УКРАЇНА НЕ ПРИЄДНАЄТЬСЯ ДО УГОДИ СНД ПРО ЗАСЕКРЕЧЕННЯ АРХІВІВ СРСР

Україна не приєднуватиметься до Угоди про порядок перегляду ступеня секретності даних з архівів колишнього СРСР, підписаної низкою пострадянських держав.

Про це йдеться у відповіді МЗС України на запит "Німецької хвилі".

Згідно з угодою, підписаною 18 жовтня на саміті глав держав і урядів СНД у Санкт-Петербурзі, низка країн взяла на себе зобов’язання не розкривати радянські архіви без згоди інших держав, для яких ці документи можуть "становити загрозу національній безпеці".

До угоди приєдналися, крім Росії, також Білорусь, Вірменія, Узбекистан і Таджикистан. Для інших країн СНД "двері залишаються відкритими", повідомили у виконкомі співдружності. Раніге історики висловлювали побоювання, що Київ може стати учасником цієї угоди, закривши радянські архіви для дослідників.

Утім, у міністерстві закордонних справ заперечують такі наміри.

"Україна не підписала в Санкт-Петербурзі зазначену угоду, не розглядає можливість приєднання до неї у подальшому та не веде консультацій з цієї тематики", - наголосив директор департаменту інформаційної політики українського МЗС Олег Волошин.

Співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров переконаний, що підписаний у Санкт-Петербурзі документ ставить можливість розсекречення документів у залежність від інтересів Росії.

"Ця угода ставить історичні дослідження в нових незалежних державах у повну залежність від примх ФСБ, грубо порушує право на пам’ять. Можна лише вітати той факт, що Україна не підписала цю угоду", - наголошує Захаров.

Водночас, співголова Харківської правозахисної групи поділяє стурбованість істориків ускладненням останнім часом доступу до архівних документів: "Велика частина документiв залишаються засекреченими, хоча їм вже бiльше 75 рокiв. А за законом про Нацiональний архiвний фонд, максимальний термiн обмеження доступу до засекреченої раніше інформації становить саме 75 рокiв".

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?