Спецпроект

Убивця Бандери може бути ще живий

Агенту КГБ, з якого Кремль зробив професійного убивцю, мало би виповнитися 78 років, але невідомо не лише те, чи досі він живий, але навіть, в якій країні він міг би жити після ув'язнення в Німеччині.

Пістолет з отрутою, з якого було вбито Степана Бандеру. Фото звідси

Богдан Сташинський став відомий у жовтні 1962 року, коли постав перед судом у місті Карлсруе за вбивство у Мюнхені Степана Бандери 14 жовтня 1959 року.

У ході процесу Богдан Сташинський зізнався також, що двома роками раніше також у Мюнхені убив іншого провідного діяча українського націоналістичного руху Лева Ребета .

Розповіді колишнього агента стали підтвердженням попередніх свідчень і підозр, що комуністична влада Радянського Союзу страчувала своїх ворогів не лише на підконтрольній території, але й в інших країнах світу, порушуючи міжнародне право й загальновизнані принципи.

Лють на агента Сташинського була такою великою, що, за розповідями працівників КГБ, вони наполегливо шукали його після втечі і планували убити.

Історія, що почалася у залізничному вагоні

Прийнято вважати, що вербування Богдана Сташинського почалося 1950, коли його - студента Львівського педагогічного інституту затримали без квитка у потязі по дорозі до рідного села Борщовичі під Львовом.

У ті роки в Західній Україні ще діяло озброєне антирадянське підпілля і вагонами могли ходити не лише залізничні контролери, але й патрулі міністерства державної безпеки.

Богдан Сташинський у Львові. Орієнтовно 1950-ті роки. Фото жж ledilid

Під присягою у суді Богдан Старшинський розповідав, що радянські спецслужби поставили його перед вибором: співпраця, або покарання його родини за підтримку ОУН-УПА.

Критики зауважують, що Сташинський, якщо і під примусом, то виявив себе корисним для КГБ у знищенні рештків підпілля в Західній Україні, а потім після вишколу був засланий на шпигунську роботу до Німеччини.

Убивця, роззброєний коханням

У Німеччині Богдан Сташинський зустрів Інґе Поль, з якою, попри відохочування КГБ, одружився.

Дружину-німкеню він привозив навіть у рідне село, але розповідав, що зустрівся з нею під час навчання у Москві.

Більш правдивими виглядають розповіді, що вже у Москві Богдан Сташинський зізнався дружині, що він служить КГБ, а також, що їхнє приватне щастя за таких умов було неможливе.

Василь Олеськів - теперішній куратор лондонського музею Степана Бандери, який кожного дня був у залі суду в Карлсруе, переконаний, що Сташинський побоювався смерті від своїх же господарів і саме тому вирішив утекти на захід.

Нагодою стала дуже сумна подія. Дитина, яку народила у Берліні Інґе Поль, раптово померла і агенту Сташинському лише тоді дозволили поїхати до Німеччини, щоб разом з дружиною поховати сина.

Можна лише уявити собі, як, попрощавшись з тілом немовляти, дворами подружжя утікало в американську окупаційну зону.

Буквально днями по тому почалося спорудження Берлінського муру.

("Історична Правда" - а ось як зворушливо пише про втечу Сташинського у своєму любовному есе Юрій Андрухович:

"Напередодні похорону Богдан та Інґе скористалися тимчасовим послабленням пильності своїх опікунів і вислизнули дворами з її батьківського дому. Мабуть, чекісти були певні, що вони нікуди не дінуться, не дочекавшись похорону.

Їхня втеча поночі через Східний Берлін ес-баном до Західного — остання з успішних операцій шпигуна Сташинського. Увечері 12 серпня 1961 року він здався західноберлінській поліції, котра у свою чергу передала його американцям. На ранок він почав розповідати все.

Джон Стіл закінчує свій нарис цілком промовисто: “Коли Богдан та Інґе Сташинські входили до поліційного приміщення, в Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна”.)

Пістолети, якими стріляли отрутою в обличчя

Здавшись західнонімецькій поліції, Богдан Сташинський зізнався у своїй шпигунській діяльності і, очевидно, пішов на співпрацю з американською розвідкою.

За убивство Степана Бандери він постав на суді у Карлсруе, де не лише підтвердив усі обставини операції, але й розповів, що двома роками перед тим він у подібний спосіб, також у Мюнхені, убив одного з ідеологів українського націоналізму Лева Ребета.

До того соратники Ребета попри підозри мали лише висновки лікарів, що його смерть настала в результаті зупинки серця.

Радянський паспорт Богдана Сташинського

Василь Олеськів розповідає, що Богдан Сташинський не виявляв жодного жалю за скоєне, але натомість справляв враження людини, яка пишалася своєю професійністю агента-вбивці.

Німецький суд постановив, що головну вину за убивство несе комуністичне керівництво Радянського Союзу, а Сташинського визнали лише виконавцем злочинних наказів і засудили до 8 років ув'язнення.

Згідно з деякими джерелами, він відсидів лише 4 роки, але насправді про долю Богдана Сташинського не відомо.

Колишній полковник КГБ, який знайшов притулок у Великій Британії, Олег Гордієвскій, припускає, що Сташинський отримав нові документи, можливо змінив зовнішність і ще працював на розвідку США.

Дехто з активістів української діаспори вважає, що Богдана Сташинського переселили в Південну Африку, аби він був якомога далі від колишніх російських господарів та українських співвітчизників.  

Джерело: Бі-Бі-Сі

"Історична Правда": І ще одна романтична цитата з Андруховичевого есе про Сташинського, Інґу іта любов, яка ламає найхитріші плани спецслужб:

"...Сліди Богдана та Інґе Сташинських губляться в тумані ХХ століття. Відомо, що за скоєні злочини його засудили до восьми років (багато це? мало?). Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири і був достроково звільнений. 

Це мало статися десь у 1965 чи 1966 році. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом? І чому б не припустити, що надалі він став одним із популярних дописувачів журналу “Life”?

Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Швидше за все він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди проте не висовуючись.

Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґе. Але не повинні б — з огляду на гіркий досвід своїх візаві.

Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара втікачів і перебіжчиків, вона і він, негарна жінка і закривавлене чудовисько, захекано перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними.

Головне для них тепер — ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого...".

Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"

Бабин Яр: гібридні контексти Сергія Лозниці

Мабуть, головною зіркою антиукраїнського шабашу, влаштованого цього року Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» на багатостраждальних кістках його жертв, став кінорежисер Сергій Лозниця зі своїм фільмом «Бабин Яр. Контекст».

Валєр Бондар. Харківський літмузей. Середовище дев'яностих

Валєр Бондарь – «гуру і навчитель» Сергія Жадана, митець, який об'єднував творчу еліту не тільки в Харкові. Саме у майстерні Бондаря в ЛітМузеї виникло українське середовище неформалів ранніх 1990-х. Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев’яностих карбувалась в харківському просторі графіка перших кроків боротьби за самостійну, стильну і самодостатню Україну. І у дев’яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалося вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище