26 вересня 1918

26 вересня 1918: Окривджений Каїн

Із небуття встала українська нація. Ні, не з небуття, а з забуття, з сорому, зі смороду, з вікової ковбані, де лежали ми придушені віковими, тяжелезними каміннями російського самодержавства. Революція за волосся витягла нас на світ божий і поставила на березі: а ну, марш, живи!

Але ж ми сотні літ лежали під камінням; але ж ми сотні літ мовчали, ми зацвіли, обросли мохом, ваш язик задубів, руки заклякли, на тілі нашому залягли глибокі сліди проклятого російського каміння.

Чи дивно ж, що ми, уздрівши самих себе, отаких осоромлених, покалічених, убогих, спалахнули болем образи і сорому?

А чи дивно, що ми схопились за голову, побачивши як на нашій землі, у нашій хаті хазяїном і паном розсівся наш "брат", той самий брат, який два з половиною століття тому назад крутив вам руки за спину, катував нас, спихав у ковбаню і бив нас чоботами по голові, коли ми втопаючи кричали й борсались; той самий брат наш Каїн, який, цілі століття убивав нас, чавив нас камінням, заливав нас брудом, сміттям, викидав з нашої хати наші святощі, нищив і плюндрував нашу землю?

Але він, іменно він тепер дивується, звідки ми взялись. Він страшенно обурюється, що ми "просимо" його вийти з нашої хати.

Він стає в гордовиті пози, гнівається. лається, хапається руками за одвірок і репетує на весь світ, що йому робиться кривда.

Подумайте: він же з такими хитрощами стягнув брата у ковбаню, з такими усиллями майже три століття накладав на його каміння, він так зручно розташувався в хаті, стільки клопотався, щоб завести свої порядки, перетаскав із Росії сюди свою високу культуру: самовар, тараканів, ногаї, матюки, — і раптом вилізає з ковбані отой недобиток, заявляє претензії на хату, на землю і викидає тараканів, ногаї, матюки, усю високу культуру разом з "братом".

Карикатура з газети
Карикатура з газети "Chicago Tribune", 24 травня 1917 року

Це, на його думку, надзвичайне дикунство, шовінізм, несправедливість і просто злочинство.

Але він не дурний, цей бідний скривджений Каїн, він знає, чим лякать: страшними словами.

А шовінізм, справді, страшне слово. Бо це, насамперед, визначає глупоту, тупу зарозумілість, нахабство, насильство.

Шовініст до всього чужого ставиться з погордою, з глумом, а своє вважає єдиноприємлимим для всіх, для всього світу.

Будучи з природи брутальним, тупим нахабою він силоміць накидає, де може, своє, топче ногами чуже, плює на його, нищить, плюндрує. Шовініст, дійсно, страшна річ.

Але чи нам же, потоптаним, сплюндрованим, три століття запльовуваним, чи нам бояться цього слова?

Чи то ж ми з тупою, азіатською брутальностю нищили на протязі віків чужу високорозвинену культуру, глузували з неї, переслідували за неї, обманом, підкупом і терором насаджували свої самовари, ногаї, самодержавіє?

Чи то ми тепер уп'ялись руками й зубами за чуже, награбоване і кричимо, що воно наше, що ми його не оддамо?

Чи то ми зграями налетіли на чужий край, пожираємо його добро і з закладеними в кишені руками ходимо собі й глузуємо з чужого, сичимо злістю, запльовуємо оте чуже та чекаємо тільки слушного часу, щоб з матюками на устах кинуться і трощить недотрощене за три століття?

О, ми їх добре знаємо, отих глупих, тупих, самовдоволених насильників-шовіністів.

Ми століття бачили їх на нашій нещасній землі і тепер їх можна так само бачити скрізь: в міністерствах, градоначальствах, староствах, управах, кав'ярнях, по старо- і новонапечених редакціях.

Кольорова листівка Богуша Шіппіха
Кольорова листівка Богуша Шіппіха "Братерство, рівність. Чу-чу! Гидь московська!", 1917

А треба подивиться, як ці налетілі будівельники походжають по нашій землі, яка тоненька посмішка вищості грає на їхніх московсько-петроградських синеньких губах.

Ці тараканячі, самоварні європейці цілком щиро гадають, що вони несуть нам вищу культуру.

Вони в своєму самозакоханню й не помічають, що страшенно подібні до тих негрів, які одягши на ноги європейський піджак, а на голову начепивши ночну посудину важно ходять серед своїх братів, уявляючи, що стали цілковитими європейцями.

Подивіться, як ці петроградські негри з європейськими посудинами на своїх азіатських головах ходять серед нас. як згорда півприплющеними очима дивляться на все наше, як по європейському сюсюкають і підносять до уха лорнети.

Але послухайте, як ці самі комічно-огидні істоти репетують, які вони щиро пєшехонські словечки изригають, коли їхнього самоварного європеїзму не приймають.

Як вони шамотяться, потрясають чисто пензенськими кулачищами і лякають європейськими словами, вроді шовінізма.

І, треба признатись, декого з нас таке нахабство просто ошелешує. Дивлячись на цих людей, стає страшно при одній тільки думці, що ти можеш стати подібним до них.

І я цілком розумію тих занадто вразливих товаришів, які бояться за наше робітництво: коли бачиш щось гидке й погрозливе, то насамперед боїшся за найближчих тобі.

Але за наше робітництво боятись нема чого.

Коли українське робітництво і вся наша демократія мали повноту власти, то вони не одягали на голови ночних посудин, не дивились згорда на чуже, а перші на весь світ, вперше за всю історію людськості дали найкращі форми міжнаціонального співжиття в відомому і погребеному законі про персональну автономію.

Вони не хапали з стін портретів Пушкіна й не топтали його ногами, як то робили з Шевченком самоварні соціалісти.

Наше робітництво не суне валками в Росію й не домагається знищення руської мови, не глузує з руських національних святощів, не гупає чобітьми на могилах їхніх дорогих покійників.

карикатура
Фінляндія, Україна та інші: - Бідна Росія, вона помре?
Керенський: - Якщо помре Росія, то ви помрете разом із нею!
Manchester Guardian History of the War, Vol. VIII

О, ні, те не є шовінізм, коли чоловік гризе ті руки, що хотять виняти йому серце! Я сказав би навпаки, що наше робітництво мало відчуває свій національній біль, свою кривду, мало реагує на московсько-петроградські кістляві руки, що жадно рвуться до нашого серця.

Ні, ні, то ще не шовінізм, коли наші робітники хотять вигнати з своєї землі московсько-петроградських негрів.

Кому ж і дбати про те, щоб одірвати від нашого народу цупкі присоски віковічних смоктунів його, як не кращим, не чуйнішим, активнішим елементам його?

І хто ж більше терпить від тих смоктунів, як не робітництво, кому ж найбільше потрібна своя культура, свої шляхи до розвитку, як не робітництву?

Во ім'я ж чого наші робітники повинні спокійніше дивитись, як в його душі глузують, як калічать його найкраще знаряддя прогресу — мову?

Чи не во ім'я того, що в московсько-петроградських соціялістів національне питання завсігди вважалось нечистим, єретичним, не ортодоксальним?

Ні, я шовінізму нашого робітництва не боюсь. Більше треба боятись, що воно, темне, неосвічене, затуркане, ще довго поштиво здійматиме шапку перед московсько-петроградською посудиною, думаючи, що то останнє слово європейської культури.

Але щоб того не було, треба ту посудину збивать з гордих голів.

І тоді всякому видно стане, що під що під тими посудинами ховається простісінька голова пешехонського негра, що під тими посудинами, та єропейськими украденими смокінгами живе той самий "брат" наш Каїн, який так щедро навалював на нас каміння, який і тепер потихеньку готує його для нас і який в слушну годину знов спихне нас у ковбаню.

А тоді "окривджений" Каїн, скинувши європейського смокінга і поплювавши на пєшехонські руки, вже не співатиме про шовінізм, а сласно жорстоко танцюватиме на наших грудях свій національний, московсько-негритянський танок пероможця-дикуна.

І це буде страшніше за всі шовінізми всього світу.

Робітнича газета, 1918, № 376, 26 вересня.

На могилі Алли Горської

2 грудня 1970 року на Київщині виявили тіло жорстоко вбитої Алли Горської. Поховали художницю у Києві на Берковецькому кладовищі. Її похорон перетворився в акт громадянського спротиву. Публікуємо текст Євгена Сверстюка, який він написав після смерті Алли Горської. Сверстюк виголосив його на похороні, згодом прощальне слово надрукували у пресі та поширили на Заході.

Про Невідомого Солдата

Є вислів "війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат". Він далекий від реальності. Насправді жодна війна не закінчена. Тому могила невідомому солдату - це важливий символ, адже це пам'ятник усім - і тим, хто поки що невідомий, і тим, кого ми ніколи не знатимемо по імені.

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.