In memoriam. Померла художниця і дисидентка Людмила Семикіна

11 січня померла видатна художниця, майстриня декоративного мистецтва, художниця по костюмах, одна із легенд національного руху опору 1960-70-х років Людмила Семикіна.

Про це повідомив у Фейсбук Сергій Тримбач.

 

Семикіна (в усній традиції Семикінь) Людмила Миколаївна (народилася 23.08.1924) — майстриня декоративного мистецтвава, живописець. Активна учасниця руху опору, одна з організаторів (1960) і член Клубу творчої молоді. Членкиня Спілки художників України (1957, двічі виключена, поновлена 1988). Народилася у м. Одеса.

1953 закінчила живописне відділення Київського художнього інституту (педагог О.Шовкуненко). 1954—66 займалася станковим живописом. Виконувала пейзажі, натюрморти, жанрові картини олією. Її твори експонувалися на всесоюзних та республіканських виставках. 1957 прийнята до Спілки художників України.

Від часу формування Клубу творчої молоді діяла разом з А.Горською, О.Заливахою, І.Світличним, Є.Сверстюком. Разом з А.Горською та ін. під керівництво Н.Світличної поглиблено вивчала українську мову й культуру.

До 150-річчя від дня народження Т.Шевченка (1964) у вестибюлі Київського університету у співавторстві з О.Заливахою, А.Горською, Г.Севрук та Г.Зубченко виконала вітраж "Возвеличу малих отих рабів німих". Шевченкові слова стали назавжди метою її творчості. За наказом партійних функціонерів, які передбачали суспільний резонанс від її твору, 18 березня 1964 на її очах вітраж знищили.

У травні 1964 разом з А.Горською була виключена зі Спілки художників України (поновлена 1966) з офіційним формулюванням "за ідейно порочний твір, який дає викривлений образ Т.Г. Шевченка".

Розробила ескізи костюмів до художнього фільму "Захар Беркут" (1970—71), успіх якого дав змогу провести першу персональну виставку. У Семикіної почав формуватися перший цикл авторських строїв, що одержав згодом назву "Ретро" (1965—76).

Читала твори "самвидаву" й "тамвидаву". Викликом режиму були її підписи на захист В.Чорновола, під листами протесту інтелігенції проти антиукраїнських дій влади. 1968 була виключена зі Спілки художників удруге. Це означало заборону одержувати замовлення через Художній фонд, брати участь у виставках, відлучало від заробітків. Кілька разів у неї намагалися забрати майстерню.

Виконала діафільми для дітей "Гайдамаки" Т.Шевченка, "Лісова пісня" Лесі Українки (разом з О.Кириченко) та "Хозяйка медной горы" П.Бажова на Київській фабриці діафільмів.

Поновлена у Спілці художників України (1988) з офіційним формулюванням "за відсутністю фактів звинувачення". У роки незалежності створила колекції одягу "Скіфський степ", "Поліська легенда", "Княжа доба", "Модерн". 1996 відбулась її персональна виставка.

Лауреакат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1997, за колекції одягу під загальною назвою "Високий замок"), премії ім. В.Стуса Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (2001).

КГБ УРСР проти "Летючих козаків" ВПС США

У москві поставили завдання перед кгб урср збирати всю доступну інформацію про всіх українців, які пішли на службу до армії США. Їх розглядали як таких, що можуть бути використані з диверсійною і шпигунською метою проти срср. Так, керівництво кгб з настороженістю сприймало здобуті агентурою відомості про "збільшення американцями набору до армії молоді українського походження".

"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу

Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.

Інтелектуали за викликом. Хто й навіщо створив легенду про "Петра Великого"

Як європейські інтелектуали волею, чи неволею допомагали російському імператору Петру І відбілювати власну репутацію.

Професор Дмитро Білий: "Після геноциду на Кавказі залишилося не більше 10% черкеського населення"

У травні 1864 року на Червоній Поляні неподалік від Сочі відбулася остання битва з російськими військами черкеських воїнів, під час якої всі вони загинули. Власне, місцина отримала таку назву, бо вся вона була залита кров'ю. А вже 21 травня 1864 року російські війська влаштували переможний парад. Це означало остаточну поразку черкесів у війні, яку вони вели проти царської росії понад сто років.