Спецпроект

Поради і на добре і на зле. З мене роблять ворога народу

Якийсь добряга-чоловік не полінувався сісти в автобус, приїхати в моє рідне село, розвідати, де живе моя мама, і, спитавши на порозі хати, чи в неї міцне серце, вручив їй газету "Свободи": "Нате, читайте, що пишуть про вашого сина"...

З мене роблять ворога народу. Якийсь добряга-чоловік не полінувався сісти в автобус, приїхати в моє рідне село, розвідати, де живе моя мама, і, спитавши на порозі хати, чи в неї міцне серце, вручив їй газету "Свободи": "Нате, читайте, що пишуть про вашого сина".

Це з одного боку. З іншого ж газета "2000" присвятила мені окремий розворот як "свідоміту". А після мого недавнього виступу в Києві російськомовний інтернет наділив мене епітетами, цитувати які було б порушенням елементарної пристойності.

Ярослав Грицак: "Мої герої"

Мене критикували й раніше. Але останні місяці помічаю нову якість критики: її ведуть на пряме знищення. Щось подібне відбувається й у політиці. Донедавна кожна партія не надто любила чи жаліла своїх опонентів. Але жодна з них не намагалася їх знищувати. В останні місяці ми є свідками чогось іншого - показової розправи над опонентами.

Історики знають, що масові переслідування починаються з переслідування одиниць. Імовірно, що й зараз ми вступаємо в час, де жертвою може стати кожен. Тому дозвольте поділитися простими порадами, як поводитися за таких умов. Одні з цих порад я вичитав із книжок, другі вивів із власного досвіду, а ще інші почув від людей, мудріших за мене.

У нашій нещасній Східній Європі за останню сотню років кожен політичний режим, включно з теперішнім, створював умови, коли не виживеш, не порушивши закону. Тому відрізнити суд від розправи можна не лише за тим, кого судять, а й за тим, хто судить

Порада перша - не впадайте у відчай. Якщо вас вибрали за жертву, отже, ви чогось варті. Краще, якщо б'ють із двох боків - значить, ви на правильній дорозі. Гірше, коли критикує тільки одна сторона, а інша мовчить.

Друга порада - пам'ятайте, хоч би як вам тяжко, завжди був чи є хтось, кому ще тяжче. Прикладом для мене є Іван Франко. 1897 року, коли його цькували у Львові водночас і українці, й поляки, він готовий був виїхати в степи Бразилії, аби лише не бачити й не чути своїх нападників.

Грушевський та Франко: громадське і приватне

Грушевському 1913 року таки довелося зі Львова виїхати: він не витримав того, що витримував Франко. Тому, думаю, якщо мій герой Франко страждав значно більше й довше, то чому я, негідний, мав би скаржитися на свою долю?

Порада третя, від знайомого священика - коли тебе б'ють, зробися маленьким. У маленьку мішень важче влучити. Менший камінчик тяжче роздавити танком. Тільки що: зробившись маленьким, не відступайся від великого. І не йди на компроміси заради дрібного. Відступ і компроміс можуть принести тимчасове полегшення. Але на довшу мету завжди вартує залишатися самим собою.

Четверта порада - якщо можете, то не захищайтеся - дайте шанс зробити це друзям. Розправа над вами є найкращою перевіркою на те, чи вони у вас насправді є. І навпаки: якщо б'ють друга, вашим обов'язком є першим прийти йому на допомогу.

Порада п'ята - не вірте, що, мовляв, нема диму без вогню. І якщо арештували чи знищили, то значить було за що. До прикладу: куркулів - бо ховали хліб від радянської влади, євреїв під час Голокосту - бо були комуністами, поляків на Волині 1943 року - за те, що були шовіністами, кримських татар 1944-го - що колаборували з німцями, галицьких українців після війни - бо були націоналістами, Юлію Тимошенко - бо як прем'єр-міністр зловживала своєю владою тощо.

Немає цілком невинних жертв. Навіть немовлята, переконували отці ранньої церкви, не без гріха. А в нашій нещасній Східній Європі за останню сотню років кожен політичний режим, включно з теперішнім, створював умови, коли не виживеш, не порушивши закону. Тому відрізнити суд від розправи можна не лише за тим, кого судять, а й за тим, хто судить.

Порада остання й, мабуть, найважливіша - плекаймо почуття солідарності з кожною жертвою. Не можна закривати очі на неї лише тому, що вона говорить іншою мовою, по-іншому молиться Богові чи належить до іншого політичного табору. Існує надійний критерій солідарності, і його дуже добре виразив мій улюблений Камю: солідаризуватися треба з тими, у кого стріляють, а не з тими, хто стріляє.

Отець Омелян Ковч робив це на практиці. За міжвоєнної Польщі він захищав українців, за першої, у 1939 - 1941 роках, радянської влади - поляків, за німецької окупації - євреїв.

Омелян Ковч - священик концтабору Майданек

Бажаю, щоб вам ці поради ніколи не придалися. Але що краще ви будете їх знати й більше практикувати, то краще, сподіваюсь, ви будете захищені.

Джерело: Gazeta.ua

Михайло Мартиненко: Зберегти в пам'яті Авдіївку

Авдіївка впала, один з останніх форпостів старої лінії фронту 2014-2021 років. Певно, що не було жодного інакшого виходу ніж відступати... Майже 10 років місто обороняли українські солдати. А близько 8 років під їхнім захистом місцеві жителі, активісти, патріоти пробували робити це місто кращим. І це вдавалось дивовижним чином. Під самим носом у русні. Хоча багато хто розумів, що це скоріш за все сізіфова праця.

Євгенія Подобна: Точка неповернення

10 років тому, 18 лютого 2014-го, вранці я виходила з дому на роботу на височезних підборах і в дуже красивій спідниці. Чомусь захотілось саме того дня побути дівчинкою-дівчинкою. Натомість опинилась на Майдані, потім в Кріпосному, потім знову на Майдані, мала натовчені боки, добряче угоріла, але найгірше - я тоді вперше побачила поранених і вбитих людей. Це була точка неповернення. Ввечері додому повернулась у тому ж, але пропахлому димом одязі, зовсім інша людина.

Андрій Осадчук: 35 років від дня заколоту письменників

В моєму домашньому архіві зберігаються робочі проекти першої програми Руху, де видно, як на фінальній стадії по друкованому тексту вносилися остаточні правки, саме ті правки, що не дозволили ідеї загинути на старті і дали можливість пройти цензуру центрального комітету партії. Жодна з газет тоді не погодилася на співпрацю і тільки спілчанська "Літературна Україна" опублікувала проект програми "Народного руху України за перебудову". 16 лютого 1989-го відбувся цей публічний демарш ініціативної групи українських радянських письменників, що потім підірвав всю Україну.

Андрій Ковальов: Відродження УАПЦ

35 років тому, 15 лютого 1989 року Ініціативний комітет відновлення Української Автокефальної Правосланої Церкви опублікував своє перше Звернення, яке стало поштовхом і початком Третього відродження УАПЦ.