Господар землі єгипетської. Мухаммед Алі та розбудована ним держава
Мухаммеда Алі-пашу вже традиційно називають засновником, а іноді навіть "батьком" сучасного Єгипту. Так його іменували не лише його власні нащадки, які правили країною до середини XX сторіччя, а й ватажки "вільних офіцерів", які усунули цих нащадків від влади. Сучасного єгипетського лідера Абделя Фаттаха ас-Сісі взагалі часто порівнювали з Мухаммедом Алі, і йому ці порівняння очевидно подобалися – принаймні до того часу, поки проти влади ас-Сісі не виступив опальний підприємець, повний тезка "великого паші".
Мухаммеда Алі-пашу вже традиційно називають засновником, а іноді навіть "батьком" сучасного Єгипту. Так його іменували не лише його власні нащадки, які правили країною до середини XX сторіччя, а й ватажки "вільних офіцерів", які усунули цих нащадків від влади. Сучасного єгипетського лідера Абделя Фаттаха ас-Сісі взагалі часто порівнювали з Мухаммедом Алі, і йому ці порівняння очевидно подобалися – принаймні до того часу, поки проти влади ас-Сісі не виступив опальний підприємець, повний тезка "великого паші".
Проте іронія долі полягає в тому, що на чолі Єгипту Мухаммед Алі опинився по суті випадково. Адже був не місцевим, арабом чи хоча б турком (країна в цей час перебувала під османським суверенітетом), а албанцем. І до тридцяти років жив на протилежному боці Середземного моря – у балканський (тепер грецькій) Кавалі.
Батько Мухаммеда Алі був чи то дрібним поміщиком, чи то власником тютюнової крамниці, а може й поєднував обидва "статуси", та, вочевидь, сподівався що його другий син буде торговцем. Щоправда батько помер, коли той ще був малим, і хлопця виховував його дядько Хусейн, але, ставши дорослим, він пішов саме призначеним шляхом - почав продавати тютюн.
Увесь адміністративний досвід в "доєгипетському" житті Мухаммеда Алі зводився до його участі в збиранні податків – втім, тоді це була не державна служба, а так би мовити "громадська робота"
Часи тоді були нелегкі (а коли вони бувають легкими?) тож в пошуках стабільного заробітку чимало албанців в цей час наймалися і до війська. Якщо не до регулярних частин, де відбір був ретельнішим, то як добровольці-башибузуки.
До одного з таких загонів, яким командував кузен Мухаммеда Алі, зрештою записався і він сам. Та навіть отримав посаду другого командира (знову ж таки, не маючи жодного військового досвіду). А вже невдовзі албанських найманців відправили до Єгипту – воювати проти французів, що раптом вирішили "пробивати" через цю країну собі шлях на Схід.
Мухаммед Алі встиг взяти участь принаймні в одній битві з інтервентами – біля Абукіра. Але французи досить швидко згорнули свою кампанію. Після ж того, як вони забралися з країни, в Єгипті запанував цілковитий хаос – ускладнений боротьбою між кланами мамлюків та османськими вояками.
Головною причиною для конфліктів були гроші. Бо хто б не здобував владу над Єгиптом, для виплати всім воякам їх все одно не вистачало. "Обділені" ж одразу повставали та скидали "кривдника". Навіть призначені зі Стамбулу намісники не завжди мали змогу потрапити до Каїра, а якщо потрапляли – їх могли швидко відправити "назад", і добре б, щоб по дорозі не вбили (такі випадки теж траплялися).
Албанці взагалі опинилися між молотом і ковадлом. Для місцевих вони були відверто чужими. Їхній перший командувач загинув під час чергового бунту. На його місце зрештою і обрали Мухаммеда Алі. Та виявилося, що вчорашній торговець ще той інтриган – укладаючи союз то з однією, то з іншою стороною, він примудрявся ще й загравати з єгиптянами і стрімко набирав політичну вагу.
Коли, скажімо, черговий правитель Єгипту збільшив податки, пояснюючи свій крок, що гроші потрібні саме для виплат албанців, Мухаммед Алі привселюдно заявив, що не хоче виплат такою ціною. Не дивно, що, коли наступний керівник, Хуршид Ахмед-паша (якого, між іншим, привели до влади самі албанці) показав себе ще більшим здирником, а проти невдоволених почав кидати надісланих йому з Сирії курдських вояків, очолювані шейхами та улемами каїрці пішли "шукати правди" саме до албанського воєначальника.
За легендою, Мухаммед Алі запитав в "гостей", кого ж вони хочуть мати правителем, і ті хором відповіли, що саме його і хочуть - бо "по обличчю бачать, що він сповнений справдливості та доброти". Господар дому нібито зробив вигляд, що заскочений пропозицію, повагався з відповіддю та зрештою погодився.
Щоб утвердитися в цьому статусі, Мухаммеду Алі довелося ще повоювати, проте саме в розпал конфлікту з Хуршидом зі Стамбула прийшов фірман про його призначення намісником – валі - вже волею султана Селіма III. Який, вочевидь вирішив, що спритний албанець – єдина людина, яка зможе навести в Єгипті лад. І Мухаммед Алі його справді навів.
"Школа виживання", яку новий валі пройшов за кілька років, зробили з нього вмілого, гнучкого і водночас жорстокого гравця. І на новій позиції він продемонстрував просто незламну волю до влади.
Британців, які спробували захопити Александрію, валі змусив забратися геть. Вчорашніх союзників - мамлюків, він холоднокровно, "під корінь" вирізав, не залишивши живим жодного, – османські султани не наважувалися це зробити три сторіччя. Суттєво обмежена була й влада духовенства (попри те навіть, що нещодавно саме улеми вмовляли його взяти владу в свої руки).
Позбувшись внутрішніх суперників Мухаммед Алі почав облаштовувати Єгипет за своїм уявленням про те, якою має бути держава - вже без огляду на Стамбул, під владою якого країна формально перебувала. Османський уряд і надалі називав його валі, але сам Мухаммед Алі надавав перевагу іншому титулу – перського чи навіть согдійського походження – хедив. Із значенням "господар".
Те, що господарем краю став чужинець (тут одразу спадає на думку біблійне "із землі Єгипетської не буде правителя"), багатьом здавалося дивною примхою долі. Проте цілком можливо , що саме те, що він не був міцно пов'язаним з інтересами місцевих угруповань і дозволило йому досягти суттєвих успіхів не лише в зміцненні особистої влади, а й в модернізації Єгипту.
Замість знищеної ним свавільної мамлюцької знаті Мухаммед Алі створив верству нових поміщиків, зобов'язаних своїм становищем йому особисто. Держава відібрала на свою користь більшість орних земель. Селян змушували вирощувати не лише хліб, а й бавовну та інші культури, які можна було з вигодою продати за кордон.
За кошти скарбниці відновлювали старі і будували нові зрошувальні канали. Усю зовнішню торгівлю Єгипту тепер теж контролював уряд. Державі належала й більшість збудованих за правління Мухаммеда Алі великих підприємств – валі створив єгипетську промисловість фактично з нуля. Головним споживачем її продукції став потужний єгипетський флот та військо, озброєні за європейським зразком та вишколені колишніми офіцерами наполеонівської армії.
Володар взагалі охоче залучав на службу французів, та й європейців загалом. Його радниками в господарських питаннях, скажімо, були сенсимоністи - зрештою їхні погляди на роль держави в економіці багато в чому збігалися з думками правителя. Що ж до зневажливого ставлення Мухаммеда Алі до пересічних єгиптян, за рахунок яких і відбувалися усі ці модернізаційні експерименти, то соціалісти-утопісти могли просто заплющували на нього очі – зрештою, йшлося не про їхніх співвітчизників.
В цьому й полягав головний парадокс перетворень "великого паші" - вестернізація не змінювала традиційної, по суті середньовічної сутності його держави. При цьому зміни в суспільстві, культурі, освіті за його правління відбулися справді тектонічні – і до багатьох із них Мухаммед Алі теж доклав свою руку (хоча сам системну освіту так і не здобув).
Зрештою, саме в цей час розпочалося арабське національне відродження - Нахда ("пробудження"), осердям якого стали саме єгипетські володіння.
Звісно, Мухаммед Алі не був ані єгипетським, ані арабським націоналістом (щоб йому не приписували згодом) – як не був борцем за грецьку незалежність Алі-паша Янінський. Конфлікти Каїра зі Стамбулом були насамперед суперечками за владу.
Втім, довгий час султан Махмуд II просто не наважувався втручатися в єгипетські справи – тим більше, що підтримка Мухаммеда Алі була йому потрібна більше, аніж Єгипту - підтримка Порти.
Хіба що час від часу султан намагався нацькувати єгиптського валі на ворогів імперії, з якими йому "доручали" воювати. І воював він успішно. Єгипетська армія розгромила саудівців і захопила Аравію, а потім здобула Судан. Щоправда, всі ці території опинилися під владою самого Мухаммеда Алі.
Зголосився він допомогти і в придушенні грецького повстання. Знову таки – в обмін на обіцянку султана поступитися Сирією та Критом. Угоду виконували "сумлінно" - якщо, звісно, так можна казати про військо, яке не знало жалю та знищувало все на своєму шляху. Еллада була спустошена, десятки тисяч повстанців і тих, хто їх підтримував, обернули на рабів. Щоправда, звірства єгипетських вояків викликали обурення європейців, які зрештою визнали незалежність Греції.
Султан щоправда тягнув із виконанням власних обіцянок. Тож зрештою Мухаммед Алі захопив Сирію силою. А потім вдерся і до Анатолії. Шлях йому заступила османська армія на чолі з великим візирем. Але попри подвійну перевагу вона була швидко розгромлена єгиптянами під Коньєю.
У відчаї султан звернувся по допомогу до царя. Російський флот увійшов до Босфору, а російські солдати зайняли передмістя Стамбула. Мухаммед Алі вирішив за краще замиритися. Тож османський уряд визнав його владу над Сирією, а валі погодився й надалі сплачувати данину до султанської скарбниці.
За підтримку "великих держав" імперія розплатилася суверенітетом. Росіянам, а потім і європейцям право безмитної торгівлі в усіх османських володіннях. З Єгиптом і Сирією включно.
От тільки Мухаммед Алі підтверджувати ці привілеї відмовлявся категорично. Роздратовані іноземці підбурили султана розпочати нову війну проти бунтівливого намісника. Але єгипетська армія вчергове розгромила османське військо. Після ж того як султана Махмуда II на престолі змінив його син Абдул Меджид I на бік Мухаммеда Алі перейшов і османський флот.
Довелося спрямовувати до Сирії британські і австрійські війська, а до берегів Єгипту - британську ескадру. Врешті-решт, Мухаммед Алі змушений був підписати мир і відмовитися від своїх загарбань в Азії. А самому Єгипті іноземці отримали право вільно скуповувати бавовну і продавати промислові товари.
Європейську індустрію це врятувало під час перебоїв із постачанням американської сировини за часів Громадянської війни в США (а за часів Кримської війни єгипетське збіжжя компенсувало відсутність на ринках хлібу з Російської імперії) – проте для місцевих виробників фактично стало смертним вироком, поклавши край сподіванням на перетворення Єгипту на промислову державу, а відтак і модернізаційному проекту в цілому.
На іншій шальці терезів натомість було омріяне визнання країни спадковим володінням Мухаммеда Алі, фактично - самостійною державою. На чолі з власною династією. Колишнього торгівця тютюном та його спадкоємців тепер іменували хедивами цілком офіційно. Навіть османський уряд був змушений цей титул визнати.
