Приватне колекціонування — не загроза культурній спадщині

Приватні збирачі протягом століть зберігали твори, документи й артефакти, які ставали основою музейних фондів. І сьогодні вони продовжують зберігати, досліджувати, реставрувати та повертати у публічний простір величезний масив української культури. Фінансують каталоги, виставки й наукові дослідження, створюють приватні музеї та відкривають суспільству те, чого держава не встигла побачити, належно оцінити або зберегти.

 

Проєкт Закону №15436 "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Закону України "Про музеї та музейну справу" щодо впорядкування недержавної частини Музейного фонду України і розвитку приватного колекціонування" нарешті мав би зрушити з мертвої точки питання правового статусу приватних колекцій в Україні.

Натомість він уже зрушив чималі хвилі у Facebook.

Комусь вигідно називати правове врегулювання приватного колекціонування "репресіями проти власників". Комусь — "легалізацією грабіжництва". І ті, й інші маніпулюють крайніми сценаріями, замість того, щоб професійно обговорювати законопроєкт, його можливості та необхідні уточнення.

Ба більше, у цій полеміці нас уже встигли позначити й записати до "солідарних" без будь-якого дозволу, погодження чи навіть розмови.

Тож маю публічно засвідчити свою позицію.

Журнал "Антиквар" — профільне видання про мистецтво і колекціонування, яке вже двадцять років послідовно вивчає, підтримує та популяризує приватне колекціонування.

Ми знаємо цю сферу не з теоретичних висновків. Упродовж двох десятиліть працюємо з колекціонерами, приватними й державними музеями, дослідниками, реставраторами та архівами. Публікуємо зібрання, повертаємо твори й імена в історію мистецтва, створюємо каталоги, виставкові та дослідницькі проєкти.

Приватне колекціонування — не периферія культурного процесу. Воно є важливою частиною й одним із фундаментів національної культурної спадщини.

Приватні збирачі протягом століть зберігали твори, документи й артефакти, які ставали основою музейних фондів. І сьогодні вони продовжують зберігати, досліджувати, реставрувати та повертати у публічний простір величезний масив української культури. Фінансують каталоги, виставки й наукові дослідження, створюють приватні музеї та відкривають суспільству те, чого держава не встигла побачити, належно оцінити або зберегти.

Так само з історії та практики державних музеїв ми точно знаємо: їхнє повноцінне функціонування неможливе без приватної підтримки — ні вчора, ні сьогодні. Поповнення колекцій, реставрація, дослідження, виставкові проєкти, видання каталогів і розвиток музейної інфраструктури завжди спиралися й продовжують спиратися на колекціонерів, меценатів, дарувальників і приватних партнерів.

Державні музеї та приватні колекції не є конкурентами. Вони є взаємопов'язаними частинами єдиної системи збереження культурної спадщини.

Водночас приватне колекціонування досі не має в Україні сучасного і зрозумілого правового статусу.

Відсутність правил не захищає колекціонера — вона залишає його у правовій невизначеності.

Відсутність механізмів обліку не захищає культурні цінності — вона робить їх невидимими для науки, суспільства і держави.

Законопроєкт №15436 можна і потрібно професійно доопрацьовувати: уточнювати процедури експертизи, гарантії права власності, порядок оскарження, захист конфіденційної інформації та запобіжники від свавільних рішень.

Але це не скасовує головного: приватне колекціонування має бути визнане законом як легітимна, суспільно важлива і культуротворча діяльність.

Саме тому я не поділяю ані висновків Інституту археології НАН України, який представляє законопроєкт майже як механізм легалізації грабіжницьких розкопок, ані допису Святослава Шеремета, де правове врегулювання подається як репресивний наступ на приватних власників.

Вважаю обидві аргументації значною мірою маніпулятивними. Вони зводять складну й давно назрілу законодавчу ініціативу до найбільш загрозливих сценаріїв та фактично підміняють професійне доопрацювання закликом залишити все як є.

Окремо зазначу: Видавничий дім "Антиквар" не уповноважував Святослава Шеремета представляти нашу позицію, не погоджував його текст і не приєднувався до його висновків. Позначати "Антиквар" і проголошувати нашу солідарність без дозволу та погодження — щонайменше некоректно.

Як головна редакторка журналу "Антиквар" і директорка Видавничого дому "Антиквар" я публічно засвідчую підтримку законопроєкту №15436, його подальшого фахового опрацювання та ухвалення.

Двадцять років нашої роботи доводять: приватне колекціонування — не загроза культурній спадщині.

Це жива й дієва система, завдяки якій культурна спадщина зберігалася в минулому, зберігається сьогодні, досліджується і повертається суспільству.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.