Спецпроект

Завершується реставрація Пізанської вежі - вона припинила падати і побілішала

Реставрація Пізанської вежі, яка тривала з 1990 року, майже завершена. Загалом проведені роботи коштували $9,3 млн.

Про це повідомляє AFP.

"Вежа, яка падає" в Пізі - дзвіниця міського собору Санта-Марія Ассунта, яка будувалася 170 років, до 1319-го. Грунт просідав нерівномоірно - і вежа нахилилася. 

Будівельники, які добудовували верхні яруси, робили одну частину поверху вищу за протилежну, через що вежа набула свого знаменитого нахилу.

В 1987 році дзвіниця втрапила у перелік Світової спадщини ЮНЕСКО, а через три роки розпочалася її реставрація. Вхід відвідувачів заборонили, бо боялися, що вежа от-от впаде.

За одинадцять років роботи з-під вищої сторони вежі вивезли 70 тон землі. Перед цим її укріпили сталевими тросами і 600-тонним обтяжувачем. Тепер нахил будівлі складає не 5,55 градуса, а 3,99 - таким був її нахил у 1838 році.

У 2001 році туристам знову дозволили підніматися 296 сходинками на оглядовий майданчик. Таким чином до ремонту, який обійшовся у $9,3 млн, залучали додаткові кошти.

На тлі скорочень бюджетних видатків на культурну спадщину і руйнування музейних споруд у Помпеях історія реставрації Пізанської вежі стала успішною.

Після того, як вежу стабілізували, її почали чистити - вперше за 700 років. Камінним блокам, які страждали від впливу морських вітрів (Піза знаходиться за 11 км від моря), дощів, туристів і голубів, повернули початковий колір слонової кістки.

Пізанська вежа у 1992-му (ліворуч) і нині. Праворуч угорі видно риштовання

За 8 років команда з 10 реставраторів почистила майже 25 тисяч блоків каміння і мармуру - за допомогою зубил, щіток, лазерів і навіть шприців. Колони 56-метрової вежі вкриті багатим різьбленням, яке знову доступне нашим очам.

Процес реставрації

Оскільки вежа кругла та ще й нахилена, науковці сконструювали спеціальне риштовання для своєї роботи. Команда альпіністів, відповідальна за транспортування риштовання, вже пересунула його на останній, горішній поверх (починали з першого).

Дзвіниця з усім церковним ансамблем

На початку наступного року риштовання обіцяють прибрати і відкрити повноцінний доступ для туристів.

Як СБ ОУН викрила цінного агента мдб урср у своїх лавах

"Бистра" призначила Ярославу Морозу зустріч на 30 червня в селі Модричі Дрогобицького району, де мала передати йому пошту та усні вказівки. На місце зустрічі він прямував у супроводі "Ворона" і чотирьох повстанців, які забезпечували охорону і перехід кордону. Вранці в селі група потрапила в засідку і вступила в бій. Мороз дістав важкі поранення в ногу й живіт і в такому стані був захоплений. Працівникові Дрогобицького управління мдб, який перший підоспів до нього, заявив, що він є представником Центрального Проводу ОУН, попросив зберегти йому життя і залишити сам факт взяття його в полон у таємниці.

Мої Танюки: Штрихи до родинного портрета

Мама дуже пишалася братом-режисером, активно листувалася з ним у радянські часи. Дядько теж писав їй багатосторінкові відповіді, детально оповідаючи про свої театральні справи, постановки, статті дружини. Коли ж він повернувся до Києва, поринув у політику та став народним депутатом України, вона майже щотижня телефонувала йому з Дягови, даючи "цінні поради". Часом матуся забувала, що перед нею вже не той "меншенький" брат, а державний діяч.

Письменник Ігор Костецький. КДБ ловив його, та не…

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України є чимало справ агентурної розробки, в яких інтрига тримається до останніх сторінок. Серед таких – чотиритомна справа на українського письменника, перекладача, літературознавця, режисера і видавця Ігоря Костецького, якій чекісти спершу дали назву "Письменник". У ній задокументовано численні намагання працівників кдб схилити на свій бік неординарного, екстравагантного, епатажного, амбітного письменника-модерніста.

"Велика війна професорів". Уривок із книги Мацея Ґурного

Новаторське дослідження польського історика Мацея Ґурного про те, як Перша світова війна точилася не лише на фронтах, а й у головах інтелектуалів. Серед географів, антропологів, психологів, істориків та соціологів Європи — від Парижа до Львова, від Відня до Белграда — розгорталася своя "війна духу", битва за визначення націй, рас, територій і кордонів, за право описувати "інших" і конструювати "своїх". У праці автор згадує низку українських інтелектуалів, які долучилися до дискурсу національної характерології, зокрема Степана Рудницького — географа, який відіграв головну роль у формуванні уявлень про українську етнічну територію.