У Мексиці знайшли останки півтисячі конкістадорів, яких ацтеки принесли в жертву

Конкістадорів взяли в полон місцеві індіанці в 1520 році.

Про це повідомляє УНІАН із посиланням на сайт popmech.ru.

Фото: archaeologynewsnetwork/INAH
Фото: archaeologynewsnetwork/INAH

Мексиканські археологи, що ведуть розкопки на руїнах середньовічного ацтекського містечка Зультепек-Текоак, на схід від Мехіко, виявили кістки приблизно 550 конкістадорів Кортеса, принесених в жертву ацтеками.

Відзначається, що конкістадорів взяли в полон місцеві індіанці в 1520 році. Протягом півроку ацтеки один за іншим приносили їх у жертву.

Іспанців серед них було півтора десятка, близько 350 осіб становили союзні їм індіанці різних племен, аж до Майя, і привезені з Куби невільники. Серед останніх були навіть африканці.

Караван, який включав 50 жінок і 10 дітей, очевидно не міг рухатися швидко і оборонятися в разі нападу, тому і став легкою здобиччю для ацтеків. Полонені утримувалися в неволі кілька місяців, швидше за все в поганих умовах.

Перед жертвопринесенням людину поміщали на спеціальний вівтар, після чого один з жерців кам'яним ножем вирізав його серце. Труп часто піддавався ритуальному розчленуванню і, ймовірно, частково з'їдався.

Факт ритуального канібалізму у ацтеків добре відомий на прикладах Теночтітлана і Тескоко. Крім того, на деяких кістках залишилися характерні сліди зрізання та вискоблювання м'яса.

Розчленовування трупів не було актом кровожерливості або помсти. Жителі Зультепека відтворювали або імітували міфологічні сцени. Наприклад, один іспанський чоловік був розчленований і спалений, аби відтворити долю одного з богів ацтеків, який в результаті спалення став Сонцем.

Подібним процедурам піддавалися коні, їх теж приносили в жертву, а трупи розчленовували. А ось свинями, які у каравані виконували функцію запасу їжі, ацтеки, очевидно, погребували: їх теж убили, але туші були поховані цілими.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?