Cuba libre. "Острів свободи" та його визволителі
Хай як іронічно б не звучало сьогодні прізвисько, яким колись охрестив свого часу рідний острів Фідель Кастро, волелюбність його співвітчизників і справді увійшла до легенд. Ще до того, як він сам з'явився на світ. Попри те, що Куба здобула незалежність останньою з колишніх іспанських колоній у Новому Світі, самостійницький рух на острові виник ще на початку XIX сторіччя, майже одночасно з подібними рухами на континенті.
Хай як іронічно б не звучало сьогодні прізвисько, яким колись охрестив свого часу рідний острів Фідель Кастро, волелюбність його співвітчизників і справді увійшла до легенд. Ще до того, як він сам з'явився на світ.
Попри те, що Куба здобула незалежність останньою з колишніх іспанських колоній у Новому Світі (разом з Пуерто-Ріко, що наразі, втім, має статус "держави, вільно асоційованої з США"), самостійницький рух на острові виник ще на початку XIX сторіччя, майже одночасно з подібними рухами на континенті. А перший проект конституції Куби був складений Хоакіном Інфанте щонайпізніше у 1811 році.
Просто втримати в своїх руках острів – хай і чималенький – колонізаторам було легше, аніж землі на материку. До того ж лоялісти із країн, що здобули незалежність на початку століття, у більшості своїй перебиралася саме на Кубу. Значною була й міграція інших європейців – зокрема французів з Луїзіани та сусіднього Гаїті, де колишні невільники, а тепер повстанці вирізали їх "під корінь".
Разом із прибульцями з Іспанії усі вони разом в 20-х роках XIX сторіччя складали чи не найбільшу групу серед населення острова (до 45%, інші 55% ділилися між вільними креолами та рабами), тож загалом Куба більше нагадувала заморську територію, аніж колонію. І в 1824 році навіть отримала титул "вічно вірного острова" - що, однак, не заважало метрополії постійно обмежувати права його мешканців.
Не дивно, що вже через два роки дійшло до збройного повстання "вічно вірних" проти іспанської влади. Прихильники незалежності все ще залишалися в меншості, але активність робила їх помітнішими.
До того ж вони постійно апелювали до солідарності з народами материка – найвизначніший кубінський поет того часу (і водночас учасник чергової змови "самостійників", викритої владою) Хосе Марія Ередія лив сльози на сходах піраміди Чолули у Мексиці, хоч і був нащадком європейських переселенців.
Можливість влаштувати "визвольний похід" на Кубу і справді обговорювали – зокрема й за ініціативою самого Симона Болівара. Але проти була на лише Іспанія (що, зрештою, зрозуміло), а й Британія та Сполучені Штати. Від першої латиноамериканські держави залежали фінансово, а інші могли надіслати на острів і власні війська.
Обираючи між іспанською владою над Кубою із шансами позбутися її вже в недалекому майбутньому та анексією острова США, які ніколи не відмовлялися від приєднаних територій, навіть палкі прихильники "експорту революції" схилялися до першого варіанту.
Втім, з часом стосунки між американцями та прихильниками незалежності Куби значно потеплішали. Завдяки, так би мовити, "класовій солідарності". Адже США в цей час керували по суті плантатори з Півдня, і на острові чи не найпалкішіми самостійниками стали рабовласники – адже в Іспанії все гучніше лунали заклики до звільнення рабів в колоніях.
У 50-і роки було влаштовано навіть кілька збройних експедицій на Кубу за участю американців – Болівар, нагадаю, зробити це не наважився. Найвідомішу з них очолив Нарцисо Лопес, уродженець Венесуели, який однак довгий час жив на Кубі і навіть обіймав певний час посаду губернатора Тринідада.
Для своєї експедиції він обрав гасло "свобода або смерть" - так, його теж не Фідель вигадав. Лопеса, між іншим, вважають і творцем кубинського національного прапору – не дарма він такий схожий на "зоряно-смугастий".
Втім, участь американців не вберегла експедицію від провалу. Лопеса стратили традиційним іспанським способом – задушили гаротою. Але перед смертю він вигукнув, що помирає "за свою улюблену Кубу".
Після Громадянської війни в США на острів емігрувало чимало колишніх конфедератів. Проте й Іспанія – попри очікування - обіцяну свободу невільникам так і не надала. Проти проголосували депутати-плантатори з самої Куби. І тоді прапор боротьби за незалежність підхопили місцеві супротивники рабства – серед яких, втім, теж були великі землевласники.
В жовтні 1868 року один з них, Карлос Мануель де Сеспедес оприлюднив маніфест із закликом звільнення Куби від іспанської влади, звільнив своїх рабів та створив з них збройний загін, з яким атакував сусіднє місто Яра. Невдало, але з цього бою на на острові розпочалася так звана Десятирічна війна.
Враховуючи, що на бік колоніальної влади тепер стали плантатори (переважно з заходу Куби), вона мала усі ознаки громадянської. Але самостійникам тепер співчували не лише латиноамериканці, а й нова, республіканська влада США і мейнстрімні американські медіа (хоч офіційно Вашинтон не визнав постанців "воюючою стороною") – та й в Європі конфлікт сприймали саме як війну кубінців (усіх) за незалежність.
Щоправда війну цю самостійники зрештою програли. Їхній останній формальний лідер Томас Естрада Пальма потрапив в полон, окремі загони припинили спротив – бо він втратив сенс.
Втім і метрополія змушена була піти на поступки – оформлені так званим "Санхонським миром".
Головне ж – на острові буди звільнені усі раби. Остаточно, щоправда, вже після нового повстання, яке отримало назву Малої війни.
Малу війну іспанці придушили так само, як велику, десятирічну.
Але минуло якихось п'ятнадцять років і самостійники знову взялися за зброю. В Мадриді були впевнені - знову за америкаської підтримки.
Для кубинців, натомість, натхненником повстання – яке вони воліють називати революцією (так, і в цьому Фідель не був першопрохідцем) – був поет Хосе Марті. Марті був прихильником залучення на бік самостійників усіх мешканців острова, навіть іспанців, якщо ті хоча бі не виступатимуть проти.
Програму цю значною мірою вдалося виконати - більшість кубинців і справді тепер підтримували незалежність. Сам Марті невдовзі загинув. Колонізаторам вдалося повернути собі інціативу лише тоді, коли вони довели чисельність своєї армії на Кубі до просто неймовірних з огляду на населення самого острова 200 тисяч вояків.
Проте поразка самостійників вже не влаштовувала США. Використавши загибель на рейді Гавани свого крейсера "Мен" вони оголосили Іспанії війну. Типово загарбницьку на інших театрах воєнних дій, на Кубі її вели все ж під шляхетним гаслом допомоги борцям за свободу.
Саме тоді, за легендою, з'явився й прототип славнозвісного коктейля Cuba libre - "вільна Куба", який поєднував місцевий ром – символ Куби – з колою, напоєм, типовим для США.
З іншого боку острів фактично був окупований американською армією. І піти з Сполучені Штати погодилися лише після того, як установчі збори республіки взяли на себе зобов'язання за так званою "поправкою Платта", що суттєво обмежувала суверенітет Куби, надавала США військові бази та "право на інтервенцію".
Чи було це прийнятною платою за підтримку здобуття незалежності? Перший президент Куби – а ним став той самий Томас Естрада Пальма, який очолював самостійників ще наприкінці Десятирічної війни, вочевидь вважав що так.
Зрештою, коли Пальму в 1906 році "попросили" з посади – його однопартійці самі закликали Вашингтон використати своє "право" та окупувати Кубу вже вдруге.
