Європарламент вимагає від української влади не ховати архіви КГБ

Резолюція Європарламенту від 1 грудня 2011 року містить рекомендації для європейських чиновників на переговорах між Україною та ЄС щодо Угоди про асоціацію. Серед іншого йдеться про забезпечення доступу до колишніх секретних радянських архівів.

Про це повідомляє ЦДВР. 

"Забезпечити, щоб українська влада зробила архіви колишніх комуністичних секретних служб доступними для суспільства, оскільки це є основним для успішного національного примирення, зокрема, з урахуванням жорстокостей, що мали місце в XX столітті", — написано в документі Європарлементу.

Згортання процесів демократизації в Україні проявилося зокрема в ускладненні доступу до колишніх радянських архівів, що неодноразово відзначали експерти.

"Тому в рекомендаціях Європарламенту від 1 грудня українській владі однозначно вказали на необхідність відкриття архівів як важливої передумови побудови відкритого демократичного суспільства та підписання Угоди про асоціацію, — наголосив історик Володимир В’ятрович. - Адже надання доступу до інформації про функціонування репресивних органів є важливим індикатором того, що влада засуджує і не планує використовувати подібних практик сьогодні чи будь-коли у майбутньому".

Нагадаємо, директора архіву СБУ у 2008-2010 роках Володимира В’ятровича, який проводив системне розсекречення колишніх радянських архівів, було звільнено після приходу до влади президента Віктора Януковича.

8 вересня 2010 року Служба безпеки України затримала, впродовж 14,5 годин допитувала і конфіскувала електронні копії документів та наукові праці історика Руслана Забілого. Після того обшуки і конфіскації проведено в музеї "Тюрма на Лонцького".

Кримінальна справа проти істориків, яких обвинувачують у спробах розголосити державну таємницю, досі відкрита, незважаючи на те, що згідно з українським законодавством історичні документи не містять державної таємниці.

Восени 2011 року на саміті глав держав і урядів СНД низка країн на чолі з Росією взяли на себе зобов’язання не розкривати свої радянські архіви без згоди інших держав, для яких ці документи можуть "становити загрозу національній безпеці". Запрошували і Україну, але наше МЗС заявило про відмову від приєднання до цієї угоди.

Про те, як користуватися архівами КГБ та іншими радянськими джерелами, читайте на "Історичній Правді".

Биківнянський меморіал: пам'ять про вбитих заради живих

30 квітня 1995 року громадський діяч, один із фундаторів Українського товариства "Меморіал", багаторічний дослідник Биківні Микола Лисенко занотував у своєму щоденнику: "30-го, в неділю, відбулося відкриття Меморіального комплексу на Биківнянських могилах. Це за поданням т-ва "Меморіал" та інституту історії України. Відкривав Київський мер А. Косаківський, але людей було небагато. Ми були там усією родиною з 9 до 13 год."

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

"Я аж ніяк не українофіл". Фрагмент із книжки "Розділена династія" Фабіана Бауманна

Несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір, — пропонує у книжці "Розділена династія" швейцарський історик Фабіан Бауманн. Він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.

Найбільша мрія у житті

– Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті? – Жанно, – кажу, – я хочу, щоб Україна була незалежною! Вона подивилася на мене, як на психічнохворого. Звісно, вона знала, що в університеті десь є якісь «божевільні націоналісти», але на філфаці, а не на мехматі.