Вічна актуальність історичних текстів

Публіцистичні тексти істориків мають кілька життєвих циклів. Спочатку вони є попередження читачам про близьку загрозу. Потім у такому тексті читачі шукають розради. Пізніше – це зразок «пропаганди». А коли історія повернеться колом – стає виявом «інформаційного спротиву». Тексти, написані істориками, говорять більше про самих авторів, а не минуле.

 
фото ілюстративне

Історичні тексти часто більше розповідають про своїх авторів, ніж про предмет їхнього дослідження. Тому будь-яка історична робота має шанс актуалізуватися у різні часи, кожного разу з новим суспільним значенням.

І залежить це радше не від теми та об'єкту дослідження, а від акцентів, розставлених автором, та закладених у них асоціацій із сучасністю.

Припустімо, рік тому був написаний текст, у якому історик намагався проілюструвати загрози політики популізму прикладом 100-річної давнини. Чи дійсно тоді ця загроза була найстрашнішою? Сумнівно.

Але важливіше те, що автор відчуває її сьогодні й намагається попередити своє оточення за допомогою доступних йому засобів – історичних прикладів. Тому цей текст був актуальний як попередження.

За рік політична ситуація змінилася. Тепер цей самий текст актуальний як напучення. Історикові не вдалося вберегти співвітчизників від хвилі популізму, але досвід з минулого століття можна використати для нейтралізації її наслідків.

Популісти тепер при владі, але суспільство може їх контролювати, в чому також може зарадити добре поданий історичний приклад.

Припустімо, популістам все ж вдасться побудувати авторитарний режим. Тоді цей самий текст набуде нової актуальності як зразок "ворожої пропаганди".

Нові дослідники-ревізіоністи оголосять його брехливим перекрученням історичних реалій та доведуть, що його автор був псевдонауковцем і виконував завдання ворогів з дискредитації світлих ідей популізму.

Чи це змінить долі героїв тексту? Звісно ні. Але важливіша доля дослідника і тих, хто під впливом ревізіоністів сприйматиме його роботи у новому світлі.

Ще за кількадесят років політична ситуація знову різко зміниться. Популізм офіційно засудять разом із усіма його прихильниками – і почнеться нова ревізія історії та історичних досліджень.

Тоді цей самий текст стане актуальним як зразок інформаційного спротиву.

Наш науковець стане відомим дисидентом, до його поглядів на події уже 150-річної давнини взоруватимуться провідні громадські й політичні діячі. Їхніми героями стануть борці з популістичною загрозою початку минулого століття.

Але не з пошани до тих борців, а скоріше з поваги до відомого історика, який ще за півстоліття до того був написав таке мудре актуальне попередження.

Вахтанг Кіпіані: Киримли - це татари з Криму

Чергова річниця депортації: Берiя добре розумiв бажання Сталіна, й усе зробив блискавично. У "столипiнськi" вагони завантажили 180014 громадян (насправдi набагато бiльше), з них абсолютна бiльшiсть - малi дiти та старi. Ідеологія визвольного руху - знати правду, говорити правду, вимагати повернення на батькiвщину.

Олег Пустовгар: Ленінський концтабір неподалік Полтави

Свій концтабір "вірні ленінці" з ВЧК розмістили неподалік Полтави, на Шведській Могилі. Там до 1920 року діяли заклади освіти і милосердя, зокрема учительська семінарія (тепер там НДІ свинарства Національної Академії Наук України) і церковно-парафіяльна школа. Їхні будівлі були передані губернському управлінню ВЧК, діячі котрого і відкрили концтабір 25 травня 1920 року. Жертвами політичних репресій того часу, в'язнями цього концтабору стали понад три сотні осіб.

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.