Спецпроект

В 1940-их між Україною і Польщею тривала неоголошена війна - історик

Видавничий дім "Києво-Могилянська академія" та Центр досліджень визвольного руху представили в НаУКМА нові книги історика Володимира В'ятровича.

Про це повідомляє прес-служба Центру досліджень визвольного руху.

Презентовані книги - "Друга польсько-українська війна. 1942-1947" і двотомне зібрання документів з архівів Служби безпеки України, Гарвардського університету та Центру досліджень визвольного руху "Польсько-українські стосунки в 1942-1947 роках у документах ОУН та УПА". 

У книгах В'ятрович розглядає причини, перебіг і наслідки довготривалого конфлікту між українцями та поляками на теренах сучасних Західної України та Східної Польщі.

"Те, що я називаю "Друга українсько-польська війна", - говорить історик, - це останній акорд у протистоянні, після вичерпання якого були усталені сучасні кордони. Чому війна? Ніхто зі сторін, що були суб'єктами конфлікту, не оголошували війну. Але в історії, у тому числі XX століття, є десятки "неоголошених" воєн. Тим не менше, вони були війнами".

На думку історика, головними суб'єктами цієї війни були збройні сили обох сторін - УПА і АК: "Вони мали свої політичні організації, проводили навіть фронтові бої, врешті, визнавали одне одного воюючими сторонами на переговорах 1944-1945 років". 

В'ятрович: "Волинська трагедія - це частина польсько-української війни"

Науковець розповів, що у своїй роботі спирався на документи українського та польського підпільних рухів, радянські та німецькі звіти.

У двотомнику "Польсько-українські стосунки в 1942-1947 роках у документах ОУН та УПА" В'ятрович зібрав 478 документів українського визвольного руху - це всі виявлені на сьогодні документи на цю тему, і більшість із них публікується вперше. 

"Документи походять передусім із розсекречених архівів КГБ. Також великий блок матеріалів взято з архіву Миколи Лебедя, одного з очільників українського визвольного руху, - зазначив В'ятрович. - Багато років цей архів вважався втраченим, аж поки в 2007 році не був переданий Центру досліджень визвольного руху. Інша його частина зараз зберігається в Гарвардському університеті. Ці матеріали досі не використовувалися дослідниками і, сподіваюся, скорелюють уявлення про польсько-український конфлікт 1942-1947 років та підтвердять концепцію, що це була Друга польсько-українська війна".

Автор розповідає, як глобальні і локальні політичні процеси та треті сторони впливали на перебіг військових дій між українцями і поляками; як відбувалися спроби налагодження співпраці між ними. 

"Гонка трупів" у Волинській трагедії лякає

В'ятрович підкреслив: "Особливість Другої польсько-української війни в тому, що активну і пасивну участь у ній брало цивільне населення, яке в результаті чи не найбільше постраждало. По-друге, каталізатором, який порушив хитку рівновагу і змусив поляків та українців до бойових дій, стали треті сили - радянські партизани та німецька окупаційна адміністрація. І третє: попри все, у 1946 році колишні вороги знайшли в собі сили об'єднатися проти спільного страшнішого ворога - радянського тоталітаризму". 

Презентація зібрала велику авдиторію - близько ста осіб.

З відгуками щодо книги виступили відомі науковці та публічні інтелектуали: Сергій Квіт - ректор Національного університету "Києво-Могилянська академія"; Євген Сверстюк - громадський діяч, дисидент; Владислав Гриневич - історик, старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України; Олександр Лисенко - завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ, професор; Ігор Ільюшин - історик, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин Київського славістичного університету; Вахтанг Кіпіані - журналіст, головний редактор "Історичної правди"; Іван Патриляк - історик, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?