Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи
Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.
Публікуємо текст промови, виголошеної на відкритті Конференції "50 років Української Гельсінської групи: свобода, права людини, майбутнє України і Криму".
В українській історії середина 1970-х років була позначена вибором шляху. Збройна й підпільна боротьба на той час уже втратила свій сенс, а духовний і культурницький спротив шістдесятників було розтерзано арештами 1965, 1972 і 1973 років. У повітрі висіло питання: "Що далі?".
Тоді, 1976 року, український письменник Микола Руденко приїжджає до Москви і зустрічається з українцем за походженням генералом Петром Григоренком, на той час уже членом новоствореної Московської Гельсінської групи. Саме Григоренко відкриває перед Руденком можливість нової форми боротьби — правозахисної, з опертям на Прикінцевий акт Гельсінських угод. Ці угоди містили так звані "три кошики": міжнародну безпеку й непорушність кордонів, економічну співпрацю, а головне — права людини, громадянські свободи, свободу отримувати й поширювати інформацію тощо.
Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.
Перша десятка
Зерно впало в добрий ґрунт: Руденко повертається до Києва і береться за справу. Членство в Групі вимагало подолати інерцію страху, тож Микола Данилович запрошував передусім тих, хто цей страх уже подолав, відбувши ув'язнення. Ось чому склад першої десятки членів-засновників був специфічним. Двоє вже згаданих — Руденко і Григоренко — були жертвами каральної психіатрії. Шестеро інших — Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Олекса Тихий, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська і Олесь Бердник — уже скуштували були тюремної баланди. І тільки ми з Миколою Матусевичем, на той час наймолодші, були вже переслідувані КДБ, але ще не засуджені.
Запросила нас до Групи Оксана Яківна Мешко. У перших числах листопада 1976 року вона зустріла нас на якійсь київській вулиці, сказала про створення Групи і що всі вони вже старшого віку, а тому потребують молодих, — запросила нас і побігла далі. Ми зважились, і в наше з Миколою життя увійшла нова і яскрава смуга випробувань.
Дружина Миколи Руденка Раїса була неформальною секретаркою Групи, за що згодом і поплатилася своєю свободою.
9 листопада в помешканні Олександра (Аліка) Гінзбурга в Москві на зустрічі з дипломатами й журналістами Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінської групи. Наш приклад заохотив ще три народи, і в 1970-х роках у Радянському Союзі з'явилося п'ять Гельсінських груп: перша й загальносоюзна — у Москві — та чотири національні: Українська, Литовська, Грузинська та Вірменська. Згодом у Латвії постала група захисту прав людини "Гельсінкі-86".
"Камікадзе"
Ніхто з членів Української Гельсінської групи не обманював себе: всі знали, що, найімовірніше, їх заарештують. Саме це питання поставив мені Левко Лук'яненко під час нашої першої зустрічі в Чернігові на початку 1977 року: "А Ви розумієте, що будете заарештовані? Ви готові до цього?". Коли заарештували Руденка й Тихого, усіх інших КДБ офіційно попередив: "Якщо не припините свою діяльність — будете заарештовані". Ми не припинили. З першої десятки вісьмох було заарештовано, а двох — Ніну Строкату і Петра Григоренка — позбавили громадянства СРСР, і доживали вони свого віку вже в еміграції.
Втім, арешти не зупинили "гельсінську" фазу Руху опору в Україні. До Групи входили нові й нові члени, і московська дисидентка Людмила Алексєєва назвала їх "камікадзе". Нерідко українці оголошували про своє приєднання до Групи, перебуваючи в ув'язненні й ризикуючи заробити новий строк. І це особливо зворушувало. За різними підрахунками, членами Групи були від 42 до 49 осіб. У таборі Кучино-36 про своє входження до Української Гельсінської групи оголосили й естонець Март-Олав Ніклус і литовець Вікторас Пяткус.
17 листопада 1976 року, майже відразу після створення нашої Групи, у Вашингтоні з ініціативи Осипа Зінкевича постав Комітет Гельсінських гарантій для України, який перекладав і поширював матеріали Групи. А 1978 року з ініціативи Петра Григоренка в Нью-Йорку було створено Закордонне представництво Української Гельсінської групи, до якого увійшли також Надія Світлична, Леонід Плющ, а згодом і сам Микола Руденко, який після ув'язнення і заслання деякий час перебував в еміграції.
Меморандуми
Перші місяці діяльності нашої Групи були позначені обшуками, відвертим стеженням, підслуховуванням, залякуванням і звільненнями з роботи. У таких умовах збирати інформацію і готувати наші головні документи — меморандуми — було надзвичайно складно. Неминучою була і шпигуноманія: десь за місяць до свого арешту Микола Руденко запідозрив нас із Миколою Матусевичем у тому, що ми агенти КДБ, спеціально заслані в Групу. Згадую про це не для того, щоб кинути тінь на Руденка: згодом, уже в таборі, у нас із ним були прекрасні стосунки. Мені важливо підкреслити, в яких складних психологічних умовах жили тоді практично всі члени Групи. Коли втаємничені особи попередили Михайла Мельника про арешт, запланований на ранок, він не витримав психічного тиску й наклав на себе руки. А Олесь Бердник уже в ув'язненні написав покаянну заяву, за що його й звільнили. Це було єдине зречення за весь час існування Групи.
Група відстежувала виконання Гельсінських угод і писала меморандуми — інформаційні повідомлення про порушення цих угод в Україні. До нашого з Миколою Матусевичем арешту 23 квітня 1977 року Група підготувала 12 меморандумів. Можна по-різному ставитися до професійного рівня цих документів: напевно, сьогодні, маючи під руками інтернет і штучний інтелект, можна було б написати потужніші тексти. Але вони мені дорогі тим, у яких критичних умовах їх було написано і яку високу ціну за це довелося заплатити.
Свої документи Група надсилала до тих країн — учасниць Гельсінської наради, які відзначилися активним обстоюванням прав людини: передусім до США, Канади, Великої Британії, ФРН. Посередниками були закордонні дипломати й журналісти в Москві. Завдяки радіостанціям "Свобода", "Голос Америки", Бі-Бі-Сі та "Німецька хвиля" інформація про створення Української Гельсінської групи та її документи швидко поширювалася.
Концентричні кола
Кожен із членів Групи по-своєму був зразком для нас тоді й залишається зразком для нових поколінь сьогодні. Проте було б несправедливо говорити про членів Групи і не згадати з вдячністю тих багатьох, хто формально до неї не входив, але творив надзвичайно важливе коло підтримки. Саме про таке жіноче братерство і взаємодопомогу згадувала дружина політв'язня Юрія Бадзя Світлана Кириченко, кажучи про "товариське єднання дружин, наречених, сестер чи й просто товаришок". Це були воістину концентричні кола солідарності, без якої членам Групи було б холодно і самотньо.
Ясна річ, не все в діяльності Української Гельсінської групи було ідеальним, бо неідеальними були ми, її члени. Проте її значення для духовного й політичного спротиву українців сьогодні очевидне. Своєю діяльністю Група долучила Україну до світового гельсінського процесу, а тим самим і до цивілізації прав людини.
Випростатися
Для оцінки значення Групи в мене є одна метафора, побудована на розповіді Оксани Яківни Мешко.
Уперше її засудив за Берії "високий" пролетарський суд — терпковідома "тройка", один хвацький молодик із якої все примовляв: "Ты молода, красива, а в лагере быстро состаришься, сгорбишься". Ці слова звучали рефреном у її душі все життя. Коли я познайомився з Оксаною Яківною, роки вже взяли своє й таки трохи зігнули колись стрункий дівочий стан. І ось вона розповідає мені, як у 1970-х роках випадково зустріла на київській вулиці того свого суддю. Впізнала його — і рвучко випросталася: "Ні! Ніколи йому не бачити мене згорбленою!". І це справді так: усі бачили ознаки її старості, але ніхто не бачив ознак згорбленості.
У цьому й полягає моя метафора. Українська Гельсінська група була однією з тих небагатьох на той час протестних груп — хоч якими були їхні назви, — через які Україна випростувалася, щоб світ не побачив її згорбленою. Так, кажучи словами Євгена Сверстюка, Україна зуміла протиставитися "імперії зігнутих спин, вірнопідданих облич і одностайно піднятих рук". А за це Богові можна лише подякувати.
