"Буде він вождем народу. Така його доля"
На початку 1985-го французька акторка Симона Синьйоре випустила свій перший роман "Прощай, Володю!" 570-сторінковий опус розповідає про долю двох подружніх пар євреїв, вихідців з України і Польщі. "В центрі цієї невідомої для корінних французів історії, – пише рецензент газети Le Monde, – перебуває Петлюра, отаман, який керував від 1918 по 1920 роки погромами в Україні і Польщі. Коли 25 травня 1926-го молодий Самуїл Шварцбард убиває Петлюру на вулиці Расіна, горда втіха наповнює серця. Такі ж почуття викликало виправдання Шварцбарда в 1927 році".
У дослідженні "Міф про Симона Петлюру на тлі українсько-єврейських стосунків доби революції", вміщеному в недавно виданому збірнику "Симон Петлюра та українська національна революція", Вадим Харченко зазначає, що додатковим стимулом до тиражування всіляких інсинуацій про Головного Отамана стало його вбивство 1926 року, і що останні десятиріччя міф агонізував та ніби зник разом зі сконом офіційної української радянської історіографії. Проте не зник і, що прикріше, пов'язується на Заході з нібито антисемітизмом українців.
На початку 1985 року французька акторка Симона Синьйоре, до речі, дружина відомого співака і композитора Іва Монтана, випустила свій перший роман "Прощай, Володю!" ("Adieu Volodia!"). 570-сторінковий опус розповідає про долю двох подружніх пар євреїв, вихідців з України і Польщі. "В центрі цієї невідомої для корінних французів історії, – пише рецензент газети Le Monde, – перебуває Петлюра, отаман, який керував від 1918 по 1920 роки погромами в Україні і Польщі. Коли 25 травня 1926 року молодий Самуїл Шварцбард убиває Петлюру на вулиці Расіна, горда втіха наповнює серця. Такі ж почуття викликало виправдання Шварцбарда в 1927 році".
Виявляється, єдиним, з дозволу сказати, "документом" для французької акторки стала брошура адвоката Шварцбарда Анрі Торреса. В одному інтерв'ю С.Синьйоре стверджувала, що говорити про Петлюру означало те саме, що говорити про Гіммлера. Тож недаремно в романі дітям забороняється згадувати і вимовляти прізвище Петлюри.
В інтерв'ю журналові "Le Nouvel Observateur" С.Синьйоре пішла ще далі: "…я відкрила (з книжки А.Торреса – Т.М.) існування Петлюри, який був з 1918 по 1921 роки великим погромником в Україні, а відтак – у Польщі… Ніколи ім'я Петлюри, поряд з яким Гіммлер здається дитиною, не промовлялося в моїй присутності". Лукавить Симона Камінкер (а саме таке її справжнє прізвище), адже вона була родичкою Шварцбарда.
Чи лукавили ті, хто брав у неї інтерв'ю, невідомо, але журналіст із часопису "Le Point" приписав Петлюрі знищення мільйонів євреїв в Україні і в Польщі, і навіть еміграцію головних персонажів роману Ґутманів і Роґінських з України та Польщі.
С.Синьйоре не приховувала, що в її жилах тече єврейська кров. Не було секретом для французьких журналістів і її загравання з керівництвом СССР. Зокрема, писали про її тост, виголошений одного разу під час вечері в Президії Верховної Ради СССР.
До чести французьких журналістів, не всі зайняли однозначну позицію по прочитанні її роману. Це змусило С.Синьйоре під час популярної культурологічної передачі "Апосторофи" ("Apostrophes") вибачливо зронити: "Я тільки прочитала статтю під гаслом "Петлюра" у словнику "Робер" ("Le Robert"). Автор статті в журналі "L'Express" "Синьйоре і справа Петлюри" слушно зауважив, що такий аргумент видається надто несерйозним для десятків тисяч українців Франції. Він стверджує, що то не була помилка С.Синьйоре, а радше данина "прогресистській пам'яті" – адже вбивця Петлюри став героєм саме для лівої інтелігенції.
І не дивно. Він був членом Ліги прав людини, до якої входив і його адвокат А.Торрес. Його підтримали такі представники лівих інтелектуалів, як Поль Ланжевен, Альберт Ейнштейн та один зі стовпів радянського режиму Максим Горький. А те, що Комітет американських євреїв заступився за Петлюру, не послужило нічому. "Ну, і що з того? – зазначає "L'Express". – Відтепер Україна в Європі вважається небезпечною нацією, яку воліють бачити бранкою. Після ганьби – геноцид: в 1933 році Сталін знищив за допомогою спланованого голоду від 4 до 6 мільйонів українців. А в словнику "Робер" – жодного сліду від цих мертвих душ".
На книжку С.Синьйоре відгукнулася польська газета з Лондона "The Polish Daily" великою статтею "Антиєврейські "погроми" Петлюри". Автор статті Юзеф Лободовський зазначає, що судові над Шварцбардом передувала небачена "артпідготовка" – пропаганда з боку частини єврейських видань невинности вбивці, активно підтримана радянською і західною комуністичною пресою.
Як один із виправдальних аргументів мовилося про те, що С.Шварцбард очікував аж вісім років на свою "помсту". Отакий-от праведник і мученик. Тож суд став тільки на одну сторону і не взяв до уваги, крім іншого, ні кримінального, ні прокомуністичного минулого С.Шварцбарда. Вбивцю виправдали, і він здійснив тріумфальну поїздку європейськими країнами, в яких мав виступ на одну тему: "Як я вбив Симона Петлюру". Ю.Лободовський зазначає, що візи він не одержав лише до Польщі. Невдовзі по тому С.Шварцбард зник з політичного овиду. Також зник якийсь Володін – він утерся в довір'я кількох українських емігрантів і, схоже, відіграв значну роль у здійсненні замаху на Петлюру. Повернувшись в СССР, Володін потрапив до табору, де й помер.
Цікаво, що в романі один із персонажів, який дав назву книжці, приїжджає в Париж на процес Шварцбарда свідком. Чи має Володя з роману "Прощай, Володю!" щось спільне з радянським агентом Володіним, знала, певне, сама авторка. Але таке припущення здається правдоподібним.
СимОна проти СИмона. Це не просто гра наголосів. У цьому – якась іронія історії… Роман С.Синьйоре не був єдиною книжкою, покликаною дискредитувати Україну й українську ідею. В кінці 70-их років з'явилася книжка "Погромник" професора Самуїла Фрідмана, який наважився сказати про українців як про "юдофобський народ" – очевидно ж, на підставі діяльности С.Петлюри. Це було безпрецедентним. Фактично антипетлюрівська пропаганда була антиукраїнською.
Відразу після суду над Шварцбардом у кінці жовтня 1927 року з'явився досить детальний матеріал "Тло процесу Шварцбарда" в польському альманасі "Справи національностей" (№ 5-6, жовтень-листопад-грудень). Частина євреїв, зазначено в ньому, вважали, що Шварцбард повинен нести відповідальність за вбивство. Більшість євреїв створила "Комітет оборони Шварцбарда" і вишукувала будь-які свідчення.
Був виїзд представників Комітету в Україну, де під наглядом НКВС місцеве єврейське населення "свідчило" проти Петлюри. Ще один сподвижник Ліги прав людини Бернар Лакаш на початку 1927 року почав друкувати серію статей проти "петлюрівських погромів" в одній із паризьких газет, а невдовзі видав книжку "Коли Ізраїль помирає".
Все це дало результат, і Шварцбарда виправдали під вигуки "Хай живе Франція!" І це незважаючи на вельми активну діяльність української еміграції, яка витягувала з архівів і сховищ на денне світло низку документів часів перебування Петлюри на чолі українських урядів, на підставі чого були видані французькою мовою того ж таки 1927 року "Документи про погроми в Україні і вбивство Симона Петлюри в Парижі".
Серед десятків законодавчих актів, наведених у цьому збірнику, назву кілька: 1) закон 15 грудня 1917 року про створення місцевих єврейських рад; 2) закон 22 січня 1918 року про національно-персональну автономію національних меншин; 3) закон 24 квітня 1918 року про створення педагогічної єврейської школи (семінарії) у Києві; 4) рішення Директорії 23 грудня 1918 року стосовно відновлення дії закону про національно-персональну автономію національних меншин. До речі, ні для кого не було таємницею тоді, що останній закон приймався передусім для євреїв. Причому це був перший у світі закон цього типу, спрямований на захист не окремого індивіда, а цілої нації.
За браком місця на темі погромів окремо зупинятися не буду. На цю тему існує чимало літератури, в якій непричетність особисто С.Петлюри до єврейських погромів доведена.
Видатний єврейський мислитель і публіцист Володимир Жаботинський у статті "Кримська колонізація", написану відразу по вбивстві Петлюри, підкреслив, що "ні Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, "погромниками". А щодо погромів, то "причина полягає не в суб'єктивному антисемітизмі осіб, а в об'єктивному "антисемітизмі обставин". В Україні обставини проти нас. Такі обставини утворилися історично і такими вони й залишаються. Хто був у цьому винний у XVII столітті – чи ми, євреї, чи поляки або українці – шукати недоцільно".
Трагічний парадокс смерти С.Петлюри полягає в тому, що від рук убивці загинув голова уряду, який надав такі права й свободи євреям, яких вони до того ніколи не мали – і все ж більшість євреїв солідаризувалася з убивцею.
Спробую поставити запитання – чому вбито саме Петлюру? Адже відомо, що незрівнянним погромником був Денікін. Зрештою, в Парижі жив у той час Нестор Махно, якому також приписували погроми. Коли "факти керування погромами" під час процесу над Шварцбардом, а точніше, над Петлюрою, почали лускати, як мильні бульбашки, було наголошено на моральній відповідальності С.Петлюри.
З лютого 1925 року в Парижі оселяється Володимир Винниченко, який також міг би підпасти під моральну відповідальність. І за його головування в уряді були погроми, які він у зверненнях вважав більшовицькими провокаціями. То чому ж рука С.Шварцбарда спрямувала пістолет саме на Петлюру?
Мені здається, відповідь треба шукати в енергійних протестах С.Петлюри проти колонізації єврейськими елементами півдня України, включно з Кримом, яка проводилася за розробленою програмою. У статті "Тенденція Центрального комітету московської комуністичної партії" від 7 лютого 1926 року він писав: "Штучне витворювання національних рад і навіть районів як ширших адміністративних одиниць так само не припиняється. В деяких районах українські сільради примушені деукраїнізуватись: посилати дітей до шкіл з чужою викладовою мовою і провадити діловодство не на українській мові". У статті йшлося також про постанову ЦВК з приводу обрізання кордонів України і зменшення її адміністративної території.
Як відбувалася єврейська колонізація, описано в тій самій статті В.Жаботинського "Кримська колонізація": "Для українських селян вся ця історія виглядає якоюсь дикою напастю… Уяви собі психологію херсонського селянина, який навіть не може сьогодні обробити ту десятину, яку він обробляв за часів Миколи ІІ, бо він не може полагодити поламаного плуга, не може купити худобу і т.д., і раптом він бачить на залізничній станції товарний вагон і пару нових плугів чи теплушку, з якої висувають голови здорові воли, і він питає: для кого це все? У відповідь чує: для єврейських колоністів, яких уряд хоче поселити на нашу землю. Я ще не бачив у житті нічого такого, що було б виміркуване так добре для збудження ненависти, як ця процедура".
"Енциклопедія українознавства" подає такі дані: в 1924-1930 роках в УРСР засновано 162 єврейські хліборобські колонії (9526 господарств), а в Криму – 40 колоній. Очевидно, ішов активний пошук території для створення єврейської автономії. Зрештою, таку автономію було засновано в 1928 році в Біробіджані.
Агітуючи проти нечуваної за темпами і розмірами колонізації півдня України, С.Петлюра вцілив, певне, в "яблучко". Здається, він і досі не оцінений належно ні як держаний діяч, ні як прекрасний літературознавець і публіцист. Академік Імператорської академії наук Ф.Корш (він був членом комісії, яка в 1905 році рекомендувала зняти заборони з "малоросійського друкованого слова") дав дивовижну характеристику С.Петлюрі. Це було в Москві, коли С.Петлюра редагував там "Украинскую жизнь": "Українці самі не знають, кого вони мають серед себе.
Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля".
