Спецпроект

"Евреи и русская революция". Депутатам Чечетову та Царькову читати обов'язково!

"Идиотизм - болезнь, которую нельзя излечить внушением. Для больного этой неизлечимой болезнью ясно: так как среди евреев оказалось семь с половиной большевиков, значит - во всём виноват еврейский народ".

Що читаємо? Збірник статей "Евреи и русская революция. Материалы и исследования" (спільний проект видавництва "Гешарім" та Єврейського університету Єрусалиму, Москва-Єрусалим, 1999).

Цей огляд має персонального адресата - Михайла Чечетова, який тиждень тому продемонстрував фонтан красномовства на тему цієї наукової книжки в інтерв'ю УНІАН, а потім злякався власної ерудиції та не дозволив надрукувати свої непересічні висловлювання про нібито відому йому роль євреїв в історії більшовицької революції. А днями і інший законодавець, комуніст-одесит Ігор Царьков недвозначно натякав в ефірі у Савіка Шустера, що "они финансировали Гитлера", а тепер Коломойський ніби підтримує Тягнибока...

Що цікавого? 1903 року в розмові з батьком сіонізму Теодором Герцлем прем'єр-міністр Росії Сергій Вітте вказав на те, що євреї складають близько половини членів революційних партій, при тому, що в 136-мільйонному населенні тодішньої імперії їх нараховували всього 6 млн.

Це, звісно, не так. За підрахунками істориків, серед арештованих за політичними мотивами на початку ХХ століття євреї складали близько третини революціонерів і радикалів всіх кольорів. Приблизно стільки ж було делегатів єврейського походження на перших з'їздах РСДРП. У партії есерів їх було близько 15%. Проте, справді, в деяких анархістських групах євреї складали більшість.

Намагаючись збити хвилю єврейського інтересу брати участь у революції, прем'єр Петро Столипін подав цареві законопроект про зрівняння євреїв у правах з іншими громадянами імперії. Однак, Ніколай ІІ не поставив свого підпису - "Внутренний голос всё настойчивей твердит мне, чтобы я не брал этого решения на себя".

Після погромів, які супроводжували першу російську революцію 1905-1907 рр., публіцист Михайло Гершензон написав: "Нам не только нельзя мечтать о слиянии с народом, бояться его мы должны пуще всех казней власти и благословлять эту власть, которая одними своими штыками и тюрьмами ещё ограждает нас от ярости народной".

У сатиричному тижневику "Вампир", який виходив у ті роки, вважали, що і над цим можна посміятись: "Варшава. Расстреляно в крепости 11 анархистов. Из них 15 евреев".

У першій успішній революції російського ХХ сторіччя - Лютневій - євреї, якщо говорити про чільні постаті, участі практично не брали. У виконкомі Петроградського Совєта робітничих і солдатських депутатів був лише один єврей - соціал-демократ Юрій Стєклов, правдиве прізвище якого - Нахамкес - не забувала преса різних відтінків коричневого.

Однак, потім чимало відомих євреїв-революціонерів "під'їхали" у столиці з еміграції та заслання. Зі 159 пасажирів знаменитих "пломбованих" вагонів, в яких Ленін з товаришами за сприяння німецького генштабу, поверталися на батьківщину, було щонайменше 99 євреїв.

Видатний історик Семен Дубнов у 17-му говорив на мітингу - "...и из нашей среды вышло несколько демагогов, присоединившихся к героям улицы и пророкам захвата. Они выступают под русскими псевдонимами, стыдясь своего еврейского происхождения (Троцкий, Зиновьев и др.), но скорее псевдонимами являются их еврейские имена: в нашем народе они корней не имеют...".

Як чітко й коротко висловився один із упорядників і авторів збірника, доктор історичних наук з Ростова-на-Дону Олег Будницький, "позднее [после Февральской революции] евреи играли более заметную роль в русской революции, но никогда - решающую". Але яку саме? Бо декому, на кшталт Чечетова, доводиться шукати явно неканонічні версії перших радянських урядів і звідти черпати джерело знань.

Існує кілька вибірок єврейських діячів з числа персоналій того часу. Скажімо, в біографічному довіднику "Политические деятели России: 1917" (М., 1993) є більше 300 словникових гасел, 43 з яких про євреїв (меншовиків - 20, більшовиків - 11, есерів - 6, по 3 анархісти та кадети - в останньому випадку цікаво, що при обранні їхнього ЦК Максим Винавер був другим за рейтинговим голосуванням після Володимира Вернадського). Лише п'ятеро з фігурантів списку брали участь у національних єврейських організаціях. 80% негативно поставились до більшовицької революції. Половина - розстріляна або загинули в ув'язненні, третина - померли в еміграції. Це до слова, що "всі євреї підтримали Жовтень".

Промовистий факт: під час виборів до Установчих зборів виборці-селяни послали представляти свої інтереси вчетверо більше євреїв, ніж тих було обрано через національні організації. Тож, селян цікавили передусім політичні погляди та класові позиції своїх представників, а зовсім не їхнє походження.

Антисемітські настрої після більшовицького заколоту тільки зростали. Письменник Максим Горький висловився категорично - "Идиотизм - болезнь, которую нельзя излечить внушением. Для больного этой неизлечимой болезнью ясно: так как среди евреев оказалось семь с половиной большевиков, значит - во всём виноват еврейский народ". Згадуваний вище Дубнов писав, що тихцем Смольний називають Центрожид. 10 травня 1918 року в його щоденнику є згадка про погром, влаштований у Новгород-Сіверському червоноармійцями, - "Мы гибнем от большевиков и погибаем за них".

Далі була громадянська війна, яку в книзі порівнюють з Хмельниччиною і "превзойдённую по масштабам только в период Холокоста". Документи з Гуверовського архіву (зберігаються в Стенфордському університеті в Каліфорнії), що публікуються, розвінчують відразу два популярні міфи - що всі білі були погромниками, а всі євреї негативно ставились до ідей Добровольчої армії. У дійсності ж - значна частина освічених і заможних євреїв, особливо так званих "інтелігентних" професій підтримали противників більшовиків. Але згодом вони стали "непроханими союзниками".

Не тільки російські чорносотенці перебільшували кількість і вплив комісарів єврейського походження. Польський плакат 1920-х рр.

Небувалий ріст антиєврейських настроїв у білих військах призвів до наказу командувача Антона Денікіна звільнити всіх євреїв і не брати нових. Зневажали навіть тих офіцерів-"первопоходников", які брали участь у легендарному Ледяному поході з Дону на Кубань, - офіцерська спільнота їх не прийняла, з ними навіть відмовлялись їсти з одного казана. І рішення командувача мало, як потім він писав у спогадах, майже гуманні мотиви - "чтобы не подвергать закон заведомому попранию и людей безвинных нравственным страданиям, я вынужден был отдать приказ об оставлении офицеров-евреев в запасе".

Надзвичайно важливим джерелом про цей час є листи колишнього російського посла у Парижі Василя Маклакова, члена партії кадетів, одного з адвокатів київського прикажчика Менделя Бейліса під час відомого процесу.

От, скажімо, він пропонував Денікіну зробити певні "жести" в бік євреїв, "при которых погромы будут диссонансом в общей политике. Знаете ли Вы [адресат - міністр фінансів денікінського уряду М. Бернацький], что при всём польском юдофобстве среди должностных лиц Польши на всех ступенях довольно много евреев? Даже погромщик Петлюра делал тот же жест. На ссылки о погромах они могут ответить: Вы видите, что мы не антисемиты, антисемитизм это только проявление низких страстей подонков общества...".

Варто звернути увагу на розвідку "Евреи в аппарате ВЧК-ОГПУ в 20-е годы". Багато цифр і джерел, деякі з них варті цитування.

Відомий дослідник червоного терору Сергій Мельгунов писав про засилля нацменів у "чрезвычайке", але не стільки про євреїв: "Только в одной ВЧК непосредственных служащих в 1919 г. было более 2000, из них три четверти латышей. Они служат здесь целыми семьями и являются самыми верными адептами нового коммунистического строя... В Москву из Латвии в ВЧК едут как в Америку, на разживу".

Якщо ж мовою цифр, а не спогадів, то в апараті ВЧК на 25 вересня 1918 р. служили 278 латишів (35,6% від загальної кількості співробітників), 49 поляків (6,3%) та 29 євреїв (3,7%). Причому, якщо виокремити начальників, то справді латиші посідали майже 53% керівних посад, а євреї та поляки - по 8,6%. Серед комісарів ВЧК євреї складали 4%, серед слідчих - 19% (у відділі боротьби з контрреволюцією - половину).

Виявляється, що в 18-му році в Київській губчека була "опозиція", яка виступала проти призначень євреїв на важливі посади і навіть "в агітаційних цілях" вимагала розстріляти когось з представників цієї національної групи. Треба розуміти - щоб змити з себе підозри в сприянні цій меншині.

Лев Троцький виступав противником значного представництва національних меншин у апараті ЧК, армії та парторганів. З тих самих мотивів, що і вище.

В кінці 1920 р. було підготовлено статистичні матеріали щодо 50 тисяч співробітників губернських ЧК: росіяни - 77%, євреї - 9%, латиші - 3,5%, українці - 3,1%...

Для порівняння, серед членів РКП(б) росіян було 72% (у населенні країни - 55%), українців - 5,88% (18,2%, не спішили наші земляки до комуни - факт), євреїв - 5,2% (2,11%), латишів - 2,53% (0,09%), поляків - 1,5% (0,4%).

З роками відсоток керівних кадрів з євреїв зростав (скажімо, на території України вони очолювали десять окружних відділів ОГПУ), а з латишів - зменшувався. З кінця 1920-х років всіх нацменів поступово починають витісняти з "органів". У 1937-му національний склад місцевих органів безпеки був таким: росіяни - 65%, українці - 10,5%, євреї - 7,4%, білоруси - 4,1%, вірмени - 1,8%, татари - 1,5%... Латишів залишився тільки 1%.

Через три роки, коли хвилі великого терору трохи заспокоїлись, національний склад керівного складу НКВД був таким: росіяни - 84%, українці - 6%, євреї - 5%.

Остаточно єврейське питання у радянських спецслужбах було закрито в кінці 1940-х під час кампанії боротьби з космополітизмом.

Фраза. "Неполноправное положение евреев в царской России неизбежно толкало определённую часть еврейства в ряды революционеров; революция, наряду с долгожданным равенством, столь же неизбежно должна была принести российскому еврейству неисчислимые бедствия. Это был тупик, из которого не нашлось "правильного" выхода. Его поиски были оплачены кровью сотен тысяч жертв. Похоже, искали то, чего нет".

Джерело: портал tsn.ua

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.