Українська правда
Історична правда

Сила материнської любові. Десять синів Євдокії Лисенко

13.05.2016 _ Світлана Даценко
Версія для друку

...під час війни Євдокія Данилівна ніколи не плакала. Лише молилася, аби всі діти, – зранені чи скалічені – повернулися додому. І доля виявилася до неї милосердною, адже всі сини вижили в пекельній битві з нацистськими завойовниками й пригорнулися до материнських грудей.

Споконвіку на українській землі шанували матір. Адже вона – берегиня роду людського, кожної сім’ї, вона зігріває та оберігає, дає наснагу вистояти в найскрутніші часи нашого життя.

Ніхто так не розуміє дитину, не вміє так жертовно любити, розрадити в тяжку хвилину. Саме тому ми завжди линемо до неї, до найдорожчої, котра подарувала нам життя.

І скільки б не було в неї дітей, її любові, тепла, турботи, ніжності та терпіння вистачить на кожного. Материнська любов – споконвічна, всепереможна й життєдайна сила, що творить дива.

Саме таким дивом можна назвати Долю однієї української родини з Шевченківської землі. У мальовничих Бровахах на Черкащині в центрі села на пагорбі стоїть пам’ятник Матері – простій селянській жінці у фартушку й хустині.

Вдивляючись у далечінь, вона застигла в чеканні, ніби виглядає когось. "Спинись у задумі, поклади їй квіти, як шану матерям усього світу", – викарбувано на підніжжі.

А біля монумента ростуть десять тополь і п’ять верб. Тополі – то її сини, а верби – дочки. Ця жінка – жителька Бровах Євдокія Данилівна Лисенко, яка народила одинадцять синів і п’ять дочок.

Євдокія Данилівна Лисенко. Усі фото з Національного музею історії України в Другій світовій війні

У роки Голодомору помер її чоловік, тоді ж зник безвісти й старший син. Усіх десятьох синів провела мати на фронти Другої світової війни захищати Вітчизну.

Усі десять повернулися до рідного дому, поранені, хтось без ніг, хтось без рук, хтось з кулями під серцем, але живими. Не пощастило дочкам – вони залишилися вдовами. А сини – хто пішки, хто на милицях, хто попутними машинами – діставався до рідного порогу.

Такий випадок був унікальним не лише в Україні, а й на теренах колишнього Радянського Союзу. Євдокія Данилівна Лисенко відійшла у вічність у 1967 році, вона рік не дожила до свого 75-річчя.

Пам’ятник їй спорудили через два десятиліття по смерті за ініціативи популярної на той час "Літературної газети". Коли митець приступав до роботи над пам’ятником, то скористався схожістю на Євдокію Данилівну однієї з дочок, тому скульптура вийшла такою рельєфною та правдивою.

Євдокія Данилівна і Макар Несторович Лисенки серед односельців славилися як завзяті трударі й щирі життєлюби. Між подружжям панували любов і взаєморозуміння. І сини, і дочки зростали дружніми, беручкими до роботи.

Наше знайомство з родиною Лисенків відбулося навесні 2002 року, саме перед Великоднем. Група науковців Меморіалу вирушила до славнозвісної родини на Черкащину. На той час у селі проживали три брати і сестра.

Перший візит був до наймолодшого Лисенка – Олександра. Колишній фронтовик лежав на траві біля побіленої хати, грівся на сонці, стогнав від болю. Хворі ноги не слухалися. – А ліки якісь є? – запитуємо. – Немає навіть "нальгіна", бо не дають пенсію і нема за що купити.

Запеклося й заболіло, бо чоловік пройшов  через усю війну, відбудовував колгосп, і за що ж така наруга? Питання це ми з’ясовували пізніше у військкоматі, після чого з’явилася і пенсія, і "налгін". А до музею фронтовик передав унікальні документи.

Відкриття пам’ятника Матері-Героїні Євдокії Лисенко 

Наступний візит – до Павла. Доля знущалася з ветерана. Недавно померла донька, а ще раніше дружина. Самотній безногий ветеран садив картоплю… однією ногою. Колгосп розпався, техніки ніякої не було, корсунські поля заросли бур’яном, біднота панувала в усьому селі.

У Павловій хаті ми побачили портрет матері, обвитий пучками безсмертників. Павло Макарович розповідав, що коли мати проводжала синів на фронт, то кожного окроплювала святою водою і давала грудочку рідної землі, як талісман. Хто знає, можливо, це й було оберегом, який врятував від куль усіх десятьох.

Ще один – Степан Макарович хазяйнував на подвір’ї. "Батьки наші були заможними", – згадував він. – Мали сім гектарів землі, і корів, і коней тримали, і воли були. Овець мали, мабуть, із півсотні. Але й робили не розгинаючи спини.

Батько наш, Макар Несторович, був добрим господарем і майстром на всі руки: умів кравцювати, шевцювати, бондарювати, ковалювати, мурувати... І нас навчав ремесел.

У тридцятих роках, коли почали агітувати в колгосп, навідріз відмовився господарювати колективно. Тоді до колгоспу "залучили" примусово. Активісти "усуспільнили" землю, худобу, клуню, а "куркулів" Лисенків переселили з рідного хутора до невеличкої хати в село. А тут голод.

Батько  помер, і лишилася мати з шістнадцятьма дітьми (Степанида, Феодосій, Петро, Явтух, Іван, Василь, Михайло, Степан, Микола, Павло, Андрій, Олександр, Анастасія, Явдоха, Ганна, Марія). І діти росли, тяглися до землі, до всякого ремесла".

 Степан Лисенко в роки війни керував танком, а в мирний час - трактором

У тій "невеличкій хаті" проживала дочка Явдоха. Пригнувшись, пройшли ми в хатинку, чисто вибілену. Як у такій "рукавичці" могло вміститися стільки люду? А вони жили, працювали. Саме з цієї хатинки йшли сини на фронт.

Явдоха найменша, доволі спритна жіночка, діставала серед гори вишитих подушок (на яких, звичайно, ніхто не спав, бо то були речі для краси) пакуночки з фотографіями й розповідала про родину, про маму.

А мова її журчала, як струмок, так би й слухав, втративши реальність і час. То була своєрідна пісня про маму.

"А чи збереглися якісь документи?" – запитуємо. Явдоха уважно подивилася на нас і, примруживши очі, сказала: "А то я хіба знаю, кому показувати, кому ні. Багацько людей питають, але я боюся показувати, бо ще вкрадуть. Та, втім, я Вам вірю. Ви прийшли з хлібом, ви добрі люди".

Ставши на стільчик, Явдоха з найвищої полички шафи дістала ще один клунок, обережно розв’язала білу хустинку. Там лежало посвідчення Матері-героїні Євдокії Лисенко…

Сьогодні цей документ експонується в Національному музеї історії України у Другій світовій війні. А ми, наслухавшись історій про славну родину, які з різних вуст звучали по-різному, зіткали своєрідний біографічний килим роду Лисенків.

Посвідчення № 013396 Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння почесного звання "Мати-героїня" Євдокії Лисенко 

Отже, ще до війни  один із синів Явтух поїхав на Далекий Схід освоювати тайгу. А перед війною лист до нього повернувся: "адресат вибув". З тайги не повернувся.

Феодосій пішов працювати їздовим у колгосп, Степан – трактористом, Степанида – у будівельну бригаду, Микола працював трактористом Миронівської селекційної станції на Київщині. Рідна земля допомагала підніматися на ноги великій родині, а вона віддячувала їй щедрою працею.

Коли почалася війна, старшому Феодосію було 30 років, молодшому Олександру – 14. У 1941 році пішли на фронт Петро, Михайло, Степан, Василь та Іван. Інші п’ятеро синів були призвані на фронт у 1943 – 1944 роках польовими військкоматами з уже визволеної від нацистів території.

Односельці згадували, що під час війни Євдокія Данилівна ніколи не плакала. Лише молилася, аби всі діти, – зранені чи скалічені – повернулися додому. Доньки Євдокії Данилівни всіляко підтримували ту святу материнську надію, допомагали їй в усьому.

І доля виявилася до неї милосердною, адже всі сини – Феодосій, Петро, Іван, Василь, Михайло, Степан, Микола, Павло, Андрій та Олександр – всі вижили в пекельній битві з нацистськими завойовниками й повернулися, пригорнулися до материнських грудей.

 Брати Лисенки із сім’ями в День Перемоги

Різними шляхами йшли вони до перемоги – артилеристи, танкіст, розвідники, піхотинець. Першим додому повернувся 20-річний рядовий Микола. Провоював він лише двадцять три дні – з 1 грудня 1943 року до 24 грудня 1943 року. Під Житомиром отримав важке поранення в обидві ноги, дивом вижив. Повернувся з війни інвалідом.  

Рядовий Феодосій, розвідник, із боями пройшов Україною, Молдавією, Румунією та Угорщиною. Під Кишиневом йому судилося зустрітися з братом Михайлом. Один ішов у розвідку, інший уже повертався з розвідки. Тільки й встигли перекинутися кількома словами – й розійшлися.

У боях під Будапештом дивізійна розвідка натрапила на мінне поле, Феодосій втратив ногу. Додому повернувся інвалідом.

Рядовий Михайло, піхотинець-розвідник, в 1941 році під Каневом потрапив у оточення, згодом у полон, утік і з 1944 року – знову у діючій армії. Визволяв від нацистів Україну, Молдавію, Румунію та Угорщину.

Під час боїв за м. Клуж (Румунія), виконуючи завдання з розвідки, наштовхнувся на ворожу засідку. Михайло Макарович роззброїв трьох солдатів та захопив їх у полон. Нагороджений орденом Червоної Зірки.

  Михайло Лисенко

А вже за два тижні в боях за м. Дебрецен (Угорщина) вогнем свого кулемета знищив дві ворожі вогневі точки разом із обслугами, захопив у полон сімох солдатів противника.

Нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. Під м. Мішкольц (Угорщина) Михайло Лисенко отримав важке порання. Перемогу зустрів у єреванському шпиталі. Додому повернувся інвалідом.

Рядовий Степан в оборонних боях під Смоленськом горів у танку. Після поранення у Східній Пруссії вже почав готуватися до від’їзду додому, а тут несподівано отримав направлення на Далекий Схід. Щоправда, поки туди добирався, війна з Японією закінчилася. І лише вдома дізнався, що його брат Петро воював на Далекому Сході і втратив там руку.

Свій бойовий шлях рядовий Петро, телефоніст, розпочав ще в 1938 році. Додому повернувся інвалідом у 1946 році. Саме він любив повторювати: "Лисенки пройшли від Курил до Берліна – така наша географія".

Єдиний офіцер серед братів Лисенків – старший лейтенант Василь, командир стрілецького взводу, на шляху від оборонних боїв в Україні до вигнання нацистів із Будапешта був тричі поранений, за мужність і героїзм відзначений орденом Червоної Зірки.

Рядовий Іван, винищувач танків, учасник радянсько-фінляндської війни, також обороняв українські міста – Черкаси, Лубни, Ромни та Київ. Потрапив у полон і був відправлений у концтабір. По дорозі в Треблінку (Польща) втік.

Упродовж трьох місяців ночами пробирався на Схід, у рідні Бровахи.  А з 1944 року – знову на фронті. Відзначився в боях за м. Пашкани (Румунія), нагороджений медаллю "За відвагу". Війну закінчив у Відні.

Колишній гроза танків  Іван Лисенко поруч із вирощеним сімейством кролів

Рядовий Андрій, стрілець, у 1942 році 17-річним був вивезений на примусові роботи до Німеччини, через місяць утік, а з 1944 року був мобілізований на фронт. Під Яссами дістав важке поранення, додому повернувся без ноги.

Рядовий Павло, піхотинець, у 1943 році також був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Два роки працював у сільському господарстві. Звільнений військами 1-го Українського фронту, разом з якими і зустрів Перемогу.

Сержант Олександр, зв’язківець, з боями пройшов від рідного дому до Німеччини. Уже на останніх кілометрах війни в Європі під сильним кулеметним та мінометним вогнем противника усунув п’ять розривів лінії зв’язку, чим забезпечив безперебійний зв’язок із командуванням та був нагороджений медаллю "За відвагу".

А загалом за участь у німецько-радянській війні він був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями "За визволення Праги", "За взяття Берліна", "За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.". Олександр, єдиний серед Лисенків, дійшов до Берліна й розписався на Райхстазі за всіх братів.

Війна розлучила братів на сім років, тож не випадково, що, повертаючись додому, один одного не впізнавали.

Коли передостаннім уже у 1947 році повернувся Павло, його відразу й мати не признала, думала, що вже загинув. Тоді в неї на постій зупинилися військові. Коли у вікно постукав ще один боєць, махнула рукою, щоб ішов далі. Потім упізнала сина й довго плакала.

 Степан Лисенко з нагородами

Дивовижною виявилася й зустріч Степана з братом Михайлом. Сім років вони не бачилися, і вже б розминулися на шляху до села, якби не стали уважно придивлятися один до одного. І лише тоді кинулися обійматися.

Повернулися з війни брати Лисенки, і всі у своїх рідних Бровахах назавжди залишилися. Працювали в колгоспі, відбудовували зруйноване господарство, ростили дітей. У 1946 році Євдокії Данилівні Лисенко було присвоєно почесне звання "Мати-героїня".

Рід Лисенків і тепер, через кілька поколінь, вважають шанованим і роботящим. Щороку родина збільшується, і нині в покійної Євдокії Данилівни майже 40 онуків і понад 60 правнуків. Щоправда, більшість із них розлетілися по всій Україні.

А серед її 16 дітей живими зосталися двоє: Ганна, яка доживає віку в дочки в Кременчуці Полтавської області, та 94-річний Степан. Попри те, що минуло кілька десятиліть, про війну Степан Макарович згадує неохоче. Каже, що й досі бачить уві сні друзів, які помирали на очах.

Сільниця Матері-героїні Євдокії Лисенко, в якій вона зберігала листи синів із фронту

Сивочолий ветеран переконаний, що в ті полум’яні воєнні роки його і братів берегла материнська любов Євдокії Данилівни.  Степан Макарович уже зовсім став слабкий, і дочка забрала його на прожиття до себе в Корсунь-Шевченківський.

Кілька років тому пішла в небуття його дружина, з якою Степан Макарович прожив понад 60 років. Поки здужав, жив і все робив сам: і куховарив, і город обробляв.

І любив розповідати про те, що пішов до дружини брати шлюб через чотири дні після повернення з фронту. Кохана дівчина чекала його впродовж семи років, хоча він їй жодного листа не написав.

Євдокія Данилівна Лисенко померла на 74-му році життя. Відчуваючи, що доживає свого віку, березневого дня 1967 року скликала всіх своїх дітей, приготувала їм вечерю і заповіла синам жити дружно.

Усе село зійшлося проводжати в останню путь її, Матір-Героїню, яка виховала десять синів, десять воїнів-легенів, десять славних трударів.

Святкова хустка Євдокії Лисенко  

Пам’ятник Євдокії Данилівні спорудили в 1984 році. Того ж року в школі відкрили музей. Коли науковці Меморіалу вперше ступили на його поріг, то завмерли від несподіванки. Увагу привернув стрій із десяти солдатських шинелей та солдатських чобіт, у яких брати поверталися на рідну землю.

У виставковій залі серед експонатів – рушники та скатертини, вишиті руками Євдокії Данилівни, на підлозі – домоткані килими, потерта скринька, у якій вона зберігала листи від синів із фронту. Цю реліквію передали до Меморіального комплексу.

Нині школа не працює, діти автобусом їздять навчатися в сусіднє село, але музей залишився. Щороку на День Матері до пам’ятника Матері-героїні Євдокії Лисенко з’їжджаються гості з усіх районів Черкащини, а потім ідуть у музей.

Пам’ять живе, вона нетлінна.

Статтю опубліковано в рамках спецпроекту "Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової" Українського інституту національної пам’яті.

Дивіться також: 

Гітлер, Сталін і Україна. Безжальні стратегії

Друга світова війна по-українськи. Думки вітчизняних істориків

Від Дніпра до Ельби. Як українці звільняли Європу від нацизму

Останні листи із Сталінграда. Що писали німці за дні до капітуляції

Забуті жертви війни. Радянські військовополонені 1941-1943 рр. ФОТО 

Битва під Харковом. Як місто вперше визволили від нацистів

"Шевченко з України". Написи на стінах Рейхстагу. 1945 рік

Чорна піхота. Скільки "чорносвитників" знищив Сталін?

"Неписана історія". Родинні перекази про Другу світову



Теми: історія України, ХХ сторіччя, друга світова війна, Червона армія, жінки, родовід



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter