Помер син Олега Ольжича

19 вересня 2012 року помер Олег Кандиба.

Син Олега Ольжича та онук Олександра Олеся народився 31 липня 1944 року - через півтора місяця після трагічної смерті батька Олега Ольжича в концтаборі Заксенгавзен від рук німецьких нацистів та через місяць після смерті у Празі убитого горем діда Олександра Олеся.

Дитинство Олега Кандиби пройшло з мамою Катериною Білецькою в таборах переміщених осіб у Німеччині. 1949 року вони емігрували до Канади.

1967 він року закінчив Квінський університет у Кінгстоні за спеціальністю ”прикладна фізика” і працював у галузі високих технологій, зокрема для НАСА. Консультував канадський уряд із питань озброєнь, виготовляв програмне забезпечення для канадського флоту,  деякі пристрої для вертольотів.

Був активним у громадському житті, належав до українського Пласту, багато приділяв уваги координації допомоги постраждалим від Чорнобильської катастрофи українським дітям.

Співпрацював з Фундацією ім. О.Ольжича у Києві. Очолював оттавське відділення товариства Канадського товариства приятелів України. Залишив дружину Тамару, сина Андрія та доньку Ярину.

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.