IN MEMORIAM: помер Василь Овсієнко

На 75-му році життя відійшов у вічність політв'язень радяньких концтаборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху Василь Овсієнко.

Про це повідомив журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда" Вахтанг Кіпіані.

"Ми були дуже близькі. Останні роки пан Василь хворів. На цьому тижні ми обговорювали з його племінниками переведення в краще місце для реабілітації та лікування. Це була велика і дуже скромна людина, подвижник, яких одиниці на мільйони", - написав Вахтанг Кіпіані.

Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року у селі Ставки на Житомирщині. Після закінчення в 1966-му школи працював у колгоспі, в 1967 — літературним працівником районної газети. У 1967–1972 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету.

 
Василь Овсієнко, 1970-ті роки

Навесні 1968 року виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", інтенсивно розповсюджував український самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати "Український вісник".

З серпня 1972-го Овсієнко працював учителем української мови та літератури на Київщині, де написав статтю "Добош і опришки, або Кінець шістдесятників", робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.

Заарештований 05.03.1973 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 06.12.1973 разом із Пронюком і Лісовим Київським був засуджений до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. У мордовських таборах брав участь в акціях протесту. 

Звільнившись 05.03.1977, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував листовні зв'язки з політв'язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в "Хронике текущих событий" і використана Українською Гельсінкською групою.

 
Василь Овсієнко, 1977 рік

18.11.1978 затриманий міліцією у зв'язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Овсієнко подав на міліціонерів і кагебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 01.12 було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору. 07–08.02.1979 засуджений до 3 років позбавлення волі.

Відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КГБ. 09.06.1981 майор КГБ Чайковський оголосив Василю Овсієнку про порушення проти нього справи і запропонував написати "покаянну" статтю в газету з осудом діяльності УГГ. Овсієнко відмовився брати участь у розслідуванні, за що був засуджений Житомирським обласним судом 23-26.08.1981.

 
Василь Овсієнко, 1977 рік

Карався в таборі особливого режиму в селі Кучино Чусовського р-ну Пермської області. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом ВР СРСР від 12.08.1988 року. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і був звільнений 21 серпня.

Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили. У вересні 1988 увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінкської Спілки, 16.07.1989 обраний головою її Житомирської філії. 30.04.1990 призначений секретарем Української Республіканської партії з видавничих справ. З 01.05.1997 до 29.04.2001 – заступник голови Республіканської Християнської партії. З 1990 — співголова Українського комітету "Гельсінкі-90".

Василь Овсієнко також був учасником експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина в листопаді 1989-го, член Ради Музею історії політичних репресій "Пермь-36", що в Кучино.

 
Василь Овсієнко, 1978 рік

З червня 1998 – координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнював електронний архів ХПГ біоґрафічними довідками та інтерв'ю колишніх політв'язнів.

1996 вийшла книжка нарисів-спогадів Овсієнка "Світло людей". Автор низки публікацій про репресії і правозахисний рух. Співупорядник разом з Євгеном Захаровим 4-томного видання матеріалів Української Гельсінкської групи. З 1999 року організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох.

12.01.2000 року Овсієнку присуджена премія ім. В.Стуса за публіцистику, 17.03.2006 – премія ім. Івана Огієнка в номінації "Громадська діяльність". Також був нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня,  орденом "За мужність" І ступеня та орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

 

Уривок із книжки "Таборові діти" Любов Загоровської

У книзі "Таборові діти" зібрано свідчення людей, які в дитячому віці зазнали репресій радянської каральної системи. Це розповіді тодішніх дітей про те, як їх під дулами автоматів забирали з дому, про досвід перебування в тюрмах, про важку дорогу на сибірські морози в товарних вагонах, про життя в бараках чи спецінтернатах, про виживання в нелюдських умовах заслання. Ці свідчення варто прочитати, щоб знати, як ставилася радянська влада до дітей, яких оголосила "ворогами народу".

Історик, сержант ЗСУ Володимир Бірчак "Клап": Усі мої предки були борцями визвольних змагань. Тепер вони стоять за спиною свого найменшого бійця

Володимир Бірчак – відомий історик, журналіст, сценарист, заступник редактора видання "Історична правда", керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху. Працював заступником директора Галузевого державного архіву СБУ, доклав чимало зусиль для декомунізації в Україні, особисто брав участь у розробці змін до законодавства, яке тепер гарантує доступ до архівів КДБ. А з перших днів повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му мобілізувався до лав ЗСУ та став кулеметником на позивний "Клап".

Чернівці-1989. За лаштунками першої "Червоної Рути"

35 років тому у Чернівцях відбулася подія, що змінила культурний ландшафт нашої країни. Незалежність України почалася із співочої революції на стадіоні "Буковина" та виверження нової непідцензурної музики – музики протесту.

Омофор єднання. Чому порятунок Царгорода від русів став святом для киян і українців загалом

Як виникло церковне Свято Покрови й чому воно стало святом військових.