Спецпроект

У Берліні "перезавантажили" Музей Капітуляції

Після капітальної реконструкції та оновлення експозиції знову відкрився німецько-російський музей "Берлін-Карлсхорст". Журналісти побували у новій експозиції.

Про це пише dw.de.

За часів НДР у цьому будинку з 1967 року перебував "Музей капітуляції". Після виведення з Німеччини Західної групи радянських військ його закрили, але була досягнута міждержавна домовленість, за якою об'єднана Німеччина взяла на себе зобов'язання зберегти на своїй території і підтримувати в належному стані радянські військові пам'ятники, солдатські кладовища та меморіали. І в 1995 році оновлений музей під уже новою назвою відкрився знову.

Уряд ФРН виділив на оновлення експозиції та зміну дизайну залів музею історії Другої світової війни два мільйони євро. Дещо додали і з російської казни.

Голова німецько-російської громадської опікунської ради музею Алєксандр Ніконов говорить про "унікальність" музею, оскільки його вирішили створити разом два колишніх противника, які воювали один з одним. За словами Никонова, музей показує "всю трагедію війни і всю складну російсько-німецьку історію" [показово, що вони говорять тільки про російську, а не про всю радянську історію - ІП]

Бернд Нойман відзначив також той факт, що "незважаючи на вину Німеччини за цю війну, на виставці знайшлося місце і для розповіді про долю німецьких полонених у радянських таборах, а також про страждання цивільного населення Німеччини".

Зовсім новим німецько-російський музей не став. Основу його експозиції склали предмети колишнього "Музею капітуляції", які Центральний музей збройних сил Російської Федерації передав німцям у довгострокове і безоплатне користування.

Всі інші зали постійної виставки зазнали помітної зміни, відбулося свого роду "перезавантаження". Експонати демонструються в залах, оформлених у новому, сучасному і строгому дизайні. У вітринах стало менше зброї та предметів військового вжитку тих років, зате більше фотографій, свідчень очевидців, архівних документів та публікацій, відео-та аудіоконтенту.

Відвідувач музею проходить через десять залів, кожен з яких присвячений одній з сторінок історії. Починається виставка з відносин Німеччини і СРСР в період з 1914 до 1941 року, потім - хроніка війни, розділи, що розповідають про радянських і німецьких військовополонених, про злочини нацистів на окупованих територіях і про партизанський рух, про антигітлерівської коаліції, капітуляції, наслідки війни.

Зовсім нових експонатів на виставці небагато. Директор музею Йорг Морро (Jörg Morre) відразу зміг назвати тільки два - шинель радянського військовополоненого і сигнальний ліхтар, за допомогою якого військові регулювальники на льоду Ладозького озера показували водіям вантажівок, де проходить "дорога життя".

А ще до пояснень російською та німецькою мовами додали написи по-англійськи, що, зауважив Морро, "ледь не звело з розуму графічних дизайнерів", але було необхідно у зв'язку із зростанням числа відвідувачів з інших країн.

При цьому прибрали з вітрин і перенесли до бібліотеки 120 книг, скоротили розділ, який розповідав про взаємні "образи ворога". "Тут було два зали, - пояснив Морро, - тепер залишилося 2-3 вітрини". Скорочено також розділ, присвячений праці підневільних працівників "третього рейху". Про них тепер багато можна докладно дізнатися в інших берлінських музеях.

Але такі гострі теми, як пакт про ненапад і договір про дружбу і кордон між Гітлером і Сталіним, про згвалтування німецьких жінок солдатами Червоної Армії в кінці війни або про розстріл польських військовополонених у Катині, представлені в музеї з 1995 року і залишилися в оновленій експозиції практично в незмінному вигляді, сказав Йорг Морро.

"Ми не створювали новий музей, він вже був, - додав Ніконов. - Тому всі основні важкі суперечки пройшли тоді, коли ми готували експозицію до 1995 року". Тепер же, за його словами, дискусії "не носили принципового, жорсткого і суперечливого характеру".

Ніхто не заперечував тих чи інших історичних фактів. Питання було в тому, сказав Ніконов, "як піднести їх, щоб не поранити почуття ані німців, ані росіян, ані українців, ані білорусів". Головна відмінна риса експозиції в музеї "Берлін-Карлсхорст" - погляд на війну 1941-1945 років з урахуванням обох точок зору -  радянської та німецької.

Биківнянський меморіал: пам'ять про вбитих заради живих

30 квітня 1995 року громадський діяч, один із фундаторів Українського товариства "Меморіал", багаторічний дослідник Биківні Микола Лисенко занотував у своєму щоденнику: "30-го, в неділю, відбулося відкриття Меморіального комплексу на Биківнянських могилах. Це за поданням т-ва "Меморіал" та інституту історії України. Відкривав Київський мер Леонід Косаківський, але людей було небагато. Ми були там усією родиною з 9 до 13 год."

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

"Я аж ніяк не українофіл". Фрагмент із книжки "Розділена династія" Фабіана Бауманна

Несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір, — пропонує у книжці "Розділена династія" швейцарський історик Фабіан Бауманн. Він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.

Найбільша мрія у житті

– Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті? – Жанно, – кажу, – я хочу, щоб Україна була незалежною! Вона подивилася на мене, як на психічнохворого. Звісно, вона знала, що в університеті десь є якісь «божевільні націоналісти», але на філфаці, а не на мехматі.