IN MEMORIAM: помер Василь Овсієнко

На 75-му році життя відійшов у вічність політв'язень радяньких концтаборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху Василь Овсієнко.

Про це повідомив журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда" Вахтанг Кіпіані.

"Ми були дуже близькі. Останні роки пан Василь хворів. На цьому тижні ми обговорювали з його племінниками переведення в краще місце для реабілітації та лікування. Це була велика і дуже скромна людина, подвижник, яких одиниці на мільйони", - написав Вахтанг Кіпіані.

Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року у селі Ставки на Житомирщині. Після закінчення в 1966-му школи працював у колгоспі, в 1967 — літературним працівником районної газети. У 1967–1972 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету.

 
Василь Овсієнко, 1970-ті роки

Навесні 1968 року виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", інтенсивно розповсюджував український самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати "Український вісник".

З серпня 1972-го Овсієнко працював учителем української мови та літератури на Київщині, де написав статтю "Добош і опришки, або Кінець шістдесятників", робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.

Заарештований 05.03.1973 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 06.12.1973 разом із Пронюком і Лісовим Київським був засуджений до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. У мордовських таборах брав участь в акціях протесту. 

Звільнившись 05.03.1977, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував листовні зв'язки з політв'язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в "Хронике текущих событий" і використана Українською Гельсінкською групою.

 
Василь Овсієнко, 1977 рік

18.11.1978 затриманий міліцією у зв'язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Овсієнко подав на міліціонерів і кагебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 01.12 було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору. 07–08.02.1979 засуджений до 3 років позбавлення волі.

Відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КГБ. 09.06.1981 майор КГБ Чайковський оголосив Василю Овсієнку про порушення проти нього справи і запропонував написати "покаянну" статтю в газету з осудом діяльності УГГ. Овсієнко відмовився брати участь у розслідуванні, за що був засуджений Житомирським обласним судом 23-26.08.1981.

 
Василь Овсієнко, 1977 рік

Карався в таборі особливого режиму в селі Кучино Чусовського р-ну Пермської області. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом ВР СРСР від 12.08.1988 року. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і був звільнений 21 серпня.

Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили. У вересні 1988 увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінкської Спілки, 16.07.1989 обраний головою її Житомирської філії. 30.04.1990 призначений секретарем Української Республіканської партії з видавничих справ. З 01.05.1997 до 29.04.2001 – заступник голови Республіканської Християнської партії. З 1990 — співголова Українського комітету "Гельсінкі-90".

Василь Овсієнко також був учасником експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина в листопаді 1989-го, член Ради Музею історії політичних репресій "Пермь-36", що в Кучино.

 
Василь Овсієнко, 1978 рік

З червня 1998 – координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнював електронний архів ХПГ біоґрафічними довідками та інтерв'ю колишніх політв'язнів.

1996 вийшла книжка нарисів-спогадів Овсієнка "Світло людей". Автор низки публікацій про репресії і правозахисний рух. Співупорядник разом з Євгеном Захаровим 4-томного видання матеріалів Української Гельсінкської групи. З 1999 року організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох.

12.01.2000 року Овсієнку присуджена премія ім. В.Стуса за публіцистику, 17.03.2006 – премія ім. Івана Огієнка в номінації "Громадська діяльність". Також був нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня,  орденом "За мужність" І ступеня та орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

 

Дев’ять імен: репресована свобода

Народи Балтії у 1918-1920 рр. зуміли здобути та захистити незалежність. У Литві, Латвії та Естонії утворилися національні держави. Втім, у 1940 р. після окупації балтійських держав Червоною армією, між жорна радянських репресій потрапили представники усіх груп політичних еліт трьох країн, без різниці, якою була їхня попередня орієнтація – демократична чи вождистська.

Член РУП Дідковський – організатор Уралу

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

Данило Скоропадський. "Валет" у колоді карт МГБ СССР

"33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України", - так наприкінці 1930-х років писали у пресі про гетьманича Данила Скоропадського після його поїздки до США та Канади за дорученням батька. З 1941 року син Павла Скоропадського став об'єктом уваги радянських спецслужб під оперативним псевдо "Валет".

Життя на війні та поза нею. Уривок з книги Івана Гоменюка "Мурашник. Нотатки на манжетах історії..."

Багато науковців називають Першу світову війною технологій. Справді, безліч технічних новинок і новацій випробовувалися саме тут. Зросла роль авіації, яку раніше воєначальники вважали дорогою й непотрібною розвагою. Авіатори були потрібні для розвідки та спостереження, набувала поширення бомбардувальна авіація, а повітряні бої вже не були дивиною навіть на Східному фронті.