У Самборі встановили погруддя провідникові Львівського краю ОУН. ФОТО

7 липня на площі Пам’яті в Самборі Львівської області урочисто відкрили пам’ятник Зиновію Тершаковцю, провіднику ОУН Львівського краю та засновнику й редактору підпільного видання "Літопис УПА".

Про це повідомляє прес-служба Самбірської районної ради. Пам'ятник став ще одним на Алеї героїв міста, де також увічнені провідник ОУН Степана Бандера та інші учасники визвольного руху, герої Небесної сотні, ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС.

До присутніх з промовою звернулися народний депутат Ярослав Дубневич, який був ініціатором спорудження погруддя, станичний Самбірської станиці Братства ОУН-УПА Микола Петрущак і голова Городоцької районної ради Володимир Більовський.

 
Прес-служба Самбірської районної ради

 
ПРЕС-СЛУЖБА САМБІРСЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ

Духовенство із Самбора та родинного села Зиновія Тершаковця  відправили за ним поминальну панахиду.

Участь у відкритті пам’ятника взяли учасники АТО, рідні загиблих учасників російсько-української війни, представники влади та громадськості Самбірщини та Городоччини, команда молоді "Апостольська Чота" з Городка. 

 
прес-служба самбірської районної державної адміністрації
 
ПРЕС-СЛУЖБА САМБІРСЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ

ДОВІДКА:

Зиновій Тершаковець – майор-політвиховник УПА (посмертно). Користувався псевдонімами "Федір", "Чагрів", "Червень", "Русич", "Лисий", "44".

Народився 19 серпня 1913 року в с. Якимчиці, нині Городоцького району Львівської області. З 1929 року став членом Організації українських націоналістів. Закінчив юридичний факультет Львівського університету.

У 1941 році взяв участь у Похідних групах ОУН, коротко був провідником Полтавської області.

З 1942 року під псевдонімом "Червень" працював у проводі Городоцького повіту, який тоді включав і Комарнівщину. Тісно співпрацював з повітовим провідником Левком Шкреметком – "Галичем", "Деканом". Той навесні 1943 року свій пост передав Зиновію Тершаковцю.

На початку 1944 року Тершаковець перейшов до крайового осередку пропаганди ОУН. У жовтні 1944 році був призначений на пост провідника ОУН Дрогобицької області. Уже наступного року Тершаковець став організаційним референтом Карпатського краю. Навесні 1946 року його скерували на пост провідника Львівського краю.Одночано з 1947 року командував військовою округою УПА "Буг" (Львівська область).

Загинув 4 листопада 1948 року в селі Малий Любінь на Львівщині в засідці військ МГБ. 

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?