Деколонізація свідомості. Чому ми живемо за московськими лекалами?

"Коли на тебе напали через фальшиву історію, хочеться дізнатися справжню".                                                                

Володимир В'ятрович - історик, публіцист                                             

"Хто контролює минуле, той контролює майбутнє. Хто контролює теперішнє, той контролює минуле".

Джордж Орвелл – британський письменник і публіцист     

Упродовж 2015–2023 років в Україні набули чинності закони про декомунізацію та деколонізацію. Почалося активне перейменування вулиць в містах і селах. Позбавлялися імен, пов'язаних з радянським режимом. Наступний етап — позбавлялися від імен діячів Росії. До слова, під "жорна" потрапили й вулиці названі іменами російських постатей, які отримали нову назву в результаті декомунізації.

Попри масштабність проведеної роботи, ці зміни — лише крапля в морі. Ми швидко позбулися назв, що лежали на поверхні та були "на слуху", проте нові — не завжди історично підтверджені. Не було знищено головне джерело зла — багатовікової кремлівської пропаганди. Фундаментом будь якої держави є її історія. "Історія — наука політична", — стверджував Сталін, і з погляду імперських амбіцій він мав рацію. Для агресора історія є потужною зброєю. Саме тому російська імперія століттями нищила нашу мову, літературу, спотворювала наше минуле, нав'язуючи нам наративи, вигідні московським царям, генсекам та диктаторам.

До українців сьогодні приходить усвідомлення, що боротися треба не лише за майбутнє, а й за минуле, яке муляє нашим сусідам. Ламати закоренілі стереотипи надзвичайно важко. Брехня московії в'їлася у масову свідомість, мов кров у прострілену вишиванку. Ми часто й не здогадується, наскільки фальсифіковано нашу історію, починаючи ще з часів Русі. Ми й досі мимоволі користуємося даними з історії спотвореною колонізатором. На жаль, навіть нинішня війна неповністю змінила сприйняття сьогодення.

Допоки не буде усунуто російську політичну складову з наукових видань та інформаційного простору, дотримуватись прийнятих законів буде майже неможливо. Сьогодні навіть штучний інтелект "спотикається" на українському питанні, оскільки він оперує кількістю накопичених даних, де російські міфи подаються в переважаючих кількостях. Якщо не змінити цей баланс даних ШІ зараз, то проросійська історія буде й надалі домінувати в подальші роки.

Візьмемо, до прикладу, наболіле мені питання — дата виникнення мого рідного міста Ізюма. Це історична пам'ять чи імперський маркер? Чому місто Ізюм "омолоджують" за московськими лекалами? Як не парадоксально, але ревізія української історії з метою її дискредитації розпочалася саме в період Незалежності. Почали з перегляду дат заснування українських міст використовуючи "значущі" першоджерела виключно із російських архівів. Факти подій використовувалися разом з прямою оцінкою колонізатора.

Так понад 300 років наукова спільнота визнавала 1639 рік датою виникнення міста Ізюма. Це підтверджували численні довідники, зокрема й авторитетне видання "Города Украины" (Київ, "Вища школа", 1990). Однак це була остання крапка в офіційній об'єктивності. Згодом із пам'яті почали стирати згадки про те, що перша українська фортеця в Ізюмі постала ще у 1663 році з ініціативи полковника Якова Чернігівця, а Покровська церква існувала ще раніше. Забулося, що першою захисною спорудою поселення був козацький окоп. Ізюмці не були пасивними спостерігачами історії: вони брали участь у повстанні Степана Разіна (1670—1671р.р.), за що платили життями — своїми та своїх родин.

Аби припинити маніпуляції, у 2001 році було прийнято Постанову КМУ № 878, яка чітко закріпила за Ізюмом дату заснування — 1639 рік. Проте інерція ідеологічного переосмислення, з 90-х, виявилася сильнішою за державні акти. На замовлення місцевої влади та газети "Обрії Ізюмщини" з'явилася стаття професора Г. Сергієнка. Попри згадки минулого Ізюма, також фортеці Якова Чернігівця, автор резюмував: на правому березі річки Сіверського Донця харківський полковник Г. Донець-Захаржевський збудував "Новий великий город". Прикметно, що в україномовному тексті слово "город" не було взято в лапки чи перекладено як "місто". Чи був це свідомий ідеологічний крок, чи прикра помилка маститого науковця — невідомо. Але наслідком стало те, що полковника Донця-Захаржевського почали героїзувати як єдиного засновника Ізюма, а староросійське слово "город" бездумно трансформували в сучасне "місто".

Сьогодні ми бачимо кричуще ігнорування законів та логіки. Місцева влада й нині не визнає ані постанов уряду, ані офіційних роз'яснень Українського інституту національної пам'яті (УІНП), який у 2025 році знову рекомендував вважати 1639-й роком заснування міста. Ситуація дійшла до абсурду: у переддень міського свята —Дня міста, газета повідомляла про 386-річчя м. Ізюма, а з біл-бордів вітали мешканців з "344-ю річницею". Мимоволі виникає думка, чи не приплачує бува росія адміністрації міста за таку діяльність?                                                    

Це не просто суперечка про цифри. Поки Україна веде багатовікову визвольну війну проти московії, у де окупованому м. Ізюмі міська адміністрація фактично святкує дату першої колонізації краю Російською імперією. Це питання нашої гідності: ким ми себе бачимо — нащадками вільних козаків чи спадкоємцями провінції імперії?

Сьогодні історію Ізюма офіційно відраховують від 1681 року. Саме в тому таки році на правому березі річки Сіверський Донець розпочалося спорудження нової фортеці під наглядом генерала московії Г. Косагова. Будували її російські "служиві люди", козаки Харківського слобідського полку та українські поселенці.

Згідно з тогочасними документами (ЦГАДА, №1530), фортеця складалася з трьох частин: "Большой да Меньшой да Замокъ". В інших російських джерелах цей "замок" називали кремлем. Указом 1682 року полковнику Григорію Донцю-Захаржевському було наказано "жить въ Новопостроеномъ городѣ Изюмѣ". Імперська історіографія малює Захаржевського як видатного діяча, що "далеко просунув справу колонізації краю".

У проросійській версії історії подається як створення "ліній оборони" від набігів татар. Проте це було поетапне захоплення українських земель — звичайне розширення Московського царства за рахунок інших територій.

Історична спіраль вражає: події XVII- XVIII століть повторюються в наші часи.

— Перша лінія: Білгородська засічна межа тоді — і анексія Криму в наш час.

—  Друга лінія: Ізюмська лінія тоді (Новоросія) — і захоплення Донеччини та Луганщині, тепер (ДНР та ЛНР)

— Третя лінія: Дніпровська (Українська) лінія. — Як буде далі покаже час.

В Україні звикли, мов мантру, повторювати термінологію московитів: "город", "городок". Це труднощі перекладу чи ідеологічні пастки? Проте й досі дивує, коли навіть сучасні науковці, посилаючись на староросійські джерела, стверджують, ніби Полковник Захаржевський заснував аж два міста Ізюма — Мале і Велике. Насправді в російських джерелах (зокрема "Материалы для истории инженернаго искусства въ Россіи") чітко вказано: "город" — це лише оборонна споруда, фортеця. Таке визначення староросійського слова. В Ізюмі збудували примітивну дерев'яну конструкцію, яка технічно значно поступалася європейським зразкам. Для порівняння: Луцький замок, збудований на 300 років раніше, і сьогодні слугує бомбосховищем, тоді як Ізюмська фортеця не простояла й століття. Академік Гільденштедт у 1774 році писав, що у фортеці немає жодного житлового будинку.

Фортеці з кремлем — це північна традиція Московії. Ані генерал Косагов, ані сама архітектура фортеці не мали стосунку до українського козацтва. Полковник Григорій Захаржевський виконував роль "старшого виконроба" імперської будови, а не був засновником міста Ізюма.  

Ізюмський полк, створений у 1684 році, називався козацьким лише тому, що складався з місцевих "черкас". Так називали козаків. Але виборного права ці козаки не мали. Син Захаржевського став першим полковником Ізюмського полку уже за царським указом. Полк став регулярною одиницею армії московії, перейшовши на російську мову та статути війська. Ми звикли вважати, якщо в Ізюмі були козаки, то це вільне козацьке місто. Але цих козаків використовували в інтересах москви. Ізюмські козаки стояли по інший бік барикад. Це трагічно нагадує сучасність, де на боці окупанта воюють примусово мобілізовані чи ідейні колаборанти з Донецька та Луганська. В Ізюмі був Захаржевський, у Донецьку — Захарченко. Мова, зброя та підпорядкування ворогу — ідентичні. Це і є та жорстока спіраль історії: використання українців.

У повстанні Степана Разіна брали участь козаки Ізюма, Цареборисова та Маяків. Харків у повстанні участі не брав. Після поразки Степана Разіна розпочалося полювання на учасників повстання. Сусіди та близькі видавали тих, хто повернувся додому. Розправами керував Григорій Донець-Захаржевський. Схоплених бранців відвозили до Харкова де їх жорстоко катували. Тіла з відрубаними кінцівками вивішували в людних місцях для залякування населення та придушення волі народу до спротиву.

До слова, Донець-Захаржевський виявився не останнім катом-московитом. Після визволення м. Ізюма у 2022 році проводилася ексгумація тіл загиблих в російсько-українській війні. За пів року окупації загиблих було 447 тіл (серед них — п'ятеро дітей). Деякі останки також мали сліди відрубаних кінцівок. Жахлива історія повторилася через століття.

Харківський історик-дослідник Андрій Парамонов дав влучну характеристику Донцю-Захаржевському: "Він був одним із найбільших грабіжників на території Слобідських полків. Ще змолоду він вирішив будь-якою ціною накопичувати ресурси та маєтності, а московський уряд сприяв йому в обмін на абсолютну відданість".

Офіційна історія стверджує, що московські фортеці будувалися для захисту від набігів грабіжників-татар. За описами боїв ізюмського полку рахунок йшов на десятки чи сотні. Натомість кількість знищених козаків гетьманської України сягала десяти тисяч. Показово, за радянські часи в м. Бахмуті та с. Трьохізбєнкі встановлено пам'ятники Кіндрату Булавіну як борцю з царизмом. А вже в Незалежній Україні звели монумент полковнику-московиту Донцю-Захаржевському — людині, що уособлювала русифікацію та колонізацію Слобожанщини, саме чий полк знищував "булавінців".

Перед вирішальною битвою зі шведами Петро І заїхав до м. Ізюм, щоб утримати Ізюмський полк від переходу на бік військ гетьмана Івана Мазепи. Цар також побоювався, що в Ізюмській фортеці зберігалося велика кількість зброї. Але побоювання були марними, ізюмські козаки лишилися осторонь боротьби за незалежність України. За що й отримали від царя "нагороди" — Євангеліє апракос, українського видання, та ризи з золотої парчі. Ймовірно церковні цінності були вкрадені у знищеному Батурині військами О.Д. Меншикова. То де б мав взяти Петро І українське видання Євангеліє. До речі, цар зупинявся в Ізюмі на лівобережжі, бо у фортеці на правобережжі були лише казарми для військових.

Чому, зі згадуваного Григорія Донця Захаржевського, саме в часи Незалежності, почали виліплювати постать героя, та вводити в ранг "правильних засновників" міст. Його проголосили засновником міст Харківщини: Нової Водолаги, Ізюма та сіл.

У Новій Водолазі у 2010 році йому навіть вставили пам'ятник. В Ізюмі також намагалися створити культ цього промосковського кумира, проте забракло коштів — обмежилися лише бетонним кубом до 10-річчя Незалежності.

Навіть після набуття чинності Закону про деколонізацію, ситуація на Харківщині лишається тривожною. 25 квітня 2024 року в місті Дергачі провулок Чайковського перейменували на провулок Донця-Захаржевського. Чим промосковський полковник кращий за Чайковського? З такими назвами вулиці й досі існують і в м. Харкові, та м. Ізюмі. Притому, що в Ізюмі вулиця імені Донця Захаржевського з'явилася при виконанні закону по декомунізації, а в Дергачах навіть після прийняття закону деколонізації. Це є прямим порушенням заборони на глорифікацію імперської політики. Закон ніби й не існує, ніби це порожній звук.

Цікава історія у нас і з міською символікою. Ізюмці звикли до прапора міста — малинового кольору з виноградом на щиті. Його затверджувала Катерина II. Яке відношення має виноград до Ізюма? Жодного. Німецька принцеса Софія Августа (майбутня Катерина II), ймовірно, не знала, що назва міста походить від тюркського "довга гора" (Ізюмський шлях існував задовго до її царювання). Цей герб з прапором пережив 7 царів, 7 генсеків та 7 термінів президентів України. Символічно, що під час окупації 2022 року рашисти нищили українські стяги, а "Єкатерининській" прапор не чіпали. Нічого ворожого чи справді українського вони в ньому не вбачали.

Закінчився час семикратних змін. Розпорядженням начальника Ізюмської МВА від 20 листопада 2024 року символіку змінили. Рішення вибору символіки приймалося кулуарно, без обговорень з громадою, по царські як і при Катерині ІІ. На тому ж козацькому полотнищі з'явився новий герб: дві перехрещені шаблі та козацький хрест. Зброя Ізюмського полку історично була московською, а "козацька шабля" не була стандартом для військ, московії. Використання гетьманської символіки тут виглядає, як свого часу московія привласнила назву "Русь". І тут виникає питання, щодо правильності герба. Хто знову маніпулює історією та історичними фактами?

Пам'ятаємо, історія — це не абстракція, а важіль управління. Сфальсифіковане минуле стає виправданням для воєн. Хто і навіщо "конструює" наш український народ так, щоб ми забували своє справжнє коріння? Ми чітко повинні знати — за що воюємо, і світ має чути це саме від нас, від українців.

У 2022 році окупанти кинули мене до в'язниці, у підвал поліції на "мінус другий" поверх. На допиті, під світлом ламп-"правдолюбів", офіцер РФ щоразу повторював: "Изюм — это русский город! Мы его основали, вы украинцы, нам тут не нужны". Це було не запитання, а твердження російської ідеології. Можливо, саме це стало для мене поштовхом для більш детального перегляду історії свого краю. Нехай цей допис стане мотивуючим для перегляду та переосмислення інших зросійщених міст України. Я хочу жити в місті, де в назві вулиць не буде згадок про колонізаторів, де не треба буде нікому нічого пояснювати, де вулиці й сквери будуть названі на честь героїв та видатних осіб, якими ми будемо гордитись завжди.