1961 року в Ізраїлі відбувався один з найвідоміших судових процесів в світі — на лаві підсудних опинився відповідальний за організацію Голокосту Адольф Айхман, якого ізраїльські спецслужби зухвало викрали з Аргентини. Ханна Арендт вирушила в Єрусалим, щоб на власні очі побачити втілення зла, однак її репортаж з місця подій повністю заперечував офіційне трактування і обернувся величезним скандалом.

Ізраїль вражає стороннього глядача, взяти хоча б його політичне життя, де «нові» праві під проводом Бенета скинули незмінного лідера «старих правих» Нетаньягу шляхом об'єднання з арабською ісламістською партією «РААМ» (!). Парламентаризм в демократичній державі підсовує різні сюрпризи та конфігурації, і такий устрій був притаманний Ізраїлю від початку його існування, що тим більш парадоксально з огляду на те, що євреї прибували до Сіону з недемократичних країн: з Російської імперії, нацистської Німеччини та арабських країн, які й досі не знають про таке досягнення модерну.

Головний стереотип про класичну українську літературу – це її схильність до страждань і плекання своїх образ замість боротьби. Принаймні, саме таку її версію нам часто викладають у шкільній програмі, де збереглося багато радянських штампів, а історія літератури є історією утисків та пригноблень. Перша антологія української мілітарної поезії демонструє зворотний бік нашої літератури: войовничість та готовність до боротьби, на противагу стражданням та ресентименту

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР проголосила Декларацію про державний суверенітет України, але усі банківські розрахунки і далі йшли через центр, через Москву. Тотальне москвофільство 90-х вражає: спеціалісти, закони, навіть куди рухатись економіці — все орієнтувалося на колишню столицю імперії. Закон України про банки прийняли 20 березня 1991 року, на кілька місяців пізніше за аналогічний московитський закон — всі колишні совєцькі республіки приймали закони під копірку «старшого брата».

Американські президенти в більшості своїй були неординарними людьми, які досі вражають своїми не лише політичними, але й життєвими досягненнями

30 січня 1933 року Гінденбург капітулював перед численними радниками та нашіптувачами і призначив Гітлера рейхсканцлером. Наступного дня Гітлер оголосив про розпуск рейхстагу. Так закінчується історія Веймарської республіки — короткого періоду парламентської демократії після розпаду Німецької імперії і перед тим, як вона трансформується у Третій Райх.

Ми з подивом можемо виявити, що в Західній Європі рабство в своїй основі було скасовано ще в XIст., хоча на Сході кріпацтво існувало до XIXст., а якщо брати радянські колгоспи, то до 1960-1970-х рр. селяни не отримали базових громадянських прав, навіть у формі паспорта. Подібні речі змушують нас поглянути трохи інакше на почасти міфологізовані уявлення про минуле.

Скоропадський вважав, що «Україна без Криму не може жити, це буде якийсь тулуб без ніг». Крим має належати Україні, байдуже, на яких умовах, буде це повне злиття чи широка автономія, це повинно залежати від бажання самих кримців, беручи до уваги всі економічні, національні та релігійні інтереси народонаселення.

Вози біженців рухаються дуже поволі, тягнуться один за одним у кілька рядів. Спекотно, діти постійно просять пити, але в озерах і ставках не лишається води — її вичерпують ті, хто йде попереду. Ширяться кір, тиф і холера. Люди губляться, розпадаються сім'ї, дехто віддає своїх дітей в руки сестрам милосердя, бо не в змозі прогодувати решту.

В літературі штетли поставили приреченими на загибель: Шолом-Алейхем порівнював будинки штетлів із могильними плитами, а Ісаак Бабель називав штетл проклятим Богом місцем. Такий образ штетл тісно вкорінився в культурі, тож Йоханан Петровський-Штерн написав про зовсім інший штетл, в якому насправді вирувало життя.

Коли закінчилась війна і почались суди, перед прокурорами постало масштабне завдання: схоже було на те, що до злочинів проти людства причетні понад 2 мільйони людей, які працювали на фашистські організації. Це більше, ніж сьогодні живе в Естонії та в шість разів більше за населення Ісландії. Так було прийнято рішення, що клерків, секретарок, прибиральниць та інших офісних працівників умовно помилують – та і останні переконували, що нічого «не знали» і «не чули» про вбивства євреїв

Коли мені було 14, загинув мій 28-річний дядько, який був мені більше за брата, ніж за дядька. Якийсь час перед загибеллю він читав Біблію. З його натурою це слабко в'язалося: то був той ще шибайголова, але тим цікавіше. Читав він уважно, поволі. І дійшов далеченько: може, до Нового Заповіту або принаймні до пророків. Але дочитати не встиг.