Українська правда
Історична правда

Євген Коновалець у революційну добу 1917—1921

05.05.2018 _ Михайло Ковальчук
Версія для друку

"Сам полк. Коновалець дуже зручно проводив полкові, — згадував січовий старшина Вислоцький. — Мені і здається, що ніхто інший не був би в стані проводити так добре полкові в такій бурхливій добі, серед дуже бистро міняючогося калейдоскопу подій, в чужих, нам з ґрунту незрозумілих, обставинах та при ріжних політичних течіях в українській армії".

Від редакції: 23 травня 2018 року виповнється 80 років від трагічної загибелі полковника Армії УНР, Начального команданта Української військової організації та Голови Проводу українських націоналістів Євгена Коновальця.

На пошану цього видатного діча українського національно-визвольного руху ми започатковуємо серію публікацій про основні етапи його життя й боротьби.

--------

Постать Євгена Коновальця (18911938) символізує спадковість традицій української національно-визвольної боротьби.

Участь у буремних подіях 19171921 років стала для майбутнього провідника УВО-ОУН не лише школою національно-визвольної боротьби, але й принесла йому визнання як одного з чільних воєначальників армії УНР.

Командування військовим формуванням Січових стрільців зробило ім`я Євгена Коновальця відомим для усіх борців за незалежність України.

Євген Коновалець народився 14 червня 1891 року в родині вчителів у невеличкому с. Зашків Львівського повіту Галичини, що на той час входила до складу Австро-Угорщини. Родина Коновальців користувалася щирою пошаною серед односельчан за багатолітню педагогічну працю і непідробну любов до рідного краю.

 Євген Коновалець у четвертому класі Академічної гімназії. Львів, 1905 рік

В 1901—1909 роках хлопець навчався у львівській Українській академічній гімназії, після закінчення якої вступив на юридичний факультет Львівського університету.

На початку 1910-х роках Євген був активним членом українських студентських організацій, брав діяльну участь у створенні молодіжних військово-спортивних осередків. У 1913 році він став членом Головної управи Українського студентського союзу.

З початком Першої Світової війни, у серпні 1914 року, 23-річного студента мобілізували до лав австрійської армії. Невдовзі Коновалець пройшов 4-місячний курс навчання в офіцерській школі й отримав призначення на посаду командира роти 19-го полку крайової оборони (ландверу).

 Студент-правник Євген Коновалець, 1910-ті роки

У березні 1915 року коротка кар’єра Євгена Коновальця в австрійській армії завершилася: він потрапив до російського полону. Спочатку юний бранець перебував в місті Чорний Яр на Поволжі, а восени 1915 року був переведений до табору в Царицині [нині — Волгоград — ІП].

Сотник Андрій Мельник, що разом з іншими полоненими старшинами УСС також перебував у цьому таборі, так згадував про Євгена Коновальця:

"Знання мови й відносин, вмілий і рівний підхід до людей, дружнє відношення до товаришів недолі здобули йому в дуже короткому часі симпатії таборового команданта й довір`я та пошану всіх старшин-полонених цього табору. Євген Коновалець став речником таборян, інтервеніюючи у всіх можливих справах, у всіх інстанціях військової комендатури та інших установ Царицина".

Отримавши звістки про падіння російського царату й початок українського національного відродження в березні 1917 року, полонені галичани понад усе прагнули вирватися з неволі й дістатися до Києва.

26 травня Коновалець звернувся до комітету допомоги українцям-виселенцям при Українській Центральній Раді з проханням посприяти його звільненню з табору: "Свої сили, досвід й знання віддати хочу будові нового вільного життя на Україні".

Невдовзі він з дозволу таборового начальства відвідав Київ, де зустрічався з лідерами українського руху — очільником Центральної Ради Михайлом Грушевським, головою Українського військового клубу ім. Павла Полуботка Миколою Міхновським, генеральним секретарем військових справ Симоном Петлюрою та ін.

Але російська влада всіляко затягувала вирішення питання про полегшення долі полонених-українців. Так і не дочекавшись звільнення, Коновалець здійснив утечу з табору і за допомоги вояків-українців царицинської залоги дістався Києва.

Євген Коновалець у російському полоні. Царицин, 1916—1917 роки 

Влаштувавшись на роботу до комітету допомоги українцям-виселенцям при Центральній Раді, Євген Коновалець тривалий час опікувався справами допомоги полоненим-українцям.

Відомий громадсько-політичний діяч, лідер Української партії соціалістів-революціонерів Микола Ковалевський так згадував про Коновальця у цей період:

"Коновалець справляв — в порівнянні з іншими українцями з Галичини, збігцями й полоненими — надзвичайно добре враження. Вражала його скромність і його устремління зрозуміти біг революційних подій в Україні і взагалі на Сході".

Проголошення Української Народної Республіки в листопаді 1917 року відкривало перед українцями можливість побудови власної держави. Та водночас, українське суспільство надзвичайно стривожив намір Австро-Угорщини приєднати Галичину до майбутньої Польської держави.

25 листопада в будинку Центральної Ради відбулося велелюдний мітинг галичан і буковинців, на якому лунали протести проти політики монархії Габсбургів. Як свідчив очевидець, Є. Коновалець у своїй промові "говорив про потребу створення західноукраїнських військових частин для боротьби проти Австрії, бо вона добровільно не віддасть тих наших земель, які їй дістались даром і становлять поважну позицію в складі Австро-Угорської монархії".

Січові стрільці в Києві, березень 1918 року

Збори одностайно підтримали пропозицію про створення військового підрозділу з уродженців західноукраїнських земель. За тиждень до лав Галицького-Буковинського куреня зголосилися перші 22 добровольці.

Новостворений військовий підрозділ розташувався спершу в приміщенні Комерційного інституту (нині це Педагогічний університет ім. М. Драгоманова), а невдовзі переїхав до будинку Київської духовної семінарії на Вознесенському узвозі (сьогодні тут розташовується Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).

Вже в середині січня 1918 року Є. Коновалець став командиром Галицько-Буковинського куреня. Слід сказати, що серед рядових бійців у цей час точилися запеклі суперечки щодо доцільності запровадження у війську виборного начала, яке багатьом здавалося ознакою "демократичності" й "революційності".

Оскільки курінь створювався для боротьби за західноукраїнські землі, точилися суперечки про ставлення до конфлікту Центральної Ради з російськими більшовиками.

 Схема вуличних боїв куреня Січових стрільців із червоною гвардією в Києві

Нарешті, 19 січня 1918 року загальні збори вояків і старшин ухвалили рішення про скасування виборності командного складу, цілковите підпорядкування Центральній Раді й готовність захищати УНР від агресії з боку більшовицької Росії. Оскільки надалі до лав підрозділу планувалося приймати добровольців з усіх регіонів України, курінь було перейменовано на Січовий.

Далі були бої запеклі бої січовиків з більшовиками на підступах до столиці та в самому Києві — під час сумнозвісного Січневого повстання... Саме Січовий курінь врятував Центральну Раду, коли повсталі вже зайняли центральні квартали Києва й ледь не захопили Педагогічний музей.

У цих боях курінь Січових стрільців зарекомендував себе чи не найбільш дисциплінованою частиною збройних сил УНР.

"Сам полк. Коновалець дуже зручно проводив полкові, — згадував січовий старшина І. Вислоцький. — Мені і здається, що ніхто інший не був би в стані проводити так добре полкові в такій бурхливій добі, серед дуже бистро міняючогося калейдоскопу подій, в чужих, нам з ґрунту незрозумілих, обставинах та при ріжних політичних течіях в українській армії".

 Вояки куреня Січових стрільців після визволення Києва в березні 1918 року

"Не кожен старшина, навіть найвидатніший, зуміє стати віч-на-віч з розворушеним натовпом, — писав про Є. Коновальця видатний український поет і сучасник тих подій Євген Маланюк. — І не тільки стати, але і зайти якісь єдині, по-військовому короткі, слова, які той натовп чудом успокоюють і обертають його у вишиковані ряди – майже війська, майже революційного загону".

Під час відступу українських військ з Києва, Січові стрільці фактично виконували роль охорони при Центральній Раді. Саме січовики супроводжували уряд УНР в ході сповнених різноманітних небезпек переїздів до Коростеня й Сарн.

Тож коли українська влада повернулася до Києва, військовий міністр УНР Олександр Жуковський прийняв рішення розгорнути Січовий курінь в полк, який і залишити у Києві для залогової служби.

Січовикам відвели казарми поблизу центру міста, в будинку № 24 на вулиці Львівській (невдовзі полк зайняв ще й військові казарми неподалік будинку Центральної Ради на вулиці Терещенківській).

 Подвір’я казарм Січових стрільців у Києві на вул. Львівській, 24. 30 квітня 1918 року, незадовго до саморозспуску.

Січові стрільці несли охорону урядових будівель, фактично виконуючи функції гвардії. Це свідчило про визнання їхніх заслуг в утвердженні української державності й викликало гордість серед старшин та рядових стрільців.

Конфлікт між Центральною Радою і німецьким військовим командуванням призвів до перевороту, внаслідок якого влада в Україні перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. За свідченням Є. Коновальця, Січові стрільці були готові захищати уряд УНР — але республіканське керівництво не віддало жодних розпоряджень про ліквідацію гетьманського виступу.

"Прогаяння того моменту є також виною вищої української команди м. Києва, уряду й президії Центральної Ради, яких гетьманський переворот так налякав і збентежив, що вони не були в силі дати нам якихсь ширших директив," — згадував Є. Коновалець.

Оточені німецькими військами, Січові стрільці були змушені скласти зброю. Та хоча гетьманська влада оголосила про розформування полку, Стрілецька Рада закликала стрільців не поверталися до Галичини, а залишалися на Наддніпрянщині, оскільки "ще прийде час, коли стрільці будуть Україні потрібні".

 Січові стрільці на подвір'ї своїх казарм складають зброю, 4 травня 1918 року

Євген Коновалець та більшість членів Стрілецької Ради після гетьманського перевороту залишилися в Києві. Незважаючи на осуд перевороту переважною більшістю українських політиків, за словами Коновальця, "з бігом часу українське громадянство поставилось до гетьманату трохи інакше: воно стало більш реально думати про рятування у першу чергу національних вартостей української державности, не забуваючи й про соціальні, і тому стало приступніше для думок про співпрацю з Гетьманом Скоропадським".

Зі свого боку, гетьман наприкінці серпня 1918 року оголосив про відновлення військового формування Січових стрільців у складі національних збройних сил.

Висловивши на офіційному прийомі в гетьмана вдячність Скоропадському за це рішення, представники Стрілецької Ради на чолі з Коновальцем заявили, що Січові стрільці завжди захищатимуть українську державність від зовнішніх та внутрішніх ворогів.

Одразу ж після цього було оголошено збір колишніх січовиків до Білої Церкви, де й мав формуватися Окремий загін Січових стрільців армії Української Держави.

Сотник Роман Дашкевич, який разом з багатьма іншими січовиками перебував після гетьманського перевороту в лавах Запорізької дивізії, згадував: "Одного дня, з початком вересня, приїхав до сотника Дашкевича телефоніст зі штабу дивізії і повідомив, що до штабу дивізії прийшла для нього з пошти таємнича телеграма: "Усі до Білої Церкви — Коновалець".

У вересні 1918 року організація та вишкіл відновленого військового формування вже йшли повним ходом.

Грамота Скоропадського про федерацію з Росією в листопаді 1918 року викликала надзвичайно негативну реакцію серед січовиків. Політична позиція Стрілецької Ради, як згадував Євген Коновалець, полягала в тому, що "Січові стрільці будуть вірні гетьманській владі, якщо вона буде боронити самостійної, від нікого незалежної української державності".

Пересвідчившись, що П. Скоропадський не має наміру відстоювати незалежність України, Є. Коновалець та його бойові соратники активно підтримали повстання Директорії проти гетьманського режиму.

Загін Січових стрільців став основною військовою силою Директорії у перші дні повстання. "Центром подій стала Біла Церква, а в ній бараки Січових стрільців", — згадував учасник тих подій.

18 листопада 1918 року Січові стрільці в бою під Мотовилівкою завдали поразки загонові російських офіцерів й проклали для повсталих шлях на Київ. За кілька днів війська Директорії взяли столицю в облогу.

Штаб Осадного корпусу у Фастові Київської обл.,  листопад 1918 року. У першому ряду зліва праворуч: поручник Володимир Чорній-Розенберг, підполковник Юрій Отмарштейн, полковник Євген Коновалець, сотник Михайло Матчак, полковник Андрій Мельник

Наплив добровольців і мобілізованих дозволив розгорнути Січовий загін в дивізію. Усі повстанські частини було об’єднано в Осадний корпус, командувачем якого став Євген Коновалець.

Коли в середині грудня 1918 року республіканські війська зайняли Київ, всі розуміли, що повалити гетьманський режим вдалося саме завдяки підтримці Директорії Січовими стрільцями.

Це надзвичайно піднесло авторитет Є. Коновальця та його найближчих соратників: Андрія Мельника, Романа Сушка та інших — в політичних і військових колах УНР. На початку 1919 рр. Є. Коновалець вважався чи не найвпливовішим воєначальником армії УНР.

У спадок від гетьманського режиму Директорія отримала гостру політичну кризу, яка роздирала країну в умовах другої війни з Радянською Росією. На думку очільників Стрілецької Ради, врятувати українську державу від загибелі за цих обставин могла лише військова диктатура.

Але пропозиція передати владу до рук тріумвірату — в складі С. Петлюри, Є. Коновальця і А. Мельника — не знайшла підтримки у членів Директорії. Керманичі УНР побоювались звинувачень у встановленні „контрреволюційного" диктаторського режиму.

До того ж, для військової диктатури було потрібне надійне й боєздатне військо, якого уряд УНР не мав. Тож пропозицію Стрілецької Ради державні лідери відхилили.

Аби бодай частково піти назустріч січовому командуванню, Директорія запропонувала включити до свого складу Є. Коновальця. Але цю пропозицію відхилила вже Стрілецька Рада, не бажаючи нести відповідальність за "безвідповідальну" політику Директорії.

Головний отаман військ УНР Симон Петлюра (у центрі), командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець (праворуч від нього)  під час проголошення Акту злуки на Софійській площі в Києві, 22 січня 1919 року

Друга війна УНР з Радянською Росією відбувалася за відсутності в Директорії боєздатної армії, здатної протистояти більшовицькій агресії. Сформовані з учорашніх повстанців військові частини нерідко співчували більшовикам й виступали проти Директорії.

Військовий міністр УНР генерал Олександр Греков не приховував, що єдиною надійною військовою силою в розпорядженні українського уряду вважає Січових стрільців. Радянські війська просувалися вглиб Лівобережної України, коли 23 січня 1919 року Є. Коновальця було призначено командувачем Східного фронту.

"Нам необхідно виграти час до тої пори, поки не підійде допомога з Правобережжя...", — так сформулював новопризначений командувач своє бачення стратегічної ситуації. Але внутрішні заворушення й військова слабкість змусили уряд УНР на початку лютого 1919 року евакуювати столицю. Головною ареною бойових дій на тривалий час стала Правобережна Україна.

Січові стрільці виявили високий рівень боєздатності в боях, які точилися упродовж 1919-го року на землях Волині й Поділля. Такі міста, як Бердичів, Шепетівка і Староконстянтинів, стали справжніми місцями січової слави. Генерал армії УНР Микола Капустянський назвав "рішучою, сміливою й мистецькою" операцію січовиків проти радянської Таращанської бригади, в ході якої червоним було завдано нищівної поразки.

Січові старшини в авто. Зліва направо: Євген Коновалець, Таїсія
Юрієва, Іван Юріїв, Петро Пасіка, Михайло Матчак та невідомий. Станція Шепетівка,
нині Хмельницької обл., жовтень 1919 року.

Та оскільки воювати довелося ще й проти російських білогвардійців, навіть прихід на допомогу військам УНР влітку 1919 року Галицької армії не приніс перемоги у Визвольній війні.

Саботаж багатьох представників вищого командного складу, які потайки співчували денікінцям, нестача зброї й спорядження призвели до важких військових поразок. Восени 1919 року в армії спалахнула страшна епідемія тифу.

Січові стрільці разом зі своїм командиром пройшли всі етапи бойового шляху армії УНР в 1919 року. "Ми все стояли при тобі, наш вожде, все були твоїми найвірнішими, такими і залишимось", — такими словами привітав Петлюру Коновалець під час відвідин Головним отаманом Січового коша.

Та коли політичні розбіжності між Симоном Петлюрою й диктатором ЗУНР Євгеном Петрушевичем призвели до переходу Галицької армії на бік Денікіна, розпочалася, за словами Є. Коновальця, "найстрашніша сторінка визвольної боротьби Соборної України: період духовної прірви поміж двома частинами нації".

Оточена на Волині білогвардійськими, польськими й радянськими військами, армія УНР була змушена відступити на початку грудня 1919 року до району Любара. Найбільші відчайдухи готувалися вирушити звідси в партизанський рейд на зайняті білогвардійцями й більшовиками українські землі — ця операція невдовзі отримала назву Першого Зимового походу.

 Одна з останніх нарад командування 11-ї дивізії Січових стрільців 1919 року. Євген Коновалець сидить у першому ряду посередині.

Під час підготовки до походу, як згадував прем’єр-міністр УНР Ісаак Мазепа, Коновалець заявив, що "група Січових стрільців демобілізується, бо Січові стрільці не бачать доцільності продовжувати збройну боротьбу в формах партизанських".

Очевидно, військова катастрофа УНР і трагічний розбрат між наддніпрянцями й галичанами підштовхнули Є. Коновальця та його соратників до думки про розформування Січових стрільців.

Та не встигли січовики завершити демобілізацію, як на місце їхнього постою здійснили напад польські частини. Переважна більшість січовиків разом з Є. Коновальцем потрапила до польського полону.

Хоча історія уславленого військового формування Січових стрільців скінчилася, Є. Коновалець не мав наміру припиняти боротьбу за незалежність України. Навесні 1920 року разом зі своїми найближчими соратниками він спромігся виїхати до Відня, де сподівався створити новий військово-політичний центр для продовження національно-визвольної боротьби.

Хоча колишнім січовикам вдалося звільнитися з польського полону за допомогою уряду УНР, ніхто з них не підтримував намагання Симона Петлюри порозумітися з офіційною Варшавою.

Євген Коновалець у 1919 році

"Ясно, що перешкодити українсько-польському союзові ми не мали змоги, але не хотіли також брати участи в цьому почині," — писав згодом Є. Коновалець.

Але намагання Є. Коновальця організувати військову силу з багатотисячної маси полонених-українців, які перебували в 1920 року в державах Європи, зазнали невдачі. Переважна більшість бранців прагнула лише якомога швидше дістатись додому, а незадовільні умови таборового побуту лише сприяли поширенню серед них зневіри й апатії.

Спроба створити у Відні "альтернативний" український уряд з емігрантів також не принесла успіху, передусім через чвари між галичанами й наддніпрянцями.

Відірваність від рідного краю, еміграційна атмосфера перманентного внутрішнього розбрату ускладнювали будь-яку політичну діяльність за кордоном. Пересвідчившись у марності спроб організувати на еміграції власну політичну силу, Є. Коновалець влітку 1921 року повернувся до Львова.

Новий етап в історії національно-визвольного руху розпочався, коли група колишніх січовиків (Михайло Матчак, Ярослав Чиж і Василь Кучабський) створила в 1921 року в Галичині підпільну військову організацію для боротьби проти польської окупації.

Ця організація, що отримала згодом назву УВО ("Українська Військова Організація") складалася переважно з колишніх старшин і вояків Галицької армії.

Члени Стрілецької ради у Празі в липні 1920 року. Зліва направо сидять: сотник Іван Андрух, полковник Євген Коновалець, сотник Василь Кучабський; стоять: полковник Іван Чмола, сотник Михайло Матчак, сотник Ярослав Чиж. 

Хоча УГА припинила існування, а уряд ЗУНР перебував на вигнанні, ветерани Галицької армії були готові продовжувати визвольну боротьбу.

"Недавні старшини, підстаршини й стрільці почували себе ще зв’язаними військовою дисципліною, а передусім братерством зброї, а дійсність під польським безоглядним режимом ставала щораз болючішою для тих, що ще так недавно були вояками вільної української держави й наявно бачили різницю між свободою у власній державі і поневоленням," — згадував сучасник.

Один із творців військової організації, Михайло Матчак, так визначав мету її діяльності: "Завданням організацій є підготовити народ до оружної боротьби в Галичині, Холмщині і Волині з поляками, на сході з більшовиками. Ціллю є Соборна Самостійна Селянська Україна...".

Свідчення сучасників не полишають сумнівів, що до осені 1921 року Коновалець не належав до військової організації і не брав жодної участі в її створенні.

Очевидно, колишній командир Січових стрільців все ще не полишав надій на продовження національно-визвольної боротьби політичними методами.

Але все змінилося восени 1921 року, коли члени військової організації здійснили невдалий замах на очільника Польської держави Юзефа Пілсудського, під час його візиту до Львова.

Цей акт викликав репресії з боку польської влади; протягом кількох тижнів поліція заарештувала більшість членів керівного осередку військової організації. М. Матчака, В. Кучабського, Б. Гнатевича було заарештовано, а Я. Чиж і М. Курах вимушені були емігрувати за кордон.

 Керівники УВО з друзями й рідними. Зліва направо: Ярослав Чиж, Парасковія Чмола, Василь Кучабський, Таїсія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, суч. Івано-Франківська обл., 1921 рік.

Військова організація фактично опинилася без свого провідного осередку. За цих умов ті її члени, яким пощастило уникнути арештів, запропонували Євгенові Коновальцю взяти до своїх рук керівництво організацією — адже колишній командир січовиків був живою легендою для багатьох сучасників.

На той час Коновалець уже не міг не розуміти, що час битв на фронтах регулярних армій під прапорами демократичних урядів минув. Дійсність ставила нові вимоги до національно-визвольного руху: потрібно було продовжувати боротьбу в умовах підпілля, нелегальними методами.

Очоливши провід військової організації, колишній командир Січових стрільців прийняв виклик нової доби. УВО й ОУН довелося продовжувати національно-визвольну боротьбу зовсім в інших умовах й іншими методами, аніж це було в 1917—1921 роках.

Діяльність цих організацій стала складовою частиною історії українського націоналістичного руху.

Читайте також:

Євген Коновалець і наша доба

Січові стрільці під час Січневого повстання

Останнє засідання Української Центральної Ради

Листування Олега Ольжича та Євгена Коновальця

Євген Коновалець і більшовики. Історія (не)співпраці

Смерть Націоналіста. На пошану полковника Євгена Коновальця

Мандрівка до Полковника. Де похований Коновалець. ФОТО



Теми: Коновалець, XX сторіччя, історія України, Українська революція, УНР, визвольні змагання, УВО