем знає далеко не про всіх наших рятівників євреїв. Тому дуже хотілось би, аби Інна, Микола та Валерій Кончаковські-Листовничі стали відповідно 2692-м, 2693-м та 2694-м Праведником народів світу.

Тим більше, що цього року минають 85-ті роковини трагедії Бабиного Яру та німецької окупації Києва… Нині сусідня держава, яка напала на нашу і яка штампує наративи про захист людства від нацизму, скоює злочини, гірші за гітлерівські. Хоча міряти зло – невдала ідея. Краще зважувати добро і, не соромлячись, говорити про нього. Бо це не той випадок, коли воно має залишатися анонімним, а ліва рука – не відати, що робить права.

Далі дозвольте навести довгу цитату зі споминів Валерія Кончаковського, бо це справді важливо.

"Ми (Валерій та його мати, Інна Кончаковська-Листовнича) дуже любили один одного і дружили. І я не просто любив її як матір, але пишався нею як людиною. Вона була домашньою господаркою, але в ній відчувалася непересічність. Ось приклад. В Києві – окупанти, фашисти… Розстріляли всіх євреїв (70 тисяч!), полюють за тими небагатьма, що залишилися в живих.

А мама моя ховає чотирьох євреїв, які живуть у нашому будинку. Підтирає в паспорті та домовій книзі прізвище "Славензон" та переробляє його на "Славенцов", благо що ім'я та по-батькові – Павло Михайлович, хоча сусіди все знають… І рятує Дар'ю Львівну та їхнього сина Юрія.

Приходять до неї як до хазяйки дому з гестапо і кажуть: "У вашому будинку живе єврейка". – "Хто саме?". – "Горбачевська". – "Я двадцять років знаю її як православну, яка відзначає всі наші православні свята". А мені мама підморгує, і я неспішно виходжу в іншу кімнату, вилажу у вікно на веранді – там у мене був свій хід – і біжу на базар, де Марія Федорівна торгує камінчиками для запальничок.

Попереджаю її, щоб вона до комендантської години заховалась десь, а я потім по неї прибіжу. Ця Марія Федорівна Горбачевська жила з паспортом першої дружини свого чоловіка і була типовою єврейкою – і зовнішністю, і вимовою. Для моєї мами, якби її викрили, це завершилося б у кращому випадку концтабором на Сирці, а то й відразу розстрілом. Робила вона це не за гроші, а з міркувань людяності…".

Інна Кончаковська-Листовнича

Інна Кончаковська-Листовнича народилася у 1902 році, а померла у 1985-му. Її син Валерій, автор цих споминів, народився у 1926-му (також ювілей!), а помер у 2016-му. Нарешті, їхній предок – Василь Павлович Листовничий, народися 28 лютого 1876 року. Він загинув від рук більшовиків у 1919-му. Ані точна дата, ані обставини його смерті достеменно невідомі.

Але чому ми про нього згадуємо? Тому що Василь Листовничий був інженером та архітектором. Був педагогом і наставником. Чи варто до цих іменників додавати прикметник "видатний" чи "відомий"? Це питання дискусійне. Листовничий займався, як сказав би Сковорода, своєю "сродною працею" і досягав у ній успіхів.

Він встиг попрацювати на уряд УНР – обіймав посаду будівничого Комісаріату в справах Київської шкільної округи. А ще був self-made man, який сам себе зробив і сам заробив на знамениту садибу на Андріївському, 13. І головне – він виховав чудових нащадків, а це також багато що говорить про нього як про людину.

***

Дід Василя Листовничого і його тезко – Василь Листовничий-старший – був міщанином та купцем. Його рід походив з Чернігівщини, з міста Остер. Судячи з усього, негоціантом – як казали в ті часи – він був успішним. Саме тому й зміг переїхати до Києва та відкрити тут шорну справу. Шорник, або лимар – це той, хто виготовляє зі шкіри "девайси", дотичні до управління кіньми та екіпажами. Тобто упряж, сідла, ремені, дорожні сумки. Бізнес Листовничого, схоже, не розмінювався на такі дрібниці. Василь Васильович торгував каретами, мав склади та магазини на Хрещатику, Нижньому Валу, вулиці Глибочицькій. Втім, це – одна з версій, яка не повністю підтверджена документально.

А от що доведено, так це те, що Василь Васильович Листовничий оселився на вулиці Вознесенський Яр. Існує цікавий документ, у якому Листовничий жаліється до міської управи на свого сусіда Гавриїла Олексійовича Туманського: "Позаду моєї садиби міщанин Туманський, який поселився тут, будуючи свій будинок, замурував виїмку землі в городі до такої межі, що моєму сараю, який знаходиться на поверхні цієї гори, загрожує падіння, особливо після дощу 20 червня" (мова про 1865 рік).

Вулиця Вознесенський Яр, вигляд згори. 1898 рік. Можливо, на цій вулиці й народився Василь Листовничий

Неподалік від місця, де оселився Василь Листовничий, в урочищі Кудрявець, у 1860-1870-х роках почали зводити Вознесенську церкву. І купець ІІ гільдії Листовничий був призначений церковним старостою. Тобто людиною з числа мирян, яка відала церковним господарством. Поки церква будувалася, роботу Листовничого відзначили срібною та золотою медалями з написами – російською – "За усердие".

А потім сталася катастрофа. Листовничий розорився. За одними даними, це сталося внаслідок великої пожежі на Подолі, яка знищила весь квартал. Але тут щось не сходиться. Поділ горів у 1811-му і дійсно вигорів майже увесь, але це було значно раніше, ми ж говоримо про другу половину ХІХ століття. В кожному разі, син Василя Листовничого Павло був змушений підробляти креслярством, щоб отримати освіту інженера. Від статків колись багатого роду нічого не лишилося, тому нащадок Павла – син Василь – ріс вже у доволі скромних умовах.

Він заробляв тим, що давав уроки, зокрема, й дітям… своєї майбутньої дружини. Це одна з легенд, яка стосується того, як познайомилися студент Василь Листовничий та пані Ядвіга Кринська. Такий сюжет трішки нагадує "Червоне і чорне" Стендаля, але і тут є нестиковка. Бо Кринська жила у Києві, а Листовничий, закінчивши Київське реальне училище, вступив до Петербурзького інженерного інституту, який закінчив у 1901 році. Тобто уроки він давав в іншому місті, хоча так чи інакше, майбутні чоловік та дружина зустрілися й покохали один одного.

Ядвіга Кринська. Початок 1900-х

У 1902 році народилася спільна донька Василя та Ядвіги Інна. А у 1903-му – згідно церковних записів – "Василь Павлович Листовничий обвінчався з Ядвігою Вікторівною Кринською, розведеною дружиною провізора Рутковського, донькою губернського секретаря". У записі також зазначено, що наречена – лютеранка і має 40 років (Листовничому було 27). Напевно, у ті часи це був мезальянс та виклик громадській думці – і старша на понад десять років дружина, і її розлучення з першим чоловіком, і народжена до шлюбу донька.

Ядвіга Вікторівна була піаністкою та й загалом походила з "музикального" роду. Її двоюрідним братом був Вітольд Малішевський – польський композитор та педагог, а також – один із засновників Одеської консерваторії.

"Бабуся моя Ядвіга ніколи не працювала, – згадує Валерій Кончаковський. – Вона тільки вела дім. До революції у неї були покоївка та кухарка, у діда – двірник та фурман". Коли Василя Листовничого розстріляли, сердешна донька покійного, 17-річна Інна, мала на руках 56-річну матір, абсолютно не пристосовану до життя. Вочевидь, Ядвіга Вікторівна звикла бути панею і не здавала собі справи із тим, що у 1919-му настали зовсім інші часи…  

Але це буде згодом. А на початку 1900-х молодий інженер Василь Листовничий робив непогані кар'єрні успіхи. Він був ерудований, блискучо освічений у своїй царині та, як прийнято казати зараз, "вмотивований". Винайшов перспектограф – прилад, який креслить перспективу прямих ліній на кривих площинах. Він викладав і писав посібники, працював у київському губернському правлінні, був призначений штатним інженером IX класу.

Ось дещо із послужного списку Листовничого: технік будівельного відділу Київського губернського правління (1906 рік), цивільний інженер Київського округу шляхів сполучення (1907-й), архітектор Київського навчального округу (1909-й). Листовничий керував будівництвом гімназій в Конотопі, Кременчуці, Брацлаві, Острозі, і все – за його власними проєктами. У 1909 році його заробітна плата склала 1700 рублів на рік. Тоді ж він і придбав будинок на Андріївському узвозі, 13.

Вінниця, дім капітана Четкова. Будинок зведено за проєктом Листовничого

За спогадами онука, Василь Листовничий був дуже доброю та веселою людиною, був простим і доступним. "Дуже багатьом людям він допомагав матеріально – і своїм чисельним родичам, і студентам. Пам'ятаю такий епізод. У році, можливо, 1956-му або 1957-му, прийшов до нас незнайомий чоловік і каже: "А я перед вами в боргу, Інно Василівно. Коли я закінчив школу десятників (нині це будівельний технікум), Василь Павлович дав мені три золотих червінця і сказав: "Це вам на перший час".

А три золотих червінця, коментує Валерій Кончаковський, були дуже великими грошима. Втім, будинок на Андріївському, 13 коштував недорого. Його звели у 1888-1889 роках за проєктом архітектора М.Гарденіна, а належав він родині купця Литошенка. Можливо, пише Валерій у споминах, купити саме цей дім Листовничого напоумила Варвара Михайлівна Булгакова.

Будинок № 13 на Андріївському узвозі. Малюнок ХІХ ст.

Булгакови орендували квартиру в садибі від 1906-го. А із Листовничими раніше були сусідами по Дионисіївському (згодом Бехтеровському, а нині – Варязькому) провулку. Коли Листовничі переїхали на Андріївський, вони залишили Булгаковим другий поверх будинку, а самі оселилися на першому. "Ми купували будинок разом з мешканцями" – згадувала дочка Листовничого.

На цьому моменті наголошує Людмила Губіанурі. Василь Листовничий як новий власник будинку міг наполягти на тому, аби квартиранти звільнили другий поверх – більш світлий та придатний для його роботи. Але він пішов на зустріч удові з сімома дітьми (Афанасій Булгаков, батько письменника, помер у цьому ж домі у 1907 році), яка просила його зберегти статус кво.

І життя родини Листовничих пішло своїм звичаєм – так, як йшло доти, але вже на новому місці. До 1917 року Василь Листовничий продовжував працювати на архітектурній царині. А коли була утворена Українська народна республіка, він посів посаду "головного архітектора Київської шкільної округи". Пізніше – при гетьмані Скоропадському – Листовничий служив "будівничим комісаріату по справах Київської шкільної округи" та "директором Київських середніх технічно-будівельних курсів".

Останній гетьманат України проіснував, як ми пам'ятаємо, до грудня 1918 року. Потім при владі була Директорія. А в лютому 1919 року місто зайняли червоні.

Павільйони Всеросійської сільськогосподарської й промислової виставки 1913 року в Києві. У їхньому проєктуванні брав участь Листовничий

За родинними переказами, один із чекістів уподобав собі 16-річну й почав упадати довкола дівчини. Батько прогнав його раз і другий, пообіцявши наступного разу спустити на нього собак. "Ви про це пошкодуєте", – крізь зуби кинув більшовик і вшився. Але невдовзі – було це в ніч з 6 на 7 червня 1919 року – по Василя Листовничого прийшли "товариші" з ордером на арешт. На нього був написаний донос, а інкримінували чоловікові "контрреволюційну діяльність". Домовий комітет будинку і Варавара Михайлівна Булгакова заступалися за Листовничого та писали лист з проханням його відпустити, але це, звісно, не поділо.

Листовничого піддавали тортурам і тричі водили на імітацію розстрілу. В одну з таких ночей він написав на стіні Лук'янівської тюрми: "25 серпня без обвинувачення, суду та слідства розстріляний цивільний інженер Василь Павлович Листовничий". Цей напис був знайдений в його камері, коли у 1919-му на короткий період часу червоних вибила з Києва дивізія білогвардійського генерала Бредова, і двері в'язниці відчинили.

Камера, у якій утримували Листовничого, була залита кров'ю, але саме 25 серпня розстріляний він не був. Як вже було сказано, що саме з ним сталося, достеменно невідомо, але є така версія. Партію ув'язнених тоді, у серпні 1919-го, вирішили перевезти в інше місце. Їх посадили на пароплав, який поплив Дніпром на північ, в напрямку річки Прип'ять.

Листовничий стрибнув у воду – чи то в надії врятуватися, чи то з намірам покласти край знущанням. Вартові відкрили вогонь, і, напевно, вбили втікача. В кожному разі, більше Василя Листовничого – ані живим, ані мертвим – вже не бачили.

Василь та Інна Листовничі

…Сидячи у Лук'янівській тюрмі, Василь Листовничий робив портрети співкамерників. Їх, разом із власним автопортретом, йому вдалося передати на волю. Ці безцінні малюнки зберігаються нині в музеї Булгакова. З чорно-білого автопортрету на нас дивиться спокійний та розважливий чоловік – малюнок не передає те, що у Лук'янівській тюрмі 43-річний інженер Листовничий повністю посивів.

"Коли батько сидів за письмовим столом, його обличчя ставало більш серйозним, зморшки розгладжувалися, очі ставали задумливими… Знання з історії, географії у нього були величезні, і він вмів все це цікаво та змістовно викласти. Чудово знав літературу, пам'ять мав прекрасну, мови давалися йому легко. День був розписаний, суворо регламентований – в плані завжди був час для самоосвіти, щоденно, з 6.00 до 9.00. За два десятиліття він зібрав неймовірну бібліотеку: історичні, художні, богословські книги, книги з його фаху, художні альбоми", – згадувала Інна Листовнича-Кончаковська.

"Я не пригадую його злим, сердитим, у поганому гуморі. Сангвінік, завжди рівний у спілкуванні з оточуючими, майже завжди веселий, трохи шумний і зовсім трохи самозакоханий. Розумний", – так описує вона батька.

Людина, яка нікому не зробила зла, емпатична та чесна. Людина, яка ретельно та відповідально виконувала свою роботу, дбала про самоосвіту, росла сама і ростила інших людей – так само чесних, відповідальних, співчутливих. За що її вбито? А за що зараз нащадки тодішніх більшовиків вбивають українців?..

…Як сказала нещодавно в одному інтерв'ю Світлана Поваляєва, мама загиблих на війні Василя та Романа Ратушних, їм – вбивцям – "вічної непам'яті". Натомість всім, хто поліг від руки катів – вічна пам'ять. І сьогоднішньому ювіляру, Василю Павловичу Листовничому, теж…

Авторка висловлює вдячність директорці музею Булгакова Людмилі Губіанурі, а також співробітниці музею, історикині та архівістці Ганні Путовій.