До 75 річниці масових розстрілів НКВД в Західній Україні публікують поіменні списки жертв. СКАНИ

75 років тому, в червні – липні 1941 р., НКВД без суду розстріляв біля 24 тисяч в’ язнів тюрем Західної та Правобережної України. Тепер значну частину цих жертв можна ідентифікувати по іменах завдяки документам, які публікує Електронний архів українського визвольного руху.

Відразу після нападу нацистської Німеччини на СРСР НКВД почав розстріли в’язнів, що вже були засуджені до смертної кари. Решту планувалося евакуювати в тил, а заарештованих за незначні злочини – звільнити. Відповідні заходи санкціонувалися наказом наркома держбезпеки СРСР Всеволода Меркулова від 23 червня 1941 р.

Однак наступ німецьких військ був настільки стрімким, що радянські тюремники не встигли підготувати потрібну кількість вагонів. Тоді чекісти вирішили тих арештантів, чия евакуація не видавалася можливою, ліквідувати. Офіційний дозвіл наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії надійшов 4 липня 1941 р., хоча масові розстріли почалися ще в червні.

В’язнів знищували по обласних центрах – Львів, Станіслав, Луцьк, Тернопіль, Дрогобич, де розташовувалося по декілька в’язниць, а також по численних районних містах: Дубно, Чортків, Коломия, Стрий, Яворів тощо. Часто з особливою жорстокістю: в Луцьку арештантів закидували гранатами, а в Заліщиках два етапних ешелони з в’язнями скинули з мосту в урвище р. Дністер. Розстрілювали й у пересильних тюрмах в Умані й Києві. Усього загинуло близько 24 тис. людей, вина більшості з яких не була доведена.

Електронний архів українського визвольного руху публікує списки розстріляних того кривавого літа.  Тут є як оригінальні "розстрільні" списки 1941 р. з резолюціями чекістів про страту, так і переліки, складені в 1990-х на підставі ексгумацій останків з місць розстрілів, архівних пошуків та даних свідків.

Наприклад, на переліку в’язнів львівської тюрми № 4 (відомої, як "Бригідки") стоїть резолюція місцевого начальника НКВД "розстріл ворогів народу санкціоную".

 

На додачу до розстрільних списків колекція містить також низку спогадів і листів Богдана і Олени Казанівських – в’язнів тюрми НКВД "Бригідки" у Львові, яким пощастило врятуватися.

"В неділю 22 червня 1941 р. ми почули гарматні вистріли, гул моторів літаків, а за деякий час детонації скинених бомб. В коридорі,де помішувалася одна з 10-ти камер,у якій перебував я, появилося 5 озброєних автоматами НКВД-истів. Того ранкунам останній раз видали "каву" і по куснику хліба. Більше ми не дістали нічогодо їдження і пиття до останнього дня. В полудне викликали з камер кілька перших в'язнів.

Я запам'ятав прізвища трьох, яких знав особисто – це були молоді хлопці Степан Харчун, І.Івасик та адвокат з м.Золочева Др.Безпалько. Їх повели на подвір'я, а за деякий час ми почули глухі вистріли у підвалі. Ми зрозуміли, що викликаних в'язнів розстрілюють. В’язнів викликали групами безпереривно в день і в ночі, а з підвалів весь час було чути стріли. В ночі з понеділка на вівторок /23 на 24 червня/ наступила раптово тишина", – згадував Богдан Казанівський.

 Спогади Богдана Казанівського, перша сторінка

Територіально більшість документів відображає картину розстрілів у Львівській і Тернопільській областях.

Колекцію документів можна переглянути на сайті Е-архіву визвольного руху за посиланням.

Нагадаємо, що відкритий у березні 2013 року Електронний архів визвольного руху avr.org.ua є спільним проектом Центру досліджень визвольного руху, Львівського національного університету імені Івана Франка та Національного музею "Тюрма на Лонцького". Сьогодні в Е-архіві доступні копії 23543 документів. Місія проекту — робити минуле доступним.

Майдан. Початок. Cпогади учасників Революції Гідності

"Мустафа написав у Фейсбуці: "Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан?..". Цей заклик побачив Володимир Коломієць. Він кинув $600 на рекламу допису, і тому його побачили 100 тисяч користувачів".

Март Ніклус: "Дорогий мій Василю! Не вдалось нам більше з Тобою побачитись…"

Василь Стус мав відбути 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Оскільки він помер, не відбувши й половини цього терміну, радянська держава буквально "тримала його під арештом" навіть після смерті. Лише завдяки шаленим зусиллям родин дисидентів та національно свідомих громадян тіло поета і його побратимів вдалося перевезти в Україну

Від радіокерованої яхти до голосу в окупованих Олешках: 10 історій Українського радіо, які вас здивують

16 листопада 1924-го вийшла в ефір перша передача Українського радіо. Відтоді воно встигло пережити зміни державних устроїв, сталінські репресії й радянську цензуру, Другу світову, боротьбу за незалежність та українські революції, реформу Суспільного мовлення. Радіо декілька разів переїжджало з міста в місто, працювало з поїзда, підвалів і бомбосховищ, змінювало техніку й формати, і при цьому продовжує безперервно мовити — доносячи життєво необхідну інформацію до мешканців окупованих Олешок, розважаючи нас під час блекаутів, об'єднуючи навколо мови українців на всіх континентах через Радіодиктант.

Микола Руденко: "Ми стали першою групою, яка відкинула методи підпільної боротьби та виступила на повний голос"

9 листопада 2026-го відзначаємо 50-ту річницю з дня заснування Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод – першої правозахисної організації в радянській Україні, яка відіграла історичну роль у боротьбі за права людини та незалежність нашої держави. Поява такої спільноти в умовах жорсткого придушення державою будь-яких проявів інакодумства стала можливою завдяки підписанню керівництвом СРСР Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Радянський Союз пішов на цей крок в обмін на міжнародне визнання своїх післявоєнних кордонів.