In Memoriam. Помер член УГГ Віталій Калиниченко

27 квітня в Сілвер Спринг, штат Мериленд, США помер Віталій Васильович Калиниченко – член Української Гельсінкської групи з 3 жовтня 1977 р.

Народився Калиниченко 31 січня 1938 р. в селищі  Васильківка Дніпропетровської області. 

У 1960-64 рр. Віталій навчався в Київському інституті народного господарства, продовжив навчання в Ленінграді. Здобув фах інженера-електрика та економіста.

Під час навчання Калиниченку запропонували стежити за іноземними студентами. Не бажаючи стати "стукачем", він вирішив утекти з СРСР. Своїми планами поділився зі студентом з Гани, який і видав їх КГБ.

 

Калиниченка заарештували в вересні 1964 р., але в січні 1965 р. звільнили.

У 1965-66 рр. він працював старшим інженером Всесоюзного проектно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінграді.

20 листопада 1966 р. при спробі перейти радянсько-фінський кордон Віталія Калиниченка заарештували вдруге. В Інституті судової психіатрії ім. Сербського його визнали психічно здоровим.

12 січня 1967 р. Мурманський обласний cуд засудив його до 10 р. таборів суворого режиму за звинуваченням у "спробі зради Батьківщини", ст. 64 п. "а", ст.ст. 40, 15 КК РРФСР.

Карався в сел. Барашево Теньгушовського р-ну Мордовії, табір ЖХ-385/3. Переведений 13 червня 1972 р. до табору ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.

Брав активну участь у боротьбі за статус політв’язня, за поліпшення умов утримання в’язнів. На початку 1974 р. разом з групою політв’язнів відмовився від радянського громадянства.

24 листопада 1974 р. Калиниченко надіслав заяву Президії Верховної Ради СРСР (копію адресував Комісії з прав людини ООН), у якій писав, що судили його не за спробу перейти кордон, а за політичні переконання, і цитував з вироку: "не згоден з суспільним і політичним ладом", "намагався вчинити втечу за політичними мотивами".

Він вимагав: 1) привести умови його утримання під вартою у відповідність зі статусом політв’язня; 2) скасувати вирок; 3) надати можливість представникам ООН та інших міжнародних організацій перевірити підстави його звинувачення й засудження, а також умови його утримання під вартою. Якщо перша умова не буде виконана, він все одно буде дотримуватися Статусу політв’язня.

1975 р. Каличиненка перевели у Владимирську в’язницю.

Улітку 1975 р. Калиниченка почали возити по лікарнях: місяць у психбараці в Мордовії, місяць – в Інституті ім. Сербського в Москві, три місяці – у психіатричній лікарні м. Сичовка Смоленської обл. (ЯО-100/5).

За місяць до звільнення повернули до табору в Кучино. До кінца лютого 1976 р. його утримували на карантині, а потім перевели в табірну лікарню, звідки й звільнили 19 березня 1976 р.

Оселився Калиниченко на батьківщині, в селищі Васильківка Дніпропетровської обл., перебував під адміністративним наглядом, працював інженером-економістом на консервному заводі аж до нового арешту.

З 3 жовтня 1977 р. Калиниченко – член Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

 

17–27 жовтня 1977 року тримав голодівку, домагаючись виїзду з СРСР. 23 жовтня 1977 р. він відіслав до Верховної Ради УРСР відмову від радянського громадянства, свій паспорт, військовий квиток і диплом про вищу освіту.

12 грудня 1977 р. ув Калиниченка проведено обшук у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка. 18 грудня 1977 р. підписав Звернення членів УГГ до Белградської Наради на його захист.

7 квітня 1978 р. Калиниченка заарештували на 2 тижні за "хуліганство", яке виявилося у відмові піти на збори, де мав обговорюватися проект Конституції УРСР. З цього моменту влада збирає заяви односельчан, які нібито "просять відмежувати" їх від Калиниченка.

Звільнений з роботи, Калиниченко не міг улаштуватися навіть на некваліфіковану працю, у зв’язку з чим 7 жвотня 1979 р. знову тримав голодівку. У заяві до Дніпропетровського обкому КПУ пропонував зареєструвати його як безробітного і надати матеріальну допомогу.

2 листопада 1979 р. Калиниченку ввосьме продовжений термін адміністративного нагляду. Йому знову оголосили попередження за Указом ПВР від 25 грудня 1972р.і примусили забрати заяву про відмову від громадянства та вимогу дозволити емігрувати.

29 листопада 1979 р. Калиниченко заарештований як член УГГ за звинуваченням в "антирадянській агітації й пропаганді". У січні – лютому у справі Калиниченка відбулися обшуки і допити в Києві, Харкові, Чернівцях, с. Лукашовому Дніпропетровської обл.

Фото: Іван Відякін

18 травня 1980 р. Дніпропетровським облсудом засуджений до 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 2 КК УРСР з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Із Дніпропетровського СІЗО спрямований відбувати термін у ВТК-10 Дубравлагу, Мордовія.

З 10 жовтня 1980 р. термін відбував на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1, сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Після серії карцерів 15.10.1981 за спробу передати на волю заяву протесту Калиниченко ув’язнений на рік у камері-одиночці.

20.01.1983 р. Чусовським судом за активну участь в акціях протесту в таборі переведений на 3 р. в Чистопольську тюрму, Татарська АРСР, УЭ-148/ст. 4, після чого його повернули в Кучино.

8 грудня 1987 р. у зв’язку з ліквідацією кучинської колонії переведений до ВС-389/35, ст. Всехсвятська, звідки звільнений 18 квітня 1988 р.

Жив у Васильківці, потім у Харкові.

6 квітня 1989 р. виїхав у США, проживав у Вашингтоні. Востаннє відвідав Україну в серпні 2008 р. Останніми роками тяжко хворів.

Указом Президента України від 8 листопада 2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод нагороджений орденом "За мужність" І ступеня. 

«…з крісом у руках, з пером чи живим словом» спадщина Євгена Побігущого

За життя Є. Побігущого-Рена його дописи в еміграційній пресі, передмови до окремих військознавчих студій, відгуки й рецензії на видання українською й чужими мовами, спогади, завуальовані псевдом «Євген Беркут», а виступи і вибрані доповіді – й поготів, ніколи не були зібрані під однією обкладинкою. З огляду на це у рік 120-ліття Є. Побігущого-Рена настав найвищий час подати сучасному українському читачеві його вибрані публікації, рукописи, виступи і листування.

Сталінська "боротьба з бандитизмом". Раунд перший: 1944

Нищівної поразки в бою з бригадою УПА-Північ "Помста Базару" зазнав підрозділ 1-го батальйону 220-го прикордонного полку НКВД. Підрозділ був оточений, розчленований на кілька груп і майже в повному складі знищений. Бій стався в річницю страти ЧК учасників Другого зимового походу Армії УНР у 1921 році під с. Базар. Так бригада УПА символічно відплатила чекістам за смерть українських вояків.

Український патріот й авантюрист Джейкоб Макогін – князь Леон Богун Мазепа Розумовський

Він видавав себе за відставного полковника Корпусу морської піхоти США і нащадка українського гетьмана Кирила Розумовського, купував вілли і квартири в Італії та Швейцарії, на власному автомобілі разом із ефектною і заможною дружиною-американкою об’їздив пів Європи, багато жертвував на підтримку українського національно-визвольного руху і привернення уваги в світі до українського питання. При цьому культивував ореол загадковості і таємничості навколо своєї персони серед оточення, через що його нерідко вважали чи то американським, чи то англійським, чи якимось іншим шпигуном.

Харківська епопея Павла Шандрука

Постать українського військового, генерал-хорунжого армії УНР Павла Шандрука доволі відома. Герой Української революції та вересневої кампанії 1939 року. Генерал-полковник в еміграції та командувач Української Національної Армії. У 1965 році польський еміграційний уряд нагородив Шандрука вищим військовим відзначенням – срібним орденом "Віртуті Мілітарі". Перелік звитяг цієї непересічної постаті можна ще довго продовжувати. Та чи все нам відомо про його ранню біографію? У пропонованому Вам матеріалі розповідається про харківський період та службу в поліції, ймовірно, того самого Павла Шандрука.