"Щоб в одязі не розстрілювали". Нові дані про директора Павлівської лікарні, причетного до вбивства пацієнтів у роки нацистської окупації Києва
Нові архівні знахідки у польських архівах дозволяють простежити подальшу долю директора Павлівської лікарні Павла Черная, причетного до вбивства пацієнтів у 1941–1942 роках.
18 жовтня 1941 р. в Горіховій діброві за 400 метрів від восьмого відділення Психіатричної лікарні імені академіка І. П. Павлова нацисти розстріляли 308 пацієнтів-євреїв. Ще майже п'ять сотень пацієнтів загинуть у тій самій лікарні впродовж наступного – від куль або у "душогубці" від чадного газу.
Серед тих, хто знав про вбивства заздалегідь і виконував розпорядження окупантів, – директор лікарні доктор Павло Петрович Чернай. Після відступу нацистів з Києва він втік разом з ними. Радянський суд заочно визнав його винним, але подальша доля його була невідомою.
Нові документи, нещодавно знайдені автором статті (під час стажування в рамках нагороди імені Івана Виговського) у польських архівах, дозволяють вперше конкретно відповісти на питання: куди подівся лікар Чернай і що з ним сталося після втечі з Києва. Ці документи являють собою бюрократичне листування нацистської адміністрації в окупованій Польщі. Вони дозволяють відновити хронологію перших місяців після втечі і пролити світло на ту частину біографії лікаря Черная, яка досі лишалася невідомою.
Директор з доброї волі
Ще до початку нацистської окупації Павло Чернай працював у Кирилівській лікарні науковим співробітником і заступником директора з лікувальної роботи, мав наукові публікації та вчене звання доцента, викладав у Київському медичному інституті. Коли 18 вересня 1941 р. директор лікарні "евакуювався" на схід, залишивши напризволяще маже 1,5 тис. пацієнтів і понад 70 співробітників, саме Чернай прийняв керівництво лікувальним закладом. Незабаром окупаційна влада його офіційно затвердила на посаді.
Чернай вільно говорив німецькою і це зробило його незамінним посередником між лікарнею та окупаційними структурами. Саме через нього здійснювалася вся комунікація між адміністрацією та відділом охорони здоров'я Київської міської управи та службами штадткомісара. Відносна автономність у дрібних справах робила його зручним для нацистів, адже таким чином вони могли демонструвати "нормальну" роботу медичного закладу, тоді як реальні рішення (кого знищити і коли) ухвалювались не ним.
Наприкінці вересня 1941 р. німецький гарнізонний лікар Раковський оглянув територію Павлівської лікарні. За кілька тижнів Чернай разом із німецьким офіцером виїхав на автомобілі шукати місце для майбутньої братської могили в лісі поблизу Горіхової діброви.
14 жовтня 1941 р. Раковський наказав Чернаю зібрати всіх пацієнтів-євреїв в окремому корпусі, нібито для "евакуації до Вінниці". Наступного дня, директор скликав нараду завідувачів відділень і передав розпорядження їм це розпорядження німців. Протягом кількох годин 311 пацієнтів-євреїв було сконцентровано у 8-му відділенні, окремому корпусі біля лісу. Охорону виставила сама адміністрація лікарні.
Те, що "евакуація" насправді стане вбивством, більшість персоналу розуміла. Завідувачка відділення Євгенія Копистинська прямо запитала директора: "Що буде з хворими, невже їх будуть знищувати?" Чернай відповів: "Вони знищують не хворих, а націю". Проте ні він, ні інші керівники не скористалися тими двома днями, поки євреїв тримали в корпусі без охоронців ззовні, щоб організувати їм втечу.
Дирекція навіть розпорядилася не видавати хворим 8-го відділення продукти в день, призначений для розстрілу. Іншими словам, це означало, що Чернай знав дату наперед. Очевидно й те, що вранці 18 жовтня він особисто сідав в автомобіль з офіцером гестапо і виїжджав до лісу, аби перевірити готовність. Він наказував персоналу: "щоб біля ями їх роздягали і в одязі не розстрілювали".
У наступні місяці вбивства повторилися тричі: у січні 1942 р. – 365 пацієнтів загинули у "душогубці", у березні – ще 120, у жовтні – 39. Загалом у Павлівській лікарні нацисти вбили не менше 832 пацієнтів. На момент третього вбивства Чернай уже не був директором, оскільки у лютому 1942 р. його перевели до Першої міської лікарні. Але саме він разом із представниками окупаційної адміністрації приїхав до 8-го відділення в березні 1942 р. і склав список з 120 пацієнтів для чергової "евакуації".
З поверненням радянської влади у листопаді 1943 р. НКВС розпочав слідство. Частину працівників лікарні заарештовували й засудили. Але Чернай зник разом з відступаючими нацистами. Справа щодо нього у зв'язку з розшуком припинена не була. Він лишався в ній як обвинувачений, матеріали на якого було виділено в окреме провадження. В офіційних висновках суду формулювання було лаконічним: директор Чернай, "який втік на Захід", визнаний головним посібником нацистів і одним з виконавців злочинів. Всі інші засуджені в підсумку були звільнені. Доля Черная вважалася невідомою.
Тігенгоф, 1943 рік
Нові документи, знайдені у польських архівах, дозволяють відновити цю прогалину. Йдеться про бюрократичну переписку від жовтня 1943 р. до грудня 1944 р. між Окружною психіатричною лікарнею Тігенгоф поблизу Гнезена (нині – м. Гнєзно, Польща) та рейхсштатгальтером Вартегау, адміністративного утворення, яке нацисти створили на анексованих польських землях.
Зміст цих документів простий і водночас промовистий: 15 жовтня 1943 р., рівно через два роки після того, як він зібрав пацієнтів-євреїв Кирилівської лікарні перед розстрілом, деякий доктор Paul Tschernay (Павло Чернай) став лікарем закладу в Тігенгофі.
З його анкети стає відомо, що він народився 5 грудня 1906 р. в Києві. Одружений, має доньку на ім'я Алла. Разом з дружиною і донькою він тільки-но натуралізувався (з правом відкликання) у Третьому райху.
Збіг анкетних відомостей та фаху не залишає сумнівів – перед нами документи колишнього директора Київської Павлівської лікарні, якого розшукували радянські органи безпеки.
Бюрократія і лікар без призовного листа
Документи з Тігенгофу – це не свідчення очевидців і не слідчі матеріали. Це сухі службові листи, в яких ім'я Павла Черная з'являється виключно у зв'язку з одним питанням: відстрочка від призову до вермахту (Unabkömmlichstellung, UK-Stellung).
Окупаційна адміністрація намагалася захистити лікаря від армійського призову, обґрунтовуючи це виробничою необхідністю. Тігенгоф потребував лікаря, оскільки попередня асистентка пішла через вагітність, а Чернай замість неї мав обслуговувати все жіноче відділення закладу з понад 500 пацієнтками.
У грудні 1943 р. лікарня надіслала першу анкету з проханням про відстрочку. У цій анкеті сам Чернай зазначив, що ніде не перебуває на військовому обліку і жодного разу не проходив медичну комісію вермахту. Адміністрація Вартегау підтримала клопотання й наприкінці грудня 1943 р. переслала його до окружного військового командування в Гогенсальці (нині – м. Іновроцлав, Польща).
Однак відповідь командування була несподіваною – надати відстрочку неможливо, оскільки лікар ще навіть не стояв на обліку і не проходив комісію. Тобто формально жодного призову йому поки не загрожувало. Ця ситуація, тобто намагання захистити від призову людину, яку ніхто ще й не збирався призивати, красномовно свідчить про тривожність Черная і його адміністративних покровителів.
Упродовж 1944 р. переписка тривала, набуваючи характеру бюрократичного кола. Адміністрація Вартегау нагадувала лікарні про необхідність повідомити результати медичної комісії, лікарня відповідала, що Чернай комісії ще не проходив. Останній запис у справі датований 19 грудня 1944 р. Це стандартна позначка "стан без змін, перевірити через три місяці". Проте за три місяці Вартегау вже не існуватиме. У лютому 1945 р. до Гнєзна вступили радянські війська.
Тігенгоф: що це було за місце
Значення цієї архівної знахідки неможливо зрозуміти без певного контексту. Тігенгоф був не просто психіатричною лікарнею, у якій опинився Чернай після втечі з Києва. Це був один із жахливих символів нацистської "евтаназії" в окупованій Польщі.
Окружна психіатрична лікарня Тігенгоф (Gauheilanstalt Tiegenhof), колишня польська лікарня в Дзєканці поблизу Гнєзно, вже з перших місяців німецького панування стала одним із полігонів для знищення пацієнтів психіатричних закладів на окупованих польських землях. Впродовж осені 1939 р. – літа 1941 р. тут за допомогою газу і розстрілів було вбито близько 1200 польських пацієнтів.
Потім лікарня продовжила роботу вже як нацистський заклад, з новим персоналом і новими пацієнтами. З 1944 р. у Тігенгофі діяв один із одинадцяти так званих "збірних центрів", до яких відправляли психічно хворих остарбайтерів, примусових робітників з окупованих територій СРСР та Польщі. Там їх мали лікувати, аби якомога швидше повернути їм працездатність. Поганий прогноз щодо лікування означав для цих людей смертний вирок.
Тобто людина, причетна до вбивства пацієнтів у Київській психіатричній лікарні у 1941–1942 рр., наприкінці 1943 р. стає лікарем саме в тій польській психіатричній лікарні, де нацисти розпочали вбивства психічно хворих ще на початку Другої світової війни. Збіг це чи закономірність – питання відкрите.
Що ми знаємо і чого не знаємо
Документи з польських архівів дають нам конкретні й верифіковані точки в біографії Черная: жовтень 1943 р. – грудень 1944 р., Тігенгоф. До цього маємо прогалину між відступом нацистів з Києва (листопад 1943 р.) і його появою в Тігенгофі. Після грудня 1944 р. – знову невідомість.
Документи не відповідають на питання: чи відав Чернай, що відбувалося в Тігенгофі раніше? Чи брав він участь у чомусь подібному вже там? Де він перебував між відступом з Києва і жовтнем 1943 р.? Що сталося з ним після звільнення Гнєзно радянськими військами в лютому 1945 р.? Чи опинився він у радянському полоні? Чи пережив війну і де помер?
Відповіді на ці питання потребують подальшого пошуку в архівах радянських спецслужб, у фільтраційних справах, у матеріалах повоєнних процесів над нацистськими злочинцями. Але сама наявність цих документів уже змінює картину. Чернай більше не "зник безвісти". Ми знаємо, де він був після Києва. Ми знаємо, ким він працював. І ми знаємо, що після злочинів в українській столиці він продовжив роботу в системі нацистської психіатрії, тієї самої, яка перетворювала психіатричні заклади на місця смерті.
У кримінальній справі Кирилівської лікарні радянський суд у 1944 р. засудив тих, хто залишився в місті. Тих же, хто втік, ніхто і ніколи не судив. Нові документи не є вироком, але вони дають відповідь на питання, яке досі було нез'ясованим – де опинився лікар Павло Чернай після того, як Київ було звільнено від гітлерівців.
Доля його виявилася не романтичною втечею в небуття, а цілком буденною. Людина отримала нову посаду в нацистській установі, заповнювала анкети й клопотала про відстрочку від призову в армію.
