Біллі Міллін і його нещасна волинка

Як і сотні інших газет "The Economist" у кінці номера публікує некрологи. Коли я вперше зіткнувся з цим фактом, то вирішив, що буду пропускати розділ Obituary. Від некрологу здебільшого чекаєш смутку та горя, а хто на таке погодиться з власної волі?

Але виявилось, що з некрологами в "The Economist" я помилився. Тобто, звичайно, там немає жартів, анекдотів та іронічних коментарів. Але там нема і трагічної пафосної атмосфери, притаманної деяким з некрологів, які я читав.

Останній матеріал номера - це спогад про людину, де наголос ставлять на її житті, а не на тому, що цієї людини вже нема - смерть згадують лише один раз у підзаголовку до некрологу.

Ці тексти приємно читати, по-перше, тому, що вони гарно написані (це можна зрозуміти навіть із моїм скромним знанням англійської) - кожного року "The Economist" випускає збірку Obituarіes окремим виданням. По-друге, вони додають human touch доволі стриманій в цьому плані газеті, яка не публікує авторських підписів до статей та дуже рідко включає в матеріали пряму мову.

У вересні "The Economist" опублікував спогад про життя Білла Мілліна, який помер 17 серпня цього року. Коли я вперше прочитав текст у мене насправді побігли мурашки по шкірі. Можливо, така реакція частково пояснюється тим, що я читав статтю, стоячи на протязі. Але, гадаю, основна причина, яка викликала той рудиментарний рефлекс, була власне історія містера Мілліна, точніше епізоду з його довгого життя.

Вона сподобалась настільки, що я вирішив її перекласти. Розуміючи обмеженність власних перекладацьких талантів, залишаю посилання на статтю, щоб вона принесла задоволення не лише перекладачу, але й читачам.

Білл Міллін

Білл Міллін, волинщик, який грав під час висадки військ союзників у Нормандії, 6 червня 1944 року, помер 17 серпня у віці 88 років.

Будь-який розсудливий спостерігач подумав би, що Білл Міллін не мав зброї, коли стрибав з човна біля Сворд Біч в Нормандії, 6 червня 1944. На відміну від своїх товаришів, блідий двадцятиоднорічний солдат не тримав в руках гвинтівки.

Звичайно, у повному шотландському однострої, в якому він був, він мав вірний скін ду, маленький кинджал, заправлений у правий гольф. Але невдовзі той опинився на глибині трьох футів під водою, коли містер Міллін брів до берега - стомлений солдат, який досі чув запах власного блювотиння від ночі, проведеної у тісному човні на неспокійному морі, і чий кілт в крижаній воді розплився навколо, схожий на пачку балерини.

Та містер Міллін не був беззбройним, навпаки. Він тримав волинку; спочатку високо над головою (бо, якщо віскі корисне для міхів, то солона вода - ні), а потім обгорнув її руками перед тим як заграти.

За давньою традицією волинки визнавались знаряддям війни. Після великої поразки шотландців під Куллоденом в 1746, англійський суддя постановив, що волинщик є таким же солдатом, як і інші, і його зброєю є музика.

Ниючий пронизливий звук волинок під Соммою наводив страх на німців, які називали волинщиків у кілтах "леді з пекла". І цей же звук підіймав настрій і бойвий дух у своїх настільки, що коли містер Міллін грав 5 червня, коли війська відправились до Франції через острів Увайт, а він стояв на бушприті, намагаючись втримати рівновагу над хвилями, що ставали все сильнішими, радісні оплески натовпу перекривали звук волинки навіть для нього самого.

Гра на волинці була запланованою як частина операції. Під час тренувань командос біля форту Вілльям він подружився з лордом Ловатом - офіцером, який командував 1-ю бригадою особливого призначення.

Не те, щоб вони мали багато спільного. Містер Міллін був невисокого росту, з широким нахабним обличчям, син поліцейського з Глазго; найяскравішим спогадом його дитинства було те, як він, один з "нещасних", спав на палубі, коли його родина 1925 року поверталась з Канади до Шотландії.

Ловат був високим, довгов'язим, обурливо привабливим і романтичним, і мав замок, що височів над річкою в Бьюлі, біля Інвернесс. Він попросив містера Мілліна стати його персональним волинщиком: то була не феодальна, а воєнна угода.

Міністерство війни в Лондоні на той час заборонило волинщикам брати участь у бойових діях, але містер Міллін та лорд Ловат, як шотландці, спланували бунт. Ловат хотів, щоб у "найвеличнішому вторгненні в історії" дорогу прокладала волинка.

І тепер, коли вони висадились на Сворд Біч, Ловат своїм тягучим голосом віддавав накази: "Зіграй нам мелодію, волинщик".

Містер Міллін вважав його божевільним виродком. Людина позаду нього, вистрибуючи з човна, отримала кулю в обличчя, і пішла на дно. Але Ловат цілком спокійно прогулювався під вогнем, тримаючи стару гвинтівку Вінчестера й одягнувши під мундир білий пулловер, на якому нібито було вишито монограму.

Тож, якщо Ловат був божевільним, подумав містер Маллін, він також може виставити себе на посміховисько, і заграв "Hielan' Laddie". Ловат схвалив цей вибір, піднявши вгору великий палець і попросив зіграти "The Road to the Isles".

Містер Маллін спитав, напівжартома, чи слід йому ходити вперед і назад, як це зазвичай робили волинщики. "О, так. Це було б чудово".

Та сама висадка, коли Біллі грав на волинці...

Тож, він тричі пройшов берегом моря. Він згадував, що від пострілів мінометів під його ногами тремтів пісок і тіла вбитих скатувались в прибій там, де він йшов.

Залишок дня, щоразу як це було потрібно, він грав.

Він грав військам, які просувались дорогою біля каналу Каен, і бачив спалахи від гвинтівки снайпера в 100 ярдах попереду, лише через хвилину помітивши, що всі позаду нього попадали в пилюку. Коли Ловат знешкодив снайпера, він заграв знову.

Він йшов на чолі роти, коли та проходила головною вулицею Бенувіля, і грав "Blue Bonnets over the Border", відмовившись бігти, коли командир 6-ї бригади командос наказав йому: волинщики ходять, коли грають.

Він перевів їх через два мости: один (пізніше перейменований на Пегасів міст) дзвенів та гримів, коли шрапнель вдаряла в металеві частини, інший був наскрізь прошитий кулями: "найдовший міст, на якому мені доводилось грати".

Ті два переходи привели до вдалої зустрічі з військами, що йшли попереду. Поки вони йшли, дізнався він пізніше, німецькі снайпери тримали його на прицілі, але не стріляли, з жалості до цього божевільного. Так говорили вони.

Сам же містер Міллін знав, що не загине. Як він пересвідчився в хлопчачому бригадному оркестрі, і пізніше протягом своєї короткої армійської кар'єри, грати на волинці було надто приємною справою. І гра на волинці захищала його.

Сама волинка виявилась не такою везучою - її пошкодило шрапнеллю, коли містер Міллін сховався в окопі. Він досі міг би грати на ній, але через чотири дні волинка отримала пряме влучання у дудку та бурдон*, коли він залишив її на траві, і це був кінець.

"The Nut-Brown Maiden" була останньою мелодією, яку волинка виконала 6 червня 1944. Цю мелодію містер Міллін зіграв для маленької рудоволосої французької дівчинки, яка разом з із родичами, що стояли позаду неї, попросила щось зіграти, коли він проходив повз їхню ферму.

Пізніше, він віддав волинку в музей на Пегасовому мосту, до якого часто навідувався, і інколи грав, під час своєї довгої і тихої післявоєнної кар'єри доглядальника в психіатричній лікарні, в Дауліш в Девоні.

В один з таких візитів, коли він був у повному шотландському обмундируванні, з волинкою в руках, до нього підійшла жінка середнього віку, акуратно одягнута, з побляклим рудим волоссям і залишила світлий поцілунок пам'яті на його щоці.

*частина волинки, яка забезпечує постійний звук в інструменті