Президент України підписав закон про визнання депортованими українців, виселених із Польщі у 1944–1951 роках

Президент Володимир Зеленський підписав закон про визнання депортованими громадян України, які у 1944–1951 роках були примусово переселені з території Польської Народної Республіки.

Про це йдеться на сайті Верховної Ради України. 

Особи та спадкоємці осіб, які у 1944-1951 роках були примусово переселені як особи українського етнічного походження з територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки, зможуть отримати компенсації з українського бюджету. Також вони отримають низку прав як депортовані. Зокрема, права на вилучені внаслідок депортації будівлі та інше майно.

Офіційно депортація українського населення почалася 9 вересня 1944 року внаслідок Угоди між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного Визволення "Про евакуацію українського населення з території Польської Народної Республіки і польських громадян з території УРСР" та Договору між СРСР і ПНР "Про обмін ділянками державних територій" від 15 лютого 1951 року. Тоді примусово було переселено понад 700 тисяч українців.

Конституційний Трибунал Речі Посполитої Польської 19 грудня 2002 визнав, а Європейський суд з прав людини 22 червня 2004 року підтвердив, що угода від 9 вересня 1944 року "Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР" не мала жодних правових підстав для її підписання, а дії, пов'язані з виконанням її умов з примусової евакуації, є незаконними.

 

Як СБ ОУН викрила цінного агента мдб урср у своїх лавах

"Бистра" призначила Ярославу Морозу зустріч на 30 червня в селі Модричі Дрогобицького району, де мала передати йому пошту та усні вказівки. На місце зустрічі він прямував у супроводі "Ворона" і чотирьох повстанців, які забезпечували охорону і перехід кордону. Вранці в селі група потрапила в засідку і вступила в бій. Мороз дістав важкі поранення в ногу й живіт і в такому стані був захоплений. Працівникові Дрогобицького управління мдб, який перший підоспів до нього, заявив, що він є представником Центрального Проводу ОУН, попросив зберегти йому життя і залишити сам факт взяття його в полон у таємниці.

Мої Танюки: Штрихи до родинного портрета

Мама дуже пишалася братом-режисером, активно листувалася з ним у радянські часи. Дядько теж писав їй багатосторінкові відповіді, детально оповідаючи про свої театральні справи, постановки, статті дружини. Коли ж він повернувся до Києва, поринув у політику та став народним депутатом України, вона майже щотижня телефонувала йому з Дягови, даючи "цінні поради". Часом матуся забувала, що перед нею вже не той "меншенький" брат, а державний діяч.

Письменник Ігор Костецький. КДБ ловив його, та не…

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України є чимало справ агентурної розробки, в яких інтрига тримається до останніх сторінок. Серед таких – чотиритомна справа на українського письменника, перекладача, літературознавця, режисера і видавця Ігоря Костецького, якій чекісти спершу дали назву "Письменник". У ній задокументовано численні намагання працівників кдб схилити на свій бік неординарного, екстравагантного, епатажного, амбітного письменника-модерніста.

"Велика війна професорів". Уривок із книги Мацея Ґурного

Новаторське дослідження польського історика Мацея Ґурного про те, як Перша світова війна точилася не лише на фронтах, а й у головах інтелектуалів. Серед географів, антропологів, психологів, істориків та соціологів Європи — від Парижа до Львова, від Відня до Белграда — розгорталася своя "війна духу", битва за визначення націй, рас, територій і кордонів, за право описувати "інших" і конструювати "своїх". У праці автор згадує низку українських інтелектуалів, які долучилися до дискурсу національної характерології, зокрема Степана Рудницького — географа, який відіграв головну роль у формуванні уявлень про українську етнічну територію.