Спецпроект

Нацистський злочин з українським акцентом

Тільки в 1969 р. було остаточно з'ясовано імена жертв – вийшло 149: двадцять п’ять Желобковичів, по чотирнадцять – Барановських та Яскевичів, тринадцять – Карабанів, дванадцять – Камінських, одинадцять – Рудаків, по дев’ять – Новицьких і Жидовичів…

Що читаємо? Назва білоруського села Хатинь, спаленого нацистами, стала одним із символів ІІ світової війни. Документальна книга "Хатынь. Трагедия и память" (Мінськ, "Національний архів Республіки Білорусь", 2009) вміщає "все выявленные на сегодняшний день документи" з Національного архіву РБ та Центрального архіву КГБ РБ.

У часи панування "дружби народів" правда про трагедію приховувалася, адже разом із німцями у смерті 149 людей винні й колабораціоністи, більшість з яких – з українськими прізвищами.

Що цікавого? В 42-му році начальник оперативного штабу поліції безпеки і СД рейхскомісаріату "Остланд" штандартенфюрер СС д-р Піфрадер підписав директиву керівникам усіх розвідкоманд – "Опыт учит, что коллективные расстрелы, сожжение деревень без полной ликвидации или выселения их жителей имеют для нас плохие последствия… Я обращаю внимание на то, что часто целые деревни находятся под гнётом банд партизан, так что жителей их не следует привлекать к ответственности за их прежнее поведение. Решающим должно быть обстоятельство, как вели себя жители во время операции… О результатах… сообщать мне немедленно и правдиво".

Попри цей паперовий нацистський "гуманізм" під час війни понад півтисячі білоруських вёсок були спалені повністю. 186 сіл, зокрема й Хатинь, не були відроджені, бо не залишилося, кому там жити.

 

22 березня 1943 р. два взводи 1-ї роти 118-го поліцейського охоронного батальйону, сформованого з військовополонених та радянських громадян, потрапили в засідку неподалік містечка Логойськ Мінської області.

Нападники – червоні партизани з загону "Месники" бригади "Дяді Васі" під командуванням старшого лейтенанта Морозова обстріляли три машини, вбили кількох поліцейських і шеф-командира роти гауптштурмфюрера Ганса Вельке. Партизани прозвітували нагору – "убито два жандармских офицера, один командир Украинского батальона и три украинца, восемь украинцев и полицейских ранено".

 Оберфюрер СС Оскар Дірлевангер. Його головорізи знищили Хатинь

Німецькі джерела фіксують розвиток подій – в процесі переслідування німці вбили 30 партизан (насправді – заготівельників лісу з села Козирі), а "бандитская деревня Хатынь-2260 (12 км юго-восточнее Плещениц) при этом вместе с 90 чел. жителей уничтожена".

На підмогу викликали частину батальйону СС "Дірлевангер", більшу частину вояків якого складали кримінальники або вояки, які скоїли злочини під час служби в армії.

З бойового партизанського щоденника – "После операции обе роты остановились на отдых в д. Хатынь Каменского с/с, в 17.00 этого же числа противник окружил деревню, и в результате внезапности роты были рассеяны, имеется 3 убитых, 4 раненых. Дер. Хатынь была уничтожена, всё население было сожжено в сарае, всё сожжено…".

Корюківка: забута трагедія. Як нацисти знищили 7-тисячне містечко

Командир 118-го батальйону майор шуцполіції Еріх Кернер написав у звіті – "противник оказал упорнейшее сопротивление из всех домов деревни, так что даже пришлось применить тяжёлое оружие, как противотанковые орудия и тяжёлые миномёты. В ходе боя вместе с 34 бандитами было убито много жителей. Часть из них погибла в огне пожара. Большая часть жителей, во всяком случае, ещё за несколько дней покинула Хатынь, чтобы не иметь ничего общего с бандитами".

Оскільки Хатинь в очах окупантів виглядала партизанським селом, то розправа, вчинена 150-160 поліцейськими та 100 есесівцями, була наджорстокою.

Батальйон Дірлевангера входить у Варшаву. Хатинь ще попереду...

Селян зігнали до сараю розміром 12х6 метрів, який належав Йосифу Камінському – там опинилося "человек сто семь моих односельчан… что даже нельзя поднять рук". Дерев’яну будову обклали соломою й підпалили. Під напором із середини двері, закриті на дерев’яний кілок, відчинилися – але кулеметники розстрілювали всіх, хто вибігав.

Перший радянський документ про долю села датовано 25 березня 1943-го – "Жители вёски [села] Хатынь в количестве 150 человек были зверски измучены и сожжены… взрослых сожжено 40, женщин 34, детей разного возраста от м[еся]ца и до 14 лет – 70. Оставшихся в живых 6 человек, из них 3 здоровых, 3 ранено-обожжённых".

29 березня командний склад бригади "Дяді Васі" прийняв рішення "прекратить ночёвку и остановку партизан в деревнях, хотя бы и одиночек, ибо это влечёт за собой варварские издевательства врага над нашим населением… сожжено 184 человека и деревня Хатынь".

 

Кількість загиблих і тих, хто врятувався, в більшості джерел і документів не співпадає. Скажімо, газета Плєщєніцкого підпільного райкому Компартії (більшовиків) Білорусі "Ленинец" писала, що Хатинь спалили не поліцаї українського походження, а литовці, а цифри втрат більше, ніж удвічі перевищують реальні – нібито 320 селян зігнали до хати, з яких вижили лише 13-ть.

Газета "Бальшавіцкая трыбуна" підпільників м. Борисова повідомляла про загибель 304 громадян і закликала "кровью отомстим нашим врагам за кровь, слёзы и бедствия нашего белорусского народа".

Це все було написано по гарячих слідах трагедії. Важко сказати – завищені цифри втрат – це від незнання чи в пропагандистських цілях.

Вже в липні 43-го в партійному акті значиться цифра 151 – "мужчин 26 челов., женщин 40 чел., остальные дети разного возраста". В жовтні 1944 р. районна комісія з злочинів німецько-фашистських загарбників назвала число загиблих у 157 осіб.

Тільки в 1969 р. було остаточно підраховано імена жертв – вийшло 149: двадцять п’ять Желобковичів, по чотирнадцять – Барановських та Яскевичів, тринадцять – Карабанів, дванадцять – Камінських, одинадцять – Рудаків, по дев’ять – Новицьких і Жидовичів…

Йосиф Камінський - його свідчення були покладені в підмурівок радянського міфу про Хатинь

Свідок Камінський розповів слідчим у 1961 році, що карателі між собою говорили українською та російською мовами, дехто з них був у німецькій формі, а інші – "шинелях серого цвета, как будто русских шинелях".

"Я понял, что нас будут расстреливать и сказал находившимся вместе со мной в сарае жителям: "Молитесь богу, потому, что здесь умрут все". На это стоявший у дверей сарая каратель по национальности украинец… ответил: "О цэ, иконы топтали, иконы палили, мы вас сейчас спалим".

Сам селянин врятувався, мав кульове поранення, численні опіки, але після відходу німців виповз на двір, знайшов на вулиці сина Адама, який був "перерезан пулями пополам".

Після війни десятки колабораціоністів були засуджені за цей злочин. Всі вони, правда, скаржилися на погану пам'ять – приміром, Стопченко з батальйону "Дірлевангер" в 1961 р. показав суду, що "во время этой операции я был вооружён ручным пулемётом и расстреливал находившихся в сарае граждан, но это не точно. Прошло много времени, и поэтому я не могу точно сказать, что конкретно делал в этой деревне".

Інший, на прізвище Майданов, теж не оригінальний – "Название дер. Хатынь я в данное время не припоминаю… Был ли я на карательной операции в этой деревне, ничего определённого сказать не могу… Стопченко назвал меня в числе карателей… Считаю, что Стопченко меня не оговаривает и его показания не отрицаю. Значит, при учинении этого злодеяния я был, но что конкретно делал, сказать затрудняюсь".

Командир взводу Мелешко переконував, що не міг стріляти "по безоружным, ни в чём не повинным людям"…

Григорій Васюра під час суду у 1986 р.

Остап Кнап зі 118-го охоронного батальйону, який на допитах визнав, що "операция была страшной по своей жестокости и единственной за всю мою службу в батальоне", називає прізвища інших учасників операції – Смовський, Винницький, Лакоста, Смижук, Ільчук, Пасічник, Катрюк, Кмить, Зайвий, Сахно, Курка, Лозинський тощо.

Українське життя в умовах німецької окупації (1939-1944)

"Хатинські" процеси над колабораціоністами тривали аж до грудня 1986 р., коли Військовим трибуналом Білоруського військового округу був засуджений і розстріляний начальник штабу 118-го батальйону Григорій Васюра.

Після війни колабораціоніст жив на Київщині, дослужився до заступника директора радгоспу і, якщо вірити деяким публікаціям, погорів на бажанні отримати орден Вітчизняної війни до черговорого ювілею Перемоги…

Фраза. "Свободолюбивый белорусский народ запомнит это злодеяние немцев и отомстит им. Пусть не ждут пощады и помилования двуногие фашистские звери. Кровь замученных, расстрелянных и сожжённых зовёт нас к мести".

Джерело: tsn.ua

«…з крісом у руках, з пером чи живим словом» спадщина Євгена Побігущого

За життя Є. Побігущого-Рена його дописи в еміграційній пресі, передмови до окремих військознавчих студій, відгуки й рецензії на видання українською й чужими мовами, спогади, завуальовані псевдом «Євген Беркут», а виступи і вибрані доповіді – й поготів, ніколи не були зібрані під однією обкладинкою. З огляду на це у рік 120-ліття Є. Побігущого-Рена настав найвищий час подати сучасному українському читачеві його вибрані публікації, рукописи, виступи і листування.

Сталінська "боротьба з бандитизмом". Раунд перший: 1944

Нищівної поразки в бою з бригадою УПА-Північ "Помста Базару" зазнав підрозділ 1-го батальйону 220-го прикордонного полку НКВД. Підрозділ був оточений, розчленований на кілька груп і майже в повному складі знищений. Бій стався в річницю страти ЧК учасників Другого зимового походу Армії УНР у 1921 році під с. Базар. Так бригада УПА символічно відплатила чекістам за смерть українських вояків.

Український патріот й авантюрист Джейкоб Макогін – князь Леон Богун Мазепа Розумовський

Він видавав себе за відставного полковника Корпусу морської піхоти США і нащадка українського гетьмана Кирила Розумовського, купував вілли і квартири в Італії та Швейцарії, на власному автомобілі разом із ефектною і заможною дружиною-американкою об’їздив пів Європи, багато жертвував на підтримку українського національно-визвольного руху і привернення уваги в світі до українського питання. При цьому культивував ореол загадковості і таємничості навколо своєї персони серед оточення, через що його нерідко вважали чи то американським, чи то англійським, чи якимось іншим шпигуном.

Харківська епопея Павла Шандрука

Постать українського військового, генерал-хорунжого армії УНР Павла Шандрука доволі відома. Герой Української революції та вересневої кампанії 1939 року. Генерал-полковник в еміграції та командувач Української Національної Армії. У 1965 році польський еміграційний уряд нагородив Шандрука вищим військовим відзначенням – срібним орденом "Віртуті Мілітарі". Перелік звитяг цієї непересічної постаті можна ще довго продовжувати. Та чи все нам відомо про його ранню біографію? У пропонованому Вам матеріалі розповідається про харківський період та службу в поліції, ймовірно, того самого Павла Шандрука.