Розірвати ведмедя. Перемога над "білою гвардією", що дала шанс незалежній Латвії… і Веймарській республіці
11 листопада у Латвії відзначають День Лачплесіса. Лачплесіс, чиє ім'я можна перекласти як "той, що розриває ведмедя", – це герой національного епосу, створеного ще наприкінці XIX сторіччя Андрейсом Пумпурсом. Але 11 листопада – це не свято поезії. В цей день вшановують пам'ять тих, хто віддав своє життя за свободу батьківщини.
11 листопада у Латвії відзначають День Лачплесіса. Лачплесіс, чиє ім'я можна перекласти як "той, що розриває ведмедя", – це герой національного епосу, створеного ще наприкінці XIX сторіччя Андрейсом Пумпурсом. Але 11 листопада – це не свято поезії. В цей день вшановують пам'ять тих, хто віддав своє життя за свободу батьківщини.
Встановлений він був на згадку про події 1919 року, коли тільки-но створена армія Латвійської республіки здобула перемогу, яку й зараз називають найгучнішою в її історії. Вона вибила з Риги та її передмість на лівому березі Даугави "Західну добровольчу армію". Відстоявши тим самим незалежність країни - принаймні на наступні два десятиріччя.
"Західна добровольча армія" була доволі своєрідним формуванням. Дуже близьким по суті до "білої гвардії", що досі не дає спати декому у Києві. Власне, очільник "добровольців", Павел Бермондт-Авалов до появи у Балтії встиг "покрутитися" й в Україні - і не складно вгадати, на чиєму боці він в цей час був.
Щонайменше з серпня 1918 року Бермондт очолював вербувальний пункт "Південної армії" російських монархістів у Києві. А потім опинився у гетьманському війську. Щоправда, під командуванням такого ж ультра-монархіста Федора Келлера – той зі Скоропадським по суті й не рахувався (просторікування про "гетьманську оперетку", "мерзенну мову" та "гидоту з хвостами на головах" цілком точно описували світогляд обох "російських патріотів").
Разом з Келлером майбутній командувач "добровольців" потрапив в полон до вояків Директорії – звідки його в останній момент витягнули союзники гетьмана - німці. І саме німці вирішили використати Бермондта на берегах Даугави.
Справа в тому, що після поразки у першій світовій вони мали евакуювати всі свої війська не лише з України, а й з Балтії. Гюнтер фон Кірхбах, командувач угруповання "Київ", сумлінно виконав доручене йому завдання. Натомість керівник німецьких формувань на півночі Рюдігер фон дер Гольц, якщо й збирався повертатися до Німеччини, то не з роззброєними солдатами (серед яких були й місцеві, остзейські німці), а з розгорнутими знаменами, як "рятівник батьківщини".
Союзники ставилися до хвацького генерала з підозрою – адже на початку 1919 року він усунув від влади лояльний до Антанти національний латвійській уряд на чолі з Карлісом Улманісом.
Головнокомандувач союзних військ Фердинанд Фош вже в серпні наполіг на відставці Гольца з посади командувача. Після чого уряд Улманіса повернувся до Риги. Проте й відставник залишився у Балтії, чекаючи на "вдаліший" момент для тріумфального повернення. А поки цей момент не настав, йому було потрібно своїх бійців на якийсь час… сховати. І бажано так, щоб вони "залишалися поруч".
Бермондт дуже вчасно опинився в нього під рукою. Гольц дозволив йому сформувати ту саму "Західну добровольчу армію". Формально – саме з росіян, що перебралися до Латвії з України, Дону та Кубані. Але записали до неї німецькі частини - мало не повним складом.
Для командувача "добровольців" це був шанс реалізувати свої шовіністичні фантазії – без огляду на "місцеві оперетки". Вже в жовтні Бермондт створив з "істинно російських діячів" так звану "Раду Західної Росії" - яка мала керувати Курляндією і Ліфляндією, як частинами "єдиної і неподільної".
В обозі "добровольців", звісно, були й лояльні до командувача урядовці-латиші. Проте їм від самого початку вказали на їхнє – цілком упосліджене - місце. Власне, колаборанти й самі багато не вимагали - максимумом, який цей імперець був готовий дати їм після відновлення російської монархії, була "внутрішня автономія" для тубільців.
Довго співіснувати з урядом Улманіса, хай навіть на певній дистанції, такому утворенню звісно, було складно. Витримав Бермондт лише кілька місяців… І пішов на Ригу. Добре знаючи, що місто в в цей час було майже беззахисним.
Проте взяти його "добровольча армія" так і не змогла. Бо німецькі вояки, хоч і видавали себе за росіян, продовжували виконувати вказівки своїх власних командирів. А ті в найкритичніший момент раптом наказали… зупинилися.
Хоча чому раптом? Біля Риги на рейді стояв флот Антанти. І при спробі її захопити, німці неодмінно втягнулися б у важкі, але довготривалі і виснажливі бої. А Гольц зв'язувати себе не хотів, бо мав інформацію, що в самій Німеччині ось-ось має відбутися путч і його – разом із збереженим ним солдатами – покличуть на порятунок.
Несподівана пауза дозволила латвійському уряду та його армії згрупуватися, отримати зброю від британців (чиї кораблі продовжувати стояти в Ризькій затоці і навіть підтримали латвійців своїм вогнем) та перейти у наступ. Який, зрештою, і завершився блискучою перемогою 11 листопада.
На згадку про звитягу латвійських вояків навіть місцевий парк (за часів імперії його називали "петровським") у незалежній Латвії став Парком Перемоги. За радянської доби його щоправда перейменували на честь одного із з'їздів КПСС, але потім назву все ж повернули. Та встановили у ньому пам'ятник... радянському солдату. Чи то була спроба "примазатися" до місцевої традиції чи навпаки, хитрощі самих латишів – можна лише здогадуватися.
А німецьких вояків в 1919 році з Латвії таки вивели. І одразу ж роззброїли. Гольца відкликали ще раніше, до вирішальної битви. Згодом він взяв участь у невдалому каппівському путчі – щоправда без своїх солдат він вже не мав тієї ваги. І активно допомагав приходу до влади нацистів.
Корисним для Гітлера намагався бути і Бермондт, який теж емігрував до Німеччини. Але обидва врешті-решт виявилися нацистам непотрібними. Російський монархист навіть потрапив на певний час за ґрати – можна сказати "на щастя", бо після другої світової це дозволило йому уникнути денацифікації і перебратися за океан. А Гольц помер в 1946 році - у власному маєтку в Баварії.
