Роксолана наша! Про що українцям у Польщі розповість музей еміграції

«У період кривавих релігійних воєн Річ Посполита була оазисом рівноправ’я і толерантності християнських віровизнань», – повідомляє в першій залі один з наймолодших сучасних музеїв Польщі, Музей еміграції в Ґдині. І в першому ж залі поміщає портрет великої польської емігрантки. Роксолани.

"У період кривавих релігійних воєн Річ Посполита була оазисом рівноправ’я і толерантності християнських віровизнань", – повідомляє в першій залі один з наймолодших сучасних музеїв Польщі, Музей еміграції в Ґдині. І в першому ж залі поміщає портрет великої польської емігрантки. Роксолани.

"Історична правда" публікує цей текст з люб’язного дозволу автора та видання "Наше Слово".

Я вже не вперше пишу про українців у польських музеях, проте Музей еміграції в Ґдині дав мені врешті-решт ключ до розгадки подвійного ставлення до нас.

Спершу – що це за музей. Він досить молодий, його відкрили у травні 2015 року в приміщенні Морського вокзалу в порту Ґдині, звідки в міжвоєнний період мігранти з Польщі, зокрема українці Галичини, виїжджали переважно в Північну Америку.

Цей музей, який активно підтримує і популяризує місцеве самоврядування, творила група досить сучасних і ліберальних поляків.

Проте, простежуючи його спосіб вираження щодо українців, дуже легко можна помітити те, де в сучасній польській історії "не закриті чакри".

Що відкриває музей – це зала, присвячена І Речі Посполитій, де наведена мною на початку цитата виділена жирним шрифтом. Загалом міфологія, присвячена І Речі Посполитій, у Польщі перевищує всі межі, і навіть найсучасніші музеї копіюють цю міфологію.

Не дивно, що в такій міфології нічим, окрім генетичного зрадництва українців, не можна пояснити факту, як у золотий ХVІ вік розквіту найбільш релігійно толерантної держави Європи сталося одне з найбільш кривавих релігійно-національних повстань – повстання Хмельницького.

 Фото надане автором

У першій залі музею представлені постаті найвідоміших польських емігрантів Середньовіччя – і поряд зі Свєнтославою та Завішею Чарним зображено Роксолану, бранку з Прикарпаття, дружину турецького султана Сулеймана Великого, чиє ім’я можна перекласти як "Русинка".

Можна, звісно, подумати, що засновники музею вирішили підійти до польської історії з громадянської, а не національної точки зору – що в наші часи навіть похвально, оскільки показує, що громадяни Польщі завжди мали і будуть мати різноманітне національне походження. Проте приписувати "громадянські" наміри засновникам було б помилкою.

Українці в цьому музеї в одному місці стають своїми, а в іншому – зовсім чужими. У залежності від зручності для польської більшості.

Поки треба показувати "толерантну" Річ Посполиту, українці разом із вірменами, караїмами, татарами, євреями й волохами пасуть корови й мирно торгують. Коли приходить нелегке у сприйнятті ХХ століття, українці виразно відділяються від поляків.

Що цікаво, навіть у вихвалянні І Речі Посполитої творці музею не порадили собі із термінологією. Так, великий стенд під назвою "Рай для іноземців" проілюстрований львівською православною Ставропігійною церквою Успіння – у читача, особливо англомовної версії, може скластися враження, що православні у Львові були в тодішній Польщі приїжджими, приблизно як колоністи з Фландрії, про яких повідомляє стенд.

Поки польської держави немає, описується історія еміграції поляків як народу, вона у ХVII –XIX століттях представлена досить детально і цікаво. Із появою ІІ Речі Посполитої у ХХ столітті в авторів знову виникають певні "міфологічні" непорозуміння. Попри те, що музей називається "еміграції" (тобто виїзд за межі Польщі – І.І.), окрема післявоєнна зала представляє собою товарний вагон із написом "Співвітчизників вітає Станіславів", у ньому зображується післявоєнний переїзд до Польщі етнічних поляків з території СРСР.

 Фото надане автором

Усередині вагону – мультимедійне наповнення: кадри із досить пасторального комуністичного фільму "Самі свої", котрі лише цементують міфологічний погляд на це переселення.

Водночас, для рівноваги, у музеї ні слова немає про виселення громадян Польщі української національності всередину СРСР у 1946 р. Те, що на українців у польському музеї не діє громадянський принцип, добре видно в порівнянні з польськими громадянами єврейського походження.

Чергова зала, що називається "Полонія і поляки у світі", поділена на регіони, у кожному з яких описується місцеве польське життя: Західна Європа, Північна Америка, Африка, Південна Америка. Є СРСР, де бачимо лише Львів, Вільнюс і сибіряків (без виселених українців із польським громадянством).

І серед "полонії" є… Ізраїль – тобто польські громадяни єврейського походження, стенд називається "Еміграція на батьківщину" і описує, як польське єврейство переселялося в Палестину.

 Фото надане автором

Цим матеріалом я не хотів сказати, що Музей еміграції в Ґдині – поганий та упереджений щодо українців. Це зовсім не так, навпаки, цей музей досить цікавий, пізнавальний та сучасно зроблений.

Проблема ширша – до українців Польщі подібним чином ставиться не цей один музей, а все, що ми можемо назвати гарним словом "дискурс". У польських музеях, підручниках, туристичних гідах чи газетах українець є дуже полярним явищем, поділеним, залежно від зручності, на "свого" і "чужого".

Деякі музеї і гіди взагалі знайшли чудове рішення цій термінологічній проблемі – так, у Перемишлі будували церкви і торгували "русини", а "українці" лише у вишиванках Гітлера вітали.

Усе б це не мало значення, якби історична "справедливість" щодо українців не була одним з найважливіших лейтмотивів польської політики. І не впливала б на те, як на нас, сучасних, дивиться оточення.

Читайте також:

"Тричі хрещений". Сатира як дзеркало життя українців у ПНР

Про що розповідатиме Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр"?

Що відбувається довкола Бабиного Яру сьогодні?

Йосиф Зісельс: Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр"– проект патерналістський

Олексій Мустафін: Слабкість сили. Повчальні уроки Дейтона

Угода про припинення Боснійської війни 1992-1995 років увійшла до історії (та й не лише історії – адже її вважають чинною і досі) як Дейтонська. Адже була підписана президентами Боснії і Герцеговини Алією Ізетбеговичем, Хорватії Франьо Туджманом та Сербії Слободаном Мілошевичем на базі Райт-Паттерсон біля міста Дейтон в штаті Огайо.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.