Акт виняткової гідності

На знак глибокого протесту проти нинішньої політики Варшави, яка зневажає українську історію, та на знак абсолютної, непохитної солідарності з кожним нашим воїном і президентом України, я повертаю цей орден назад. Це не акт ненависті, а акт виняткової гідності.

 

Дорогі українці, вельмишановні поляки, шановні друзі!

​Я родом із Сумщини. Це одна із найвіддаленіших північно-східних областей України, яка, звісно, межує з Росією. На краю мого села Хоружівка є один із багатьох розбитих вітрами ярів, який і сьогодні називається Полулях. ​Недалеко від цього яру стоїть відлитий із чавуну досить високий пам'ятник (можливо, 4−5 метрів із цоколем). На одній із його сторін викарбуваний текст: "На етом местє проходила граница между Польщей і росією" (Росія написана з маленької літери).

​Ще маленьким хлопчиком, багато часу проводячи в цьому яру, де трави вищі за людський зріст, я пізнавав ціну праці. І сьогодні цей яр для мене залишається чарівним, красивим і хрестоматійним. Колись звідси почалося моє осягнення українсько-польських відносин. Прийміть вищесказане як переднє слово до нашої розмови.

​Багато сторіч українці і поляки жили поруч як історичні сусіди. Часто ми мешкали на одній землі — жили і дружньо, і терпеливо один до одного, і по-різному… Світ змінювався, а разом із ним і наші кордони, зокрема й із Польщею. Драматичним для нас було особливо XX століття з конфліктами і навіть війнами. Звісно, зберігалися різні погляди та оцінки цих подій з української і польської сторін.

​Очевидно, для кожної нації ці події вже стали історією, яку не зміниш. Більше того, ця історія відносин стала суб'єктивною частиною кожної нації і держави.

​Тому вважаю одним із знакових, непростих, але важливих рішень уже далекого 2003 року рішення президентів України та Польщі, урядів і парламентів обох країн про прийняття історичної взаємної прощі із глибоким християнським змістом: "Вибачаємо і просимо вибачення". Це було гідно і мудро.

Базово важливо і сьогодні триматися цієї інтегральної політичної формули щодо нашої взаємної історії. Не спекулювати і не висмикувати контексти. Всю решту важливої роботи з пошуку істини залишимо науковцям, освітянам та громадськості.

​Декілька слів до дискусії щодо національних героїв. В Україні та Польщі була, звісно, різна історія і різні герої. Ми, українці, зокрема і влада, не ставили за мету акцентувати чи формувати польській нації, хто має бути вашим національним героєм. Це — ваша історія і ваш вибір! ​Очевидно, і українці не потребують аналогічних послуг. Це наше суверенне право — визначати, хто є наші національні герої. Повторюся: ваші і наші герої — люди різні.

Але переконаний, що їхній вибір базований на соціоментальному критерії. А саме — національними героями України є ті, хто присвятив свою боротьбу, здоров'я і життя свободі нації та суверенності своєї держави. Переконаний, що так чинить і польська нація. Тому, чиїм доблесним іменем названо військовий підрозділ ЗСУ — це суверенне право української нації і держави.

​На завершення хочу підкреслити окремо: рішення президента Польщі Кароля Навроцького ініціювати позбавлення українського воїнства та нації (в особі президента України Володимира Зеленського) ордена Білого Орла — безумовно безвідповідальне.

​Сьогодні українське воїнство і українська нація віддано борються за "нашу і вашу свободу". Саме тому будь-яка спроба скасувати попереднє рішення виходить далеко за межі ставлення до одного політика. Це стосується мільйонів українців, які захищають та продовжують платити найвищу ціну за право мати свою незалежну державу і за свободу Європи.

​У 2005 році я мав за честь отримати орден Білого Орла від президента Олександра Кваснєвського. Це була нагорода за єдність і солідарність двох великих народів. Я керувався тим, що обидві нації знайшли в собі мужність дивитися одне одному в очі, тримати діалог, говорити правду і приймати її, якою б гіркою вона не була. Саме на такому фундаменті базувалося справжнє примирення. Не випадково саме польський народ одним із перших простягнув руку допомоги Україні у найскладніші дні 2022 року. Це був прояв великої людської солідарності, який українці ніколи не забудуть.

Нам боляче, що у цей доленосний, кривавий час, коли Україна стоїть насмерть, ми бачимо кроки, які завдають удару по нашому братерству. Проте ми не станемо відповідати ворожнечею чи приниженням. Ми — народ, який має власну історію, власну гордість і власну правду.

​Ми показуємо приклад того, як поводиться сильна нація, і не вимагаємо від інших того, чого не робимо самі. Але ми вимагаємо поваги до нашого вибору, до нашої пам'яті та до наших героїв.

​Тому я ухвалюю єдине правильне і чесне рішення. На знак глибокого протесту проти нинішньої політики Варшави, яка зневажає українську історію, та на знак абсолютної, непохитної солідарності з кожним нашим воїном і президентом України, я повертаю цей орден назад. Це не акт ненависті, а акт виняткової гідності.

​Українська нація — велика, могутня і самодостатня. Нас не зламали віковічні імперії, не зламає Москва, і тим паче нас не змусять до покори ті, хто намагається переписати нашу історію чи принизити наш вибір. Своє козацьке право на власну пам'ять і власну гордість ми виборюємо щодня. Ми продовжуємо дивитися на вас, наших польських сусідів, з надією на мудрість і розуміння. Бо віримо: правда, як і наше українське сонце, все одно зійде і буде жити вічно.

​Слава Україні! Великому, незламному українському Воїнству — довічна слава!

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.