Ні – війні! Як американець Келлог отримав нобелівку за миротоворчість, що так і не попередила світової бійні
Для країни, яка й зараз воює з агресивним сусідом, це, звісно, може здатися чимось і справді неймовірним, але сьогодні виповнюється 97 років з того дня, як війна була… заборонена. В цілому світі! Адже 24 липня 1929 року набув чинності "Загальний договір про відмову від війни як інструменту національної політики". Підписаний і ратифікований представниками 63 держав, зокрема й тих, які не входили до головної тоді міжнародної організації – Ліги націй.
Для країни, яка й зараз воює з агресивним сусідом, це, звісно, може здатися чимось і справді неймовірним, але сьогодні виповнюється 97 років з того дня, як війна була… заборонена. В цілому світі! Адже 24 липня 1929 року набув чинності "Загальний договір про відмову від війни як інструменту національної політики". Підписаний і ратифікований представниками 63 держав, зокрема й тих, які не входили до головної тоді міжнародної організації – Ліги націй.
Ратифікували угоду навіть СРСР та Італія. Попри те, що підготовка до війни, до того ж війни наступальної, була частиною їхніх державних доктрин – комуністичної та фашистської відповідно, і про це відверто співали навіть у їхніх державних гімнах. Це, звісно, не могло не наштовхувати на думку, що принаймні в Москві та Римі до взятих на себе зобов'язань ставилися лише як до "дипломатичних хитрощів", що мають приспати пильність потенційних жертв їхньої агресії.
Але на цей випадок існували застереження, які кожна держава могли докласти до договору під час ратифікації. Більшість з них і справді передбачали, що заборона не стосується війни оборонної та на власній території. Це, звісно, підважувало цінність усієї конструкції. Проте для архітекторів договору важливим було вже те, що документ був підписаний, ратифікований та набув чинності.
Врешті-решт, попередня спроба "оголосити війну поза законом" взагалі була невдалою. В жовтні 1924 року асамблея Ліги націй ухвалила так званий "Женевський протокол" про мирне врегулювання міжнародних конфліктів. Він давав визначення агресії та запроваджував примусовий арбітраж - із санкціями у випадку відмови підкоритися його рішенню. Що цікаво, з цим документом СРСР не погодився. Але поховала його не Москва (її вага в міжнародних справах тоді була невисокою), а Лондон.
У Британії саме в цей час до влади повернулися консерватори, очолювані Стенлі Болдуїном, а вони вважали, що "демократичний пацифізм" французів – а саме вони були головними лобістами документу - продиктований насамперед намаганням зберегти домінування Парижа на континенті за підсумками першої світової. Тому з Лондона попередили, що документ не ратифікують, а без британської згоди він просто не міг набрати чинності.
Французи змушені були піти на поступки і погодитись на інший механізм запобігання війни – через гарантії недоторканості кордонів та договори про взаємодопомогу із державами, що могли стати жертвою агресії.
Саме на цих принципах були укладені Локарнські угоди 1925 року, які, зокрема, дозволили Німеччині увійти до Ліги націй та зняти із себе деякі найобтяжливіші зобовязання (при цьому Берлін майже одразу запропонував переглянути післявоєнні кордони – хоч і шляхом переговорів). За Локарно німецький канцлер Густав Штреземанн і французький міністр закордонних справ Аристид Бріан навіть отримали нобелевську премію.
Проте в Парижі це сприйняли радше як "підсолоджування пігулки". Та повернулися до старої ідеї "заборони війни" - але цього разу спробували залучити на свій бік Сполучені Штати – попри те, що там після першої світової панували ізоляціоністські настрої.
Щоб "розтопити лід" Бріан використав зустріч із американськими ветеранами, що відвідували Європу. І запропонував укласти двосторонній договір про "вічну дружбу"… та заборону війни як засобу національної політики. Формулювання вийшло трохи дивне – бо США ніби й не збиралися нападати на Францію. Можливо тому певний час пропозиція залишалися без відповіді.
Але згодом президент Келвін Кулідж та державний секретар Френк Келлог вирішили, що "пас" із Парижа є корисним і може навіть допомогти створити "альтернативу" нелюбій американцями Ліги націй. Напередодні нового, 1928 року Келлог надіслав французькому колезі ноту, в якій запропонував не обмежуватися двосторонньою угодою, а укласти договір про неприпустимість війни з усіма "провідними державами світу".
На той момент держсекретар настільки проникся ідеями Бріана, що визнання наступальних воєн "злочинами проти людства" і вимоги їх заборонити на початку 1928 року потрапили навіть до документів Панамериканської конференції в Гавані. В лютому того ж 1928 року - в день, коли відзначали ювілей першого франко-американського договору – між двома державами була укладена арбітражна угода. І Келлог почав отримувати відгуки на його пропозицію щодо багатостороннього пакту.
Першою ідею підтримала Німеччина, а найкритичнішими знову були британці – до попередніх заперечень додалися підозри щодо можливих замахів на їхні заморські території та можливість залучення до угоди "невизнаних режимів" - натякаючи насамперед на більшовиків.
І все ж подвійний тиск – з Парижа та Вашингтона – змусив інших гравців погодитися з американським проектом договору. Саме його по суті і підписали в Парижі 27 серпня. Тож окрім офіційної назви він отримав "додаткові" імена – Паризького пакту та пакту Бріана-Келлога.
Договір складався лише із трьох статей, і вже в першій з них учасники стверджували, що "засуджують використання війни для вирішення міжнародних суперечок та відмовляються від неї як від інструмента державної політики в їхніх взаєминах".
Прихильники "загального замирення" були в захваті. За особисту участь в укладанні та підписанні документу Келлог у 1929 році отримав навіть Нобелівську премію миру (Бріан її вже мав, варто нагадати, за Локарно, а двічі в одній "номінації" нобелівкою не нагороджують).
От тільки – як ми тепер знаємо – зобов'язання, що їх держави взяли на себе на папері, так і залишилися лише побажаннями. Війна у Маньчжурії почалася вже через два роки після ратифікації договору – попри японський підпис під ним. А до другої світової справа дійшла вже через вісім-десять років – в Азії та Європі відповідно.
Але сказати, що пакт Бріана-Келлога залишився лише "папірцем без сенсу" було б несправедливим. Хоча б тому, що керівників держав "Вісі" зрештою судили за злочин агресії саме на підставі порушення ними Паризького договору, який їхні країни підписали та ратифікували. Та й при створенні системи безпеки в Європі після другої світової він став однією з її цеглин.
Інша справа, що сучасні війни вчергове довели, що будь-які угоди працюють лише тоді, коли сторони їх виконують. А щире прагнення миру варто поєднувати з щохвилинною готовністю дати відсіч агресії – принаймні тим, хто хоче вижити.



