ГКЧП з тремтячими руками

Кажуть, що велике краще бачиться здалека. Так само й непересічність кожної значущої суспільної події належно оцінюється лише через роки. До таких належить і надзвичайна сесія Ужгородської міської ради, що відбулася рівно 35 років тому у день путчу під "Лебедине озеро". Щоб сучасний читач міг повною мірою зрозуміти значення й суспільну атмосферу, яка передувала події, зробимо невеликий історичний екскурс у ті роки.

"Косметичний ремонт" радянської імперії очікуваних результатів забезпечити не міг

На початку 90-их років минулого століття радянська "імперія зла" тріщала по усіх швах. Економіка величезної країни стрімко і впевнено летіла в безодню. Її занепад спричинили три потужні геополітичні фактори: участь радянського військового контингенту у десятилітній війні в Афганістані (1979-1989 рр.), техногенна аварія на Чорнобильській АЕС (1986 р.) та послідуюча ліквідація її катастрофічних наслідків, а також втягування країни у нав'язану їй адміністрацією президента США Рональда Рейгана виснажливу "гонку озброєнь". Усе це потребувало гігантських фінансових та матеріальних ресурсів, отримати які можна було тільки за рахунок скорочення видатків на соціальні потреби власного народу. Що з "успіхом" і робилося…

Покоління, народжені за часів української незалежності, вочевидь, не можуть собі навіть уявити тогочасну ситуацію. На межі 80-90 років прилавки радянських продуктових магазинів, котрі в "країні найсмачнішого у світі морозива" ніколи не ломилися від особливого достатку, стали майже всуціль порожніми. Гостра нестача м'ясо-молочних продуктів на довгий час стала звичним явищем. В Ужгороді наприкінці 80-их, щоб купити пляшку молока для дітей, я мусів з 7.00 займати чергу під гастрономом ще за годину до його відкриття. Оскільки молока для усіх не вистачало, то "отоваритися" щастило лише тим, хто був проворнішим у затятій штовханині. Масло привозили тільки в окремі продуктові магазини міста один раз в тиждень – у четвер, і торгували ним від сили годину-півтори. М'яса та виробів з нього у державній торгівлі не було зовсім. М'ясну продукцію продавали виключно у магазинах споживчої кооперації та на ринках, але за… втричі більшою ціною, ніж у державній торгівлі. Купити горілку, вино та цигарки дозволялося виключно за спеціальними талонами.

Аби придбати кольоровий телевізор "Електрон", холодильник чи іншу побутову електроніку, слід було записатися у чергу та чекати кілька місяців. Більш-менш пристойний імпортний одяг втридорога купували на "барахолках" від перекупників-"фарцовщиків", або шили у знайомих кравців на дому, бо вироби радянської "легкої промисловості" годилися хіба що для городніх опудал…

Новий і порівняно молодий радянський лідер М. Горбачов, котрий успадкував верховну владу у 1985 році після серії смертей з інтервалом до півтора роки перестарілих попередників Л. Брежнєва, Ю. Андропова та К. Черненка, усвідомлював критичність ситуації. Разом з однодумцями він взявся до "сизіфової" праці – рятувати конаючу імперію проведенням корінних реформ. Він проголосив курс на "перебудову", котра передбачала зняття заборони на приватне підприємництво у певних галузях, послаблення репресій проти інакомислячих, дозвіл на створення неформальних громадських організацій, плюралізм думок у ЗМІ, свободу зібрань та маніфестацій, а згодом – і багатопартійність.

Однак "косметичний ремонт" очікуваних результатів забезпечити не міг, бо послаблення диктату керівної партії та обмеження репресивних заходів, котрі були цементуючою основою імперії, розгортання приватної ініціативи в економіці дали діаметрально протилежний результат – посилення відцентрових тенденцій та прагнення союзних республік до проголошення власної державної незалежності. Що згодом й сталося.

А на самому початку горбачовської "перебудови" більшість громадян країни сприйняла новації як ковток свіжого повітря у наповненій важким сопухом кімнаті. Водночас, консервативна частина правлячого режиму та репресивного апарату розуміла, що втрачає абсолютну владу та особисті привілеї, тому зустріла їх вкрай вороже. Своєрідним політичним маніфестом ортодоксів стала стаття у газеті "Советская Россия" ленінградської викладачки Н. Андреєвої "Не могу поступіться прінціпамі", у якій ставився під великий сумнів правильність курсу на "перестройку".

Прогресивні новації центру дуже часто стикалися з відвертим ігноруванням, а то й шаленим опором місцевої влади. Особливо в Україні, де, попри глобальні кадрові зміни та "вітри перемін" у Москві, продовжував правити одіозний стовп брежнєвського режиму, українофоб В. Щербицький. Популярний у ті роки рок-гурт зі Львова "Брати Гадюкіни" так "оспівав" тогочасні українські політичні реалії: "А на Україні лад і спокій: щебече соловейко, цвінь-цвінь-цвінь, тьох-тьох-тьох, з нами партія і Бог!"…

Кремлівські ортодокси, підтримувані КДБ, бачили невідворотність краху СРСР і вирішили усунути М. Горбачова від влади та повернутися до неподільного диктату компартії та спецслужб. Зранку 19 серпня 1991 року мешканці країни та увесь світ довідалися з телевізорів і радіоприймачів, що президент країни М. Горбачов під час літнього відпочинку на дачі в Криму раптово занедужав і більше не спроможний виконувати функції глави держави. Уся повнота влади мала перейти до нового не передбаченого Конституцією утворення ГКЧП – в оригіналі Государственного комітета по чрезвичайному положенію. Цей крок став останньою конвульсією вмираючої "імперії зла".

Від почутого чи не уся країна була шокована. Та чи не найбільше "заболіла голова" у представників влади різних рівнів. Кому-кому, а їм відбутися мовчанкою, відійти у бік і перечекати чия візьме – не "світило". Слід було визначатися. А зробити це – не просто, бо кого б ти не підтримав – ризикував відразу, чи з часом, втратити не лише посаду та занапастити кар'єру, а й особисту свободу.

За три з половиною десятиліття написано багато різних досліджень і спогадів про те, як повели себе у даній ситуації найвищі посадовці України, та як у надрах протистояння з ГКЧП зродилася українська державна Незалежність, проголошена на шостий день після невдалої спроби перевороту.

Та ще було місцеве самоврядування, котре відображає безпосередні прагнення і настрої своїх виборців. Так от, абсолютна більшість місцевих рад в Україні тоді вичікували. Засудити дії заколотників у перший же день путчу наважились лише дві ради – Ужгородська міська та Львівська обласна.

Депутатська більшість Ужгородської міської ради першого демократичного скликання, навіть за відсутності у місті свого голови Еміла Ландовського, повела себе достойно, відповідально і навіть мужньо. Вона ініціювала негайне проведення надзвичайної позачергової сесії. Голосами 59 з 67 присутніх на сесії депутатів було ухвалено "Звернення до Верховної Ради Української РСР, до громадян Ужгорода", у якому наголошувалося, що "Ужгородська міська рада залишається на позиціях Декларації про державний суверенітет України і не підтримує дій Державного комітету з надзвичайного стану на території України" та містився заклик до Верховної Ради України "негайно скликати сесію та висловити позицію найвищого органу державної влади України у ситуації, що склалася".

Напередодні 35-ї річниці тих подій я поспілкувався з окремими депутатами Ужгородської міської ради першого демократичного скликання, котрі ухвалювали те доленосне рішення, і попросив їх пригадати, як воно народжувалося.

"Ми розуміли, що в разі перемоги "надзвичайного комітету" відповідати доведеться кожному"

Юрій Ажнюк, доктор фізико-математичних наук, науковий співробітник Інституту електронної фізики НАН України (Ужгород):

Після запроваджених М. Горбачовим реформ, найперше у політико-ідеологічній сфері, у країні відбулися реальні вибори (до того часу на кожне депутатське місце претендував тільки один кандидат від "непорушного блоку комуністів і безпартійних"). Змагальність дала можливість прийти у владу, особливо на місцевому рівні, людям з незалежною й активною громадянською позицією.

У той час я був одним зі 125 депутатів Ужгородської міської ради. Нас було обрано на виборах 1990 року, перших і єдиних за радянський час, коли вибирали з-поміж двох або більше претендентів. Склад депутатів був дуже цікавим: різні соціальні верстви населення міста, різні вікові й національні групи, різні політичні напрями. Була частина депутатів, що орієнтувались на лінію комуністичної партії. Інші депутати, політичні погляди яких репрезентували широкий спектр, у цілому були прихильниками змін демократичного характеру. Цій групі вдалося на першому засіданні обрати головою ради доцента Ужгородського університету Еміла Ландовського. Чіткого структурування за політичними партіями чи бізнес-інтересами, як зараз, тоді не було, кожен голосував на свій розсуд.

У час радикальних змін у країні депутати місцевих рад займалися не тільки місцевими проблемами, а й активно реагували на загальнополітичні питання. Тому не дивно, що 19 серпня 1991 року, почувши зранку по радіо (інтернет тоді ще не народився, а радіо було на кухні практично в кожній квартирі) про переворот у Москві, я, як і багато інших депутатів, одразу пішов до міськради. Зустрівшись з колегами-депутатами, почув від когось із них: "Треба скликати сесію".

За регламентом ради, позачергову сесію мав право скликати голова ради, або ж на вимогу 25 депутатів. Голова ради Е. Ландовський того дня був у відрядженні за кордоном, тому ми вирішили зібрати 25 підписів депутатів. Я швидко надрукував відповідну заяву на друкарській машинці (комп'ютери тоді ще не увійшли у повсякденне життя), і потрібну кількість підписів було одразу зібрано.

Необхідна для кворуму кількість присутніх депутатів була і сесія розпочала роботу. Група молодих депутатів (Юрій Ажнюк, Юрій Галамба, Олег Диба, Юрій Ключівський і Олександр Самойленко) підготувала проєкт рішення міської ради, де було заявлено, що Ужгородська міська рада залишається на позиціях Декларації про державний суверенітет України і не підтримує діяльність державного комітету з надзвичайного стану СРСР.

Серед тих депутатів, хто підтримав такий проєкт рішення, були активісти Народного Руху (головної на той час опозиційної патріотичної сили України), члени інших громадських організацій, керівництво ради в особі першого заступника голови Василя Прокопця, депутати, які не асоціювали себе з якимись політичними силами, але сміливо й однозначно виступили проти комуністичного реваншу. І ще згадується одна деталь: Саша Самойленко штовхнув мене ліктем у бік і промовисто глянув, коли підпис під заявою за скликання сесії ставив депутат Олексій Корсун, заступник керівника обласного КҐБ (чи КДБ – комітету державної безпеки). Досі мені не доводилося стикатися з представниками цієї сумнозвісної структури. Так от, Олексій Михайлович і тоді, і пізніше, показав себе справжньою людиною і українським патріотом. Це деталь, яка закарбувалася на все життя: не поспішай оцінювати людей виключно за їх посадою чи званням.

Мене іноді запитують, хто був основним координатором скликання сесії та подальшого розвитку подій? Як безпосередній учасник, скажу: на мою думку, якогось єдиного координатора не було. Була одностайна робота багатьох небайдужих людей. Усі, напевно, розуміли, що в разі перемоги "надзвичайного комітету" відповідати доведеться кожному. Чому ми не побоялися – не знаю. Та виявилося, що це не так і важливо. Ми тоді зробили те, що мали зробити – висловили свою думку як виборний орган.

Протести 19–21 серпня 1991 року в Москві переламали хід подій. Комітет з надзвичайного стану відступив. А 24 серпня Верховна рада України прийняла Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня український народ підтвердив на референдумі 90 % голосів. Через тиждень керівники Росії, України і Білорусі у Біловезькій пущі констатують, що Радянський Союз перестав існувати.

Українська незалежність прийшла мирно. Але так практично не буває. Винятків у історії два – відокремлення Норвегії від Швеції (1905) та Словаччини від Чехії (1993). В усіх інших випадках колишня метрополія неодмінно захоче вас завоювати знову. Особливо, якщо ця метрополія – Росія. Волею обставин (Росія на кілька літ застрягла у двох війнах у Чечні) ми отримали "передишку". За ці роки ми зміцніли. Ми неймовірно зміцніли, сформували політичну націю. І тому стоїмо!

Війна з московитами йде вже дванадцять років. Чотири з половиною – повномасштабна. І серед тих, хто зі зброєю в руках захищає нас сьогодні на фронті, – двоє депутатів Ужгородської міської ради, які ухвалювали рішення в сесійній залі 19 серпня 1991 року. Це Олег Диба і Сергій Зінчук. Тоді їм було трохи за двадцять. Тепер – помітно за п'ятдесят. І те, що вони роблять на фронті сьогодні, набагато важливіше за те, що вони (і ми всі разом) зробили тоді тут. Нехай їм щастить!

"Нині уже наші сини у кривавих боях великою ціною виборюють свободу і незалежність України"

Петро Ходанич, письменник, скульптор-різьбяр, заслужений майстер народної творчості України, доцент Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти:

"19 серпня – день Преображення Господнього, храмове свято в Ужгороді. Зазвичай цього дня до міста приїздив із села мій батько і ми разом йшли до храму. Аж тут з самого ранку дзвінок від вуйка Миколи, котрий був затятим слухачем радіо "Свобода": - Петре, ти чув, у Москві якесь ГКЧП.

Я почав обдзвонювати колег-депутатів. Всі вже чули новину, але що воно таке? Нарешті на екрані телевізора, після балету "Лебедине озеро", показали гекачепістів. Віце-президент Янаєв був вельми схвильованим, руки з папірцями трусяться. Не опанувавши хвилювання, він оголосив про відсторонення від влади президента М. Горбачова і перехід влади до ГКЧП. Зрозуміло, що в Москві владу захопила хунта. Що робити?

Вирішили зібратися в міськраді. До обіду прийшло до сотні депутатів. Про що ми мали говорити, коли інформації ніякої? Дискусії, перепалки щодо доцільності проведення позачергової сесії. Врешті, вирішили провести сесію і висловити своє ставлення до заколотників. По цьому чимало вчорашніх любителів мікрофону тихенько покинули зал. Але кворум є.

Ми розуміли: якщо надзвичайний стан, то вирішальне слово за армією. Під час свого виступу я запитав начальника Ужгородського військового гарнізону і депутата міськради полковника Сойнова, чи виведе він військових на вулиці Ужгорода? Від його відповіді залежало багато чого. А наказ про патрулювання міста військовиками от-от міг надійти, позаяк до складу групи заколотників входили міністр оборони Язов та голова КДБ Крючков. Полковник певний час мовчав, а потім запевнив нас, що не виведе підпорядкований йому гарнізон на вулиці міста. Це був мужні крок справжнього офіцера! Більшістю голосів ми ухвалили Звернення до Верховної Ради УРСР та жителів Ужгорода, у якому дії заколотників назвали незаконними.

Тоді нам здавалося, що попереду мир і розбудова щасливої та омріяної держави. Але… Але навіть плин десятирічь не вивітрив у головах московитів, котрі у серпні 1991 року зупинили ГКЧП, синдром імперства і нині вже наші сини – і мій рідний Михайло теж – надто дорогою ціною боронять свободу і незалежність України у кривавих боях. Нині, нарешті, розуміємо, що агонія розпаду – це надто тривалий та складний історичний період, а падіння імперій відбувається довго і через велику кров людську".

"У радянщину ми вже не повернемось ніколи!"

Осип Лобода, журналіст Закарпатського обласного радіо:

"Перш, ніж згадати події 19 серпня 1991-го, я звернуся до дня 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада України ухвалила перший доленосний документ новітньої доби - Декларацію про державний суверенітет України. То був справжній вибух, який, нарешті, вивів українців з летаргічного сну. У балтійських республіках вже "гримів" литовський Саюдіс, активно діяли народні фронти Естонії та Латвії, відбувалися багатотисячні демонстрації в Азербайджані та Грузії – а Україна тим часом ще куняла…

19 серпня того року випало на понеділок, початок робочого тижня. І, звісно, традиційна редакційна "летучка" на обласному радіо. Народ зійшовся як сам не свій, бо від самісінького досвітку радіо транслювало повідомлення, що в країні створено Державний комітет з надзвичайного стану (по-російськи ГКЧП), а телебачення безперестанку транслювало "Лебедине озеро". Старші колеги, котрі пам'ятали сталінщину, зажурливо похитуючи головами, запитували: що буде далі? Молодші, здебільшого, мовчали. Начальство сказало, що ніяких передач в ефір іти не буде. А що буде – не знав ніхто. У той час мені передзвонили з Ужгородської міської ради, депутатом якої я був, і сказали прийти і підписати заяву про скликання позачергової сесії. Звісно, я відразу пішов до мерії.

Там уже зібралося кілька десятків колег-депутатів і ми швидко влагодили усі формальності для проведення легетимної сесії. Вона розпочала роботу о 15.00 і її результатом стало звернення, котре засудило дії ГКЧП. А увечері того ж дня на незалежному радіоканалі "Ужгород-Контакт" за участі депутатів Юрія Ажнюка, Юрія Галамби, Олександра Самойленка й моєї, наживо вийшла в ефір програма, у якій теж йшлося про антиконституційність дій московських гекачепістів. Ось таким є мій спомин про день 19 серпня 1991 року.

А ще мені на все життя вкарбувався у пам'ять день 1 грудня 1991року, коли відбувся Всеукраїнський референдум щодо підтвердження Акту проголошення незалежності України. Був перший день зими, а надворі – тепло й сонячно. Йдучи містом я піймав себе на думці: ось Ужгород – яким був, таким і є: ті самі вулиці, ті самі будинки, ті самі люди, Але ж ні! Не ті самі! Бо вже не радянські! І в радянщину ми вже не повернемось ніколи".