Спецпроект

"Кредит на революцию. План Парвуса"

Гельфанд на псевдо Парвус. Друг Льва Троцького і Рози Люксембург. Саме він передавав мільйони німецьких марок для партії більшовиків. Ленін не дозволив йому повернутися на батьківщину...

Що читаємо? Книгу Збинека Земана та Вінфреда Шарлау "Кредит на революцию. План Парвуса" (Москва, "Центрполиграф", 2007).

Відразу зазначу, що видавництво читачів обдурило. Обкладинка із зображеною кредитною карткою на ім'я Володимира Ульянова (Леніна), ніби емітованою "Міністерством фінансів Німеччини". Це налаштовує на сприйняття історії про спонсорські гроші імператора Вільгельма ІІ, вкладені в антиросійську поставу РСДРП(б). Так, у партію Леніна, яка витрачала мільйони марок на поразку своєї батьківщини у світовій війні, повалення царського режиму та свій прихід до влади.

Насправді, це пізнавальна, багата подробицями книжка, але не про "Леніна - німецького шпигуна", а про менш відому й недооцінену в сенсі революційних заслуг постать - Алєксандра Ізраіля Гельфанда, також відомого під прізвиськом - Парвус. Цікаво, що автори оригінальну, англомовну версію назвали менш вибагливо і набагато чесніше - "The life of Alexander Israel Helphand (Parvus)".

Що цікавого? Наш герой народився 1867 року в містечку Березіно Мінської губернії. Незабаром батьки переїхали до Одеси. Там і отримала "путёвку в жизнь" майбутня "центральная фигура в тайных отношениях между имперским правительством [Німеччини] и русской социал-демократической партией и, в частности, большевистской фракцией Ленина".

В одній зі своїх численних робіт Парвус згадував - "Я мечтал под звёздным небом Украины, слушал прибой на берегу Чёрного моря. В моей памяти переплелись украинские песни, сказки... Шевченко первым познакомил меня с идеей классовой борьбы. Я восхищался гайдамаками...".

Юнаком він виїхав у Європу. Жив у Швейцарії, Німеччині. Шукав "государство, где человек может задёшево получить отечество". Його друг Лев Троцький відмічав - "в этой тяжёлой, мясистой голове бульдога" перепліталися «мысли о социальной революции с мыслями о богатстве".

У 1906-му, під час розгрому першої російської революції, був заарештований. Провів кілька місяців у тюрмі, був засуджений до трьох років заслання у Туруханську. Але туди не доїхав - підпоїв охорону. Кількома днями раніше втік і його товариш Лев Дейч - пішов за продуктами на ринок і не повернувся. М-да, дивний був контроль царського самодержавства за своїми ворогами...

Влітку 1902 року нелегально проникає в Росію, в Севастополь, щоб зустрітися з Максимом Горьким. Успіх письменника-новатора давав надію, що на його книгах можна буде заробити. Домовилися, що Парвус мав отримувати 20% виторгу з публікацій чи постановок у Західній Європі, Горький - чверть від решти, а все інше мало йти на фінансування російської соціал-демократії. Тобто - на революцію.

Почали з прав на нову п'єсу "На дне". Вона блискуче пішла в Німеччині: понад 500 аншлагів у театрі Рейнгарда в Берліні. Агент Горького отримав близько 130 тисяч марок. Але письменник і РСДРП не отримали жодної копійки... Гельфанд покрив власні борги, а на решту - поїхав відпочивати в Італію з кралею. За кілька років, у Парижі, Горькому показали ту жінку. "Дорогая моя, подумалось мне, - дорогая..." - написав пізніше літератор у нарисі "Ленін".

Німецькі товариші по партії сльозам не повірили. Він виїжджає у Відень, а звідти - у Константинополь. Планує і далі займатися публіцистикою, зокрема - за посередництвом Троцького - "Киевская мысль" замовила йому цикл статей про Туреччину та Балкани.

Правда, ні тоді, ні зараз журналістикою багато не заробиш. Парвус починає шукати, де ближче до великих грошей. Якимсь дивом влізає у торгівлю збіжжям і виграє підряди на постачання зерна турецькому уряду. Відтак стає представником металургійного концерну Круппа та збройного картелю "Віккерс" в Османській імперії.

На початку Першої світової війни приходить до доволі оригінального висновку - всі соціалісти країн, які беруть участь у війні, повинні виступити у підтримку Німеччини Якщо соціал-демократію буде розбито в Німеччині, значить вона програє всюди. Тому - товариші соціалісти мусять підтримувати... військові зусилля Берліну. Завдання світового пролетаріату - розгром Росії та революція в ній! При цьому, сам Гельфанд не вважав себе ні "шовіністом", ні "ренегатом" як його почали обзивати недавні соратники: "Моя миссия в том, чтобы создать духовную связь между вооружённой Германией и русским революционным пролетариатом".

Гельфанд надає підтримку організації "Спілка визволення України", яка заявила про бажання підготувати повстання в Україні. Контакти з українськими та кавказькими самостійниками часто йшли через німецьких дипломатів. Під час однієї з них Парвус заявляє послу фон Вангенхайму - "Интересы германского правительства полностью совпадают с интересами русских революционеров. Российские демократы могут добиться своих целей только при условии полного разрушения самодержавия и разделения России на отдельные государства".

Заради справедливості, треба сказати, що Ленін спочатку категорично відмовився брати участь у прожекті Парвуса. Навіть обізвав його шовіністом, попросив більше ніколи не підходити. Проте, той зміг заручитися підтримкою близьких соратників Ілліча - "надёжного малого" Якова Ганецького (Фюрстенберга) та Мойсея Уріцкого, майбутнього голови Петроградської ЧК. Ніколая Бухаріна, якого Парвус був готовий взяти на зарплату, Ленін встиг відмовити.

9 березня 1916 року Гельфанд пише меморандум до МЗС Німеччини. Пропонує підтримати партії, які борються за соціальну революцію в Росії, націоналістичні сепаратистські рухи (ключова позиція - Україна). Радить виділяти гроші на антиурядову пропаганду, друк і поширення газет, підтримку страйків, зокрема, в Одесі та Миколаєві.

Заповітною його мрією є реорганізація РСДРП, перетворення партії з "клики заговорщиков" у дієвий інструмент революційної влади. Він бачив вождем революції себе, а не Леніна чи Троцького. Клара Цеткін називає його "сутенёром імперіалізму", Троцький - включає у список політичних небіжчиків.

29 грудня 1915 року датовано першу розписку про отримання Гельфандом 1 мільйона рублів на підтримку революційних дій. Як Парвус і обіцяв німцям, 11 січня 1916-го вибухнув страйк суднобудівників у Миколаєві, пізніше підтриманий робітниками столиці. У поліційному звіті зафіксовано припущення - що до організації протестів могли прикласти руку як ліві партії чи "вражеское государство (Германия)". Гельфанд потурбувався, щоб у страйкових комітетів були гроші, які можна було б виплачувати робітникам - еквівалент трьох шилінгів у рубльовому еквіваленті.

У квітні 1917 року був одним із організаторів проїзду з нейтральної Швейцарії через Німеччину, Данію, Швецію та Фінляндію до Петрограда знаменитого "опломбованого вагону". Ленін, пасажир № 1, відмовився зустрічатися з Парвусом. Оскільки й так акція виглядала такою, що здійснювалася з доброї волі кайзера. Цього ж місяця міністерство фінансів Німеччини виділило 5 млн. марок на більшовицьку та антивоєнну агітацію в Росії. Починає діяти Закордонне бюро РСДРП у складі Радека, Ганецького та Вацлава Воровського. Через цей орган і йдуть щедрі пожертви німецького уряду. Відомий соціал-демократ Едуард Бернштейн писав про 50 млн. марок золотом.

В липні 17-го розгорівся скандал у пресі - Леніна прямо звинуватили в отриманні підтримки від німців. Партія пішла в підпілля, її лідери - переховувалися або були затримані. Щоб відвести підозри, Парвус друкує брошуру "Мой ответ Керенскому и компании", де заперечує факти фінансування більшовиків "ни в виде займа, ни в подарок". Звісно, він лукавив, та й він був не єдиним, через кого ці гроші потрапляли більшовикам.

Парвус мав надії колись повернутися на батьківщину. Ленін через Радека відмовив - "дело революции не должно быть запятнано грязными руками".

Земне життя Парвуса добігло кінця 12 грудня 1924-го на роскошній віллі неподалік Берліну. Хто скористався його грішми, а на рахунках у банках Швейцарії лежали більше 2 мільйонів марок, лишається таємницею.

І останній факт - через дванадцять років його будинок купив міністр пропаганди Третього Райху Йозеф Гебельс.

Фраза. "Я Мидас наоборот: золото, к которому я прикасаюсь, делается навозом".

Джерело: портал tsn.ua

Справа капітана. За що сидів легендарний «динамівець» Костянтин Щегоцький

У різноманітних рейтингах найкращих українських футболістів усіх часів неодмінно буде це ім’я — Костянтин Щегоцький. Улюбленець київських уболівальників 1930-х, капітан «Динамо», перший в Україні гравець-орденоносець — це все про нього.

«Не Арґус, ні Гелена, ні Марія Маґдалена»: вибираємо та їмо сир по-середньовічному

Середньовічна кухня – це не лише екстравагантні страви на кшталт павича, міног чи лебедя у соусі з власної крові. Якими б дивними не видавались нам інколи люди середньовіччя, їх меню не надто відрізнялось від нашого. Пропонуємо вам уривок, де історикиня й авторка книги «Від бобра до фазана: їжа західноєвропейського Середньовіччя» Стефанія Демчук розповідає про шлях на середньовічний стіл сиру, без якого і сьогодні ми не можемо уявити свою повсякденність

«Польська» ідентичність і російське самодержавство

У перші десятиліття ХІХ століття Санкт-Петербург негласно визнавав польський характер Правобережної України, як і всіх інших територій, анексованих у Речі Посполитої. Чиновники найвищого рангу навіть використовували відповідну термінологію на кшталт: "польські губернії" чи "польські землі", причому як в усному мовленні, так і в офіційному діловодстві. Після Листопадового повстання 1831 – 1832 років ситуація кардинально змінилася: російське самодержавство розпочало тотальний наступ на "польську" ідентичність. Комплекс заходів, до якого протягом наступних десятиліть вдалася російська влада, без перебільшення, можна назвати репресіями в економічній, релігійній і гуманітарній сферах. Йдеться про русифікацію польської культури, переслідування католицької церкви, політичний тиск, заборону освіти рідною мовою, декласацію та асиміляцію шляхти.

«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям

Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.