Спецпроект

Убивця Бандери може бути ще живий

Агенту КГБ, з якого Кремль зробив професійного убивцю, мало би виповнитися 78 років, але невідомо не лише те, чи досі він живий, але навіть, в якій країні він міг би жити після ув'язнення в Німеччині.

Пістолет з отрутою, з якого було вбито Степана Бандеру. Фото звідси

Богдан Сташинський став відомий у жовтні 1962 року, коли постав перед судом у місті Карлсруе за вбивство у Мюнхені Степана Бандери 14 жовтня 1959 року.

У ході процесу Богдан Сташинський зізнався також, що двома роками раніше також у Мюнхені убив іншого провідного діяча українського націоналістичного руху Лева Ребета .

Розповіді колишнього агента стали підтвердженням попередніх свідчень і підозр, що комуністична влада Радянського Союзу страчувала своїх ворогів не лише на підконтрольній території, але й в інших країнах світу, порушуючи міжнародне право й загальновизнані принципи.

Лють на агента Сташинського була такою великою, що, за розповідями працівників КГБ, вони наполегливо шукали його після втечі і планували убити.

Історія, що почалася у залізничному вагоні

Прийнято вважати, що вербування Богдана Сташинського почалося 1950, коли його - студента Львівського педагогічного інституту затримали без квитка у потязі по дорозі до рідного села Борщовичі під Львовом.

У ті роки в Західній Україні ще діяло озброєне антирадянське підпілля і вагонами могли ходити не лише залізничні контролери, але й патрулі міністерства державної безпеки.

Богдан Сташинський у Львові. Орієнтовно 1950-ті роки. Фото жж ledilid

Під присягою у суді Богдан Старшинський розповідав, що радянські спецслужби поставили його перед вибором: співпраця, або покарання його родини за підтримку ОУН-УПА.

Критики зауважують, що Сташинський, якщо і під примусом, то виявив себе корисним для КГБ у знищенні рештків підпілля в Західній Україні, а потім після вишколу був засланий на шпигунську роботу до Німеччини.

Убивця, роззброєний коханням

У Німеччині Богдан Сташинський зустрів Інґе Поль, з якою, попри відохочування КГБ, одружився.

Дружину-німкеню він привозив навіть у рідне село, але розповідав, що зустрівся з нею під час навчання у Москві.

Більш правдивими виглядають розповіді, що вже у Москві Богдан Сташинський зізнався дружині, що він служить КГБ, а також, що їхнє приватне щастя за таких умов було неможливе.

Василь Олеськів - теперішній куратор лондонського музею Степана Бандери, який кожного дня був у залі суду в Карлсруе, переконаний, що Сташинський побоювався смерті від своїх же господарів і саме тому вирішив утекти на захід.

Нагодою стала дуже сумна подія. Дитина, яку народила у Берліні Інґе Поль, раптово померла і агенту Сташинському лише тоді дозволили поїхати до Німеччини, щоб разом з дружиною поховати сина.

Можна лише уявити собі, як, попрощавшись з тілом немовляти, дворами подружжя утікало в американську окупаційну зону.

Буквально днями по тому почалося спорудження Берлінського муру.

("Історична Правда" - а ось як зворушливо пише про втечу Сташинського у своєму любовному есе Юрій Андрухович:

"Напередодні похорону Богдан та Інґе скористалися тимчасовим послабленням пильності своїх опікунів і вислизнули дворами з її батьківського дому. Мабуть, чекісти були певні, що вони нікуди не дінуться, не дочекавшись похорону.

Їхня втеча поночі через Східний Берлін ес-баном до Західного — остання з успішних операцій шпигуна Сташинського. Увечері 12 серпня 1961 року він здався західноберлінській поліції, котра у свою чергу передала його американцям. На ранок він почав розповідати все.

Джон Стіл закінчує свій нарис цілком промовисто: “Коли Богдан та Інґе Сташинські входили до поліційного приміщення, в Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна”.)

Пістолети, якими стріляли отрутою в обличчя

Здавшись західнонімецькій поліції, Богдан Сташинський зізнався у своїй шпигунській діяльності і, очевидно, пішов на співпрацю з американською розвідкою.

За убивство Степана Бандери він постав на суді у Карлсруе, де не лише підтвердив усі обставини операції, але й розповів, що двома роками перед тим він у подібний спосіб, також у Мюнхені, убив одного з ідеологів українського націоналізму Лева Ребета.

До того соратники Ребета попри підозри мали лише висновки лікарів, що його смерть настала в результаті зупинки серця.

Радянський паспорт Богдана Сташинського

Василь Олеськів розповідає, що Богдан Сташинський не виявляв жодного жалю за скоєне, але натомість справляв враження людини, яка пишалася своєю професійністю агента-вбивці.

Німецький суд постановив, що головну вину за убивство несе комуністичне керівництво Радянського Союзу, а Сташинського визнали лише виконавцем злочинних наказів і засудили до 8 років ув'язнення.

Згідно з деякими джерелами, він відсидів лише 4 роки, але насправді про долю Богдана Сташинського не відомо.

Колишній полковник КГБ, який знайшов притулок у Великій Британії, Олег Гордієвскій, припускає, що Сташинський отримав нові документи, можливо змінив зовнішність і ще працював на розвідку США.

Дехто з активістів української діаспори вважає, що Богдана Сташинського переселили в Південну Африку, аби він був якомога далі від колишніх російських господарів та українських співвітчизників.  

Джерело: Бі-Бі-Сі

"Історична Правда": І ще одна романтична цитата з Андруховичевого есе про Сташинського, Інґу іта любов, яка ламає найхитріші плани спецслужб:

"...Сліди Богдана та Інґе Сташинських губляться в тумані ХХ століття. Відомо, що за скоєні злочини його засудили до восьми років (багато це? мало?). Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири і був достроково звільнений. 

Це мало статися десь у 1965 чи 1966 році. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом? І чому б не припустити, що надалі він став одним із популярних дописувачів журналу “Life”?

Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Швидше за все він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди проте не висовуючись.

Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґе. Але не повинні б — з огляду на гіркий досвід своїх візаві.

Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара втікачів і перебіжчиків, вона і він, негарна жінка і закривавлене чудовисько, захекано перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними.

Головне для них тепер — ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого...".

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.

Перед відходом у вічність. До 60-ї річниці смерті Андрія Мельника

Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною.