Малпа, лотр і песій син. Як лаялися на Волині в XVI-XVII ст.

Слово "курва" вживалося на адресу луцьких міщанок значно рідше, ніж образливе "вшетечниця". Популярним лайливим виразом на адресу чоловіка було "ти третій", тобто "ти - третій після ката і гицеля".

[Це розповідь про те,] як на Волині колись висловлювали образу й чим була лайка в розумінні людей, що більше 400 років тому носили поважне звання луцьких міщан [суспільний стан, з'явився в Середньовіччі, до нього належали вільні громадяни, які присягнули органу міського самоврядування, потрапляючи таким чином під юрисдикцію міського права - jus civile - ІП].

Образа честі й доброго імені в час, про який ідеться, сприймались вкрай гостро й часто ставали причиною спочатку сварок й конфліктів, а згодом – судових позовів й подальших, нерідко довготривалих судових тяганин.

Справи ті лучани вирішували у двох тодішніх судових інстанціях.

Одна йменувалась ґродським судом [державний суд великокнязівської (у Великому князівстві Литовському) або королівської (в Польщі) адміністрації, складався зі шляхти, часто служив апеляцією для рішень магістратського суду - ІП], інша ‒ міським магістратським судом [складався з представників міської громади, під його юрисдикцію потрапляли переважно міщани - ІП].

Ґродський суд функціонував у стінах Луцького замку, магістратський суд – у ратуші, головній адміністративній будівлі міста, котре мало право самоврядування [тобто в міськраді :) але тільки для представників міщанського стану. У інших станів - шляхти, церкви, євреїв, вірмен, татар, селян тощо - були свої органи самоврядування - ІП].

 Луцьк у XVI сторіччі. Верхній замок (на передньому плані, позначений синім) стоїть над містом і зараз, його В'їзна вежа зображена на купюрі 200 грн. Міські мури до сьогодні майже не збереглися. Ратуша позначена червоним

Записи, які внесені у документацію означених установ, і слугують джерелом для ідентифікації "обзивалок" чотирьохсотлітньої давності.

Принагідно зауважу, що юридичний актовий документ тих часів староукраїнською та старопольською мовами, як і вордівські папери сучасних судових інстанцій, мав визначений і ретельно продуманий формуляр.

Одначе ображені позивачі, в запалі примчавши до суду, слів особливо не вибирали. Обов’язком писарів в той момент було вписання жалісливого зізнання-оскарження за принципом "слово од слова", тобто повністю.

Спектр усіх словесних образ іменувався "ущипливими", "вразливими", "непристойними", "шкаредними" словами і ними "вимовляли", "деспектували", "соромили".

Епітети, якими позначали злі вчинки й погану вдачу, можна умовно поділити на чоловічі й жіночі.

Чи не найпоширенішим звинуваченням тогочасних жіночок була розпуста. "Білоглова", а саме так називали тодішніх представниць прекрасної статі (слово походить від білої барви головного убору – намітки, котрою тодішні жінки покривали голову), яких упіймали на чужолозтві чи просто в ньому підозрювали, називали "вшетечницями", тобто розпусницями, а їхні дії, відповідно – "вшетечними".

Такої обмовки луцькі міщанки остерігалися й уникали як вогню. Одна із них – Васюта Михитарова – в серпні 1616 року, скаржачись на міських урядників у справі незаконного й безпідставного арешту, навіть вказувала, що її затримали подібно до якоїсь вшетечниці – тобто непорядної, похітливої жінки.

Рідше на Волині послуговувались старожитнім словом "курва". Воно вживалося, наслідуючи польську мову, стосовно львівських міщанок подібної вдачі. За негідні, зневажливі вчинки, жінок деколи називали "малпами", тобто мавпами.

Неподібними до нинішніх були лайливі епітети, вживані на означення чоловічих морально-етичних падінь. Чи не найпоширенішою "мужеською" обзивалкою слугувало визначення "лотр", чи, ласкавіше, "лотрик". Назвавши так міщанина чи шляхтича, його одразу ставили в один ряд із злодіями, затятими гуляками й ледарями.

Для ідентифікації облудників й пройдисвітів застосовували слово "франт", а донощики й авантюрні інтригани отримували не дуже горде, але все ж звання "сикофантів".

Щоб підкреслити несерйозність, а часом й життєву глупоту, чоловіка прозивали "блазнем". Зневагу висловлювали і за допомогою звертань "собако", "син песій" та традиційно "скурвий син".

Назрівання конфлікту в середньовічному місті. Ілюстрація: volynpost.com

Особливою образою честі слугувало порівняння з гицлем – вбивцею собак, який за сумісництвом був помічником ката.

Подібно до свого "роботодавця" – карателя на горло, гицель, хоч і належав до середньовічної категорії ремісників, але в жодне із їхніх професійних об’єднань – цехів-корпорацій не приймався.

Вважалось, що робота цих двох "колег по нещастю" несумісна із християнськими канонами. У більшості випадків кати й гицелі опинялись поза людськими спільнотами: з ними рідко спілкувались, при зустрічі уникали, не знали імен.

Популярним лайливим виразом на Волині ХVІ – ХVІІ століття було "ти третій", тобто "ти третій по катові і гицелю". До цієї ж категорії відносився зворот "кат його відає", що використовувався на позначення безперспективності й невизначеності ситуації.

Попри високі морально-етичні норми й беззаперечну християнську віру, в міському середовищі Луцька та інших волинських міст траплялись випадки зґвалтувань й позашлюбних зв’язків, наслідком яких ставала поява на світ дітей-бастардів.

Таким був, наприклад, луцький вірменин Андрій Федорович Мурадинович. Його батько – Федір Мурадинович свого часу викупив у поганина (татарина) Ростка жінку, яка упродовж багатьох років служила в домі за кухарку. Згодом вона стала лучанину-вірменину не лише служницею, а й коханкою.

Далі – більше. Натішившись вже не молодою служницею, луцький міщанин вподобав собі її доньку Анну, результатом чого й стало народження їхнього сина Андрія. Не бажаючи брати доньку служниці собі за дружину, Мурадинович, все ж, не відмовився від хлопчика, належним чином виховуючи його й відписавши в заповіті значну суму грошей та інших пожитків.

По смерті Федора з’явилось чимало претендентів на спадок небіжчика, з вуст яких впродовж 1612–1616 років лунали образи на адресу неповнолітнього сина. Малого називали "недоброго ложа сином", "непорядно уродженим", дитиною "поза законом".

Повністю читайте: ВолиньPost

Автор: Оксана ШТАНЬКО

ТАКОЖ:

Полтава часів Мазепи. Справа про сексуальне домагання

Знайшли одне з найдавніших непристойних зображень. ФОТО

Спінтрії - римські жетони із зображенням сексуальних сцен. АРТЕФАКТИ

Чорна Княгиня. Про нещасливі шлюби найбагатшої нареченої з роду Острозьких

Як боролися з українською мовою. Хроніка заборон за останні сторіччя

Голоси, яким 100 років. Знайдено архів на воскових циліндрах. АУДІО

"Історія з відьмами". Як звинувачували в чародійстві 400 років тому

На фресці XIII століття замалювали фалоси. ФОТО

Інші матеріали за темою "ПОБУТ"

Інші матеріали за темою "МОВА"

Інші матеріали за темою "СУД"

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.

Перед відходом у вічність. До 60-ї річниці смерті Андрія Мельника

Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною.