Цар на перехресті. Борис III та "вистава" його життя
Болгарський цар Борис III помер раптово. Не доживши навіть до 50-річчя, яке країна готувалася відзначати за місяць. Лікарі повідомили, що причиною смерті став інфаркт. Але офіційним повідомленням вірили не всі.
Болгарський цар Борис III помер раптово. Не доживши навіть до 50-річчя, яке країна готувалася відзначати за місяць. Лікарі повідомили, що причиною смерті став інфаркт. Але офіційним повідомленням вірили не всі.
Адже за два тижні до того цар повернувся з Німеччини, де мав важкі перемовини з Адольфом Гітлером. І був відверто пригнічений. Прем'єр Богдан Філов згадував, що Борис III зізнався, що волів би зіткнутися з ворожим літаком та загинути в повітрі. Не дивно, що цариця Йованна, а також брат і сестра володаря підозрювали, що володаря могли отруїти німці.
Насправді ж і в Берліні смерть Бориса III сприйняли як втрату. Що характерно - Гітлер теж казав про отруєння. Але він підозрював італійців, які саме в цей час вийшли із війни з альянтами. Італійську принцесу Мафальду заарештували одразу після її повернення з похорон до Рима та по суті згноїли у концтаборі.
Замаскувати отруєння під серцевий напад могли в цей час і "фахівці" з Москви. Спровокувати хаос і під його прикриттям зміцнити свій вплив на Балканах для Йосифа Сталіна було зовсім не зайвим – тим більше, що його союзник–конкурент Вінстон Черчилль вже намагався перетягнути "балканську ковдру" на себе.
Лише перелік усіх цих версій наочно демонструє, в якому перехресті інтересів опинилася на той час Болгарія. На додачу до боротьби впливів всередині самої країни. Сам Борис III ще в січні 1941 року напівіронічно зауважив в інтерв'ю часопису "Тайм": "Мої міністри — англофіли, генерали — германофіли, мій народ — русофіли, болгарофілом залишився тільки я".
От тільки у фразі цій було чимало й кокетства, і суто балканських хитрощів.
Усе своє правління цар залишався на диво популярним серед підданих, то ж якщо й відчував самотність, то точно не від браку народних симпатій (чи навіть любові – теплі почуття до Бориса III чимало болгар зберігали навіть за комуністичних часів). Але це аж ніяк не заважало володарю представляти себе лише як жертву – якщо не ворожих підступів, то принаймні несприятливих обставин. В цьому Борис III був справжнім майстром.
За стилем правління його часто протиставляли батьку –володарю авторитарному і схильному демонструвати свою владу (здобувши трон, як князь, він проголосив себе навіть не королем, а царем), чим дратував і сусідів і власних підданих.
Брак гнучкості зрештою коштувала Фердинанду I корони – його просто змусили зректися престолу, взявши на себе відповідальність за вступ країни до першої світової на боці Німецької та Османської імперій.
Тож Борис III намагався в усьому вдавати поміркованість – не став проводити пишної коронації, не квапився отримувати нові військові звання, обмежувався кількома орденами на мундирі та довго забороняв карбувати монети із своїм портретом.
Часто це пояснюють враженнями дитинства. Фердинанд I був деспотичним і в сімейному колі - син навіть підсвідомо не хотів бути на нього схожим. Але при цьому навчився пристосовуватися та підлаштовуватися до обставин.
А ще майбутній цар у 17 років став свідком політичного вбивства. Він був присутній в київській опері, коли Дмитро Багров застрелив Петра Столипіна – в присутності російського імператора (борисового хрещеного батька, між іншим).
Можливо, це співпадіння, але після приходу до влади Борис III зазвичай відтворював ту саму мізансцену – в центрі публічної уваги знаходилися зазвичай керівники його урядів. А сам цар – хоч і тримав в своїх руках важелі впливу - волів залишатися в тіні.
З першим прем'єром, Олександром Стамболійським, щоправда, млинець вийшов глевким. Але той і справді був людиною аж ніяк не пересічною і важко вписувався в будь-які рамки.
По суті, Стамболійський встановив в Болгарії персоналістську диктатуру (наявність царя йому не заважала, втім і Муссоліні був "лише" прем'єром при "живому" королі) – хоч і "ліву" за гаслами. Проте і його Борис III врешті-решт обіграв.
Арешт "знахабнілого" керівника уряду військові формально провели з власної ініціативи, стратили його взагалі бійці "нелегальних військових формувань", проте їхні дії були санкціоновані царем – і про це в країні знали всі.
Новий уряд, очолюваний колишнім ректором Софійського університету Олександром Цанковим, за царським задумом мав "нормалізувати" ситуацію в країні після експериментів Стамболійського. Але втрутився Комінтерн. Ватажки якого вирішили, що Болгарія є "слабкою ланкою", з якої може початися "світова революція".
Місцевих комуністів Москва мало не змусила розпочати протиурядове повстання, яке цілком прогнозовано придушили. Щонайменше двічі проти царя влаштовували замахи – під час другого підірвали храм Святої Неділі. Загинули 134 людини, ще півтисячі отримали поранення. Борис III врятувався, бо запізнився на церемонію.
Цанков теж вижив дивом. І в розправах над бунтівниками себе не стримував. Влаштовували навіть публічні страти. А коли прем'єр остаточно себе дискредитував – Борис III "легким порухом руки" прибрав і цей кабінет.
Надалі ситуація повторювалася раз за разом. Новий уряд зазвичай "прибирав за попередниками" і принагідно намацував можливості орієнтації на інший "полюс сили" в Європі (зазвичай чередувалися "профранцузькі" та "пронімецькі" кабінети). Коли ж цар вирішував, що справа зроблена, – міністрів дискредитували, звільняли та призначали інших.
Єдиним "збоєм" можна назвати переворот 1934 року, влаштований воєнізованою спілкою "Звено". Його учасники нібито були готові усунути і самого Бориса III – в разі невиконання їхніх вимог. Проте змовників цілком могли використовувати "втемну". Та й створений ними уряд на чолі з полковником Кімоном Георгієвим проіснував не більше року. Після чого цар мало не "змушений" був запровадити особисту диктатуру – хоч ніби й "неохоче".
Поступово вичерпалися й можливості "політики коливань" між європейськими "центрами сили". Хоч як намагався Борис III балансувати і відтягував до останнього "момент визначення", у підсумку він опинився серед сателітів Берліна – майже так само як це сталося з його батьком за часів першої світової (хіба що тепер це був союз вже навіть не з кайзером, а з фюрером).
Так, цар і надалі намагався уникнути участі в бойових діях. І то ухвалював, то скасовував рішення щодо депортації євреїв. Але чимдалі – тим вужчим ставало поле для маневру. Аж поки від поля не залишилося нічого. "Вистава завершена" - сказав Борис III брату за кілька днів до смерті. Чи все таки загибелі?
