У Дніпропетровську говорили про опір і національне питання у Другій світовій

Ішлося про міжнаціональні стосунки в часи Другої світової війни, про визвольний рух на Сході і Заході країни, про селянські повстання та боротьбу УПА, про "проект" формування радянського патріотизму тощо.

Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович розповів про український визвольний рух і поляків під час Другої світової війни: "Журналісти і громадськість схильні розглядати якісь окремі аспекти українсько-польських відносин протягом Другої світової — чи то йдеться про події на Волині у 1943 року, чи про виселення українців з батьківських земель у 1947 році, — зауважив дослідник. — Проте для розуміння суті українсько-польських відносин історик радить говорити про цілість їх у ХХ столітті.

Західноукраїнська Народна Республіка програла Польщі війну у 1918-1919 роках, її територія була окупована. Протягом 1920—30-х років відбувалася активна полонізація західноукраїнських земель. Особливо прикрою для місцевого населення була політика надання землі польським колоністам.

До загострення стосунків призвела і політика двох тоталітарних режимів — радянського і німецького, які під час окупації України підігрівали ворожнечу між українцями і поляками. Початки відкритого конфлікту припадають на 1942 рік, коли на Холмщині від рук поляків гине українське мирне населення.

У 1943 році протистояння перекидається на Волинь, де розпочинається масовий обопільний терор, в якому українці, в силу своєї чисельності, вели перед. Останнім акордом цієї польсько-української війни стала акція "Вісла" в 1947 році, коли українці Холмщини та Підляшшя були розпорошені по території Польщі.

Проте історія українсько-польських стосунків під час Другої світової — це не тільки протистояння. Наприклад, у 1945 році українські та польські повстанці спільно вели бойові дії проти комуністів".

Про відносини ОУН, УПА і євреїв під час Другої світової війни говорив у своєму виступі директор Всеукраїнського центру вивчення Голокосту "Ткума" Ігор Щупак:

"Ставлення до нацистського "остаточного вирішення єврейського питання" з боку українських націоналістичних організацій, ОУН, УПА потребує окремого розгляду. Слід зауважити наявність свідчень як про знищення євреїв окремими націоналістами, так і про рятування ними євреїв.

"Форми допомоги євреям були різними — від зарахування до підрозділів УПА (певна кількість євреїв воювали в складі відділів УПА, здебільшого це були медичні працівники) до надання фальшивих документів тощо, — говорить Щупак. — Так, у Вінницькому державному архіві є звіт слідчих СД щодо викритої німецькою поліцією типографії фальшивих документів і літератури українських націоналістів-бандерівців, згідно з яким "українські націоналісти постачали фальшиві паспорти не тільки своїм членам, але і євреям".

Один із лідерів підпілля ОУН на Дніпропетровщині, нікопольчанин Ф. Вовк є Праведником народів світу". 

На думку доктора політичних наук Владислава Гриневича, нацистська окупація в 1941 році різко відділила Україну від Росії як політично, так і ментально, вивівши її на декілька років з-під впливу радянської ідеології і пропаганди.

Проте після повернення радянської влади ідеологічний тиск з боку сталінського режиму не послабився, він набув інших форм. Замість комуністичної риторики українському суспільству нав’язувалися російські патріотичні моделі.

"Одним із методів легітимації сталінської влади в Україні став "проект" формування українського радянського патріотизму, в якому активну участь брали як партійно-радянська, так і творча еліта УРСР, — говорить історик. — Культурницький, етнічний націоналізм творчої еліти і державницький, "громадянський" націоналізм партократії назагал доповнювали один одного, адже по суті обидва формували українську ідентичність через визнання української державності, її етнічних кордонів, власної культури та історії, хоча і в межах СРСР.

Однак цей "проект" виявився доволі суперечливим, позаяк за умов панування в ідеології і пропаганді російського націоналізму український радянський патріотизм було загнано в прокрустове ложе малоросійства — неповноцінності і меншовартості".

Протягом двох днів фахівці обговорювали проблеми визвольного руху, зокрема такі: селянські повстання проти радянської влади у 1920—1930-х роках; боротьба Української повстанської армії; постаті діячів визвольного руху; застосування підрозділів Червоної армії проти повстанських операцій; ідеологія визвольного руху та відображення реалій Другої Світової війни, пов’язаних із українським визвольним рухом у сучасних шкільних підручниках і публіцистиці.

На конференції прозвучали доповіді таких дослідників українського визвольного руху: Людмили Гриневич, Галини Стародубець, Владислава Гриневича, Дмитра Ткача, Юрія Митрофаненка, Олесі Ісаюк, Володимира Панченка та інших.

Захід було організовано Інститутом суспільних досліджень, Центром досліджень визвольного руху та Всеукраїнським центром вивчення Голокосту "Ткума".