В епідемічному бараці: пандемія та диктатура в українській літературі 1920 року

«Посадовці попередили нас, що слід мати запас усього необхідного на місяць. Ми з Зельдою запаслися червоним вином, віскі, ромом, вермутом, абсентом, білим вином, хересом, джином, і, о Господи, про всяк випадок ще й бренді. Моліться за нас».

Такий лист, що його начебто написав рівно сто років тому, 1920-го, Френсис Скот Фіцджеральд на карантині у зв'язку з епідемією іспанки, почав ширитися в англомовних, а згодом і в українському сегментах соцмереж із спалахом епідемії коронавіруса та запровадженням карантину в більшості країн північної півкулі.

Лист згодом виявився фейком за авторства сучасного американського письменника Ніка Фаріелли – цього разу не шкідливим, а винахідливим і дотепним стимулом до дискусії про побут та емоції в умовах карантину.

А втім, хіба немає автентичних свідчень про особистий людський досвід епідемій, війн та диктатур сторічної давнини? І якими є ці свідчення в українському письменстві та мемуаристиці?



1920: точка відліку українського екзистенціалізму

5 березня 1924 р. Валер'ян Підмогильний у своїй короткій автобіографічній довідці написав таке:

"Син селянина, народився року 1901 в с. Чаплях колишнього Новомосковського повіту Катеринославщини, де провів дитинство. Року 1918 закінчив 1 Катеринославську реальну школу й того самого року вступив до математичного факультету Катеринославського Університету.

Року 1919 перейшов до правничого факультету, але через матеріальну скруту мусив кинути науку. Працював у ріжних установах у самому Катеринославі й у повітах, здебільшого в Наросвіті, і разом з тим учителював.

Року 1921 переїхав до Київу, але через матеріальну скруту мусив виїхати  вчителювати на провінцію. З року 1923 учителює в Києві й слухає лекції в КІНГі.

За свої найкращі твори вважаю: "В епідемічному бараці", "Проблему хліба" і "Син".

 
Валер'ян Підмогильний: "Пошесть завсіди буде, як не на Україні, то в Китаю або ще десь"

Задовго до появи всесвітньо відомого роману Альбера Камю "Пошесть" (1947), рівно 100 років тому, український прозаїк у своєму екзистенційному оповіданні "В епідемічному бараці", що його, як бачимо, називав серед своїх найкращих текстів, описав буденність людського життя на тлі смерті та згасання.

Підмогильний  був трендсетером, який у своїй творчості визначив напрям, над яким будуть працювати найвидатніші письменники та філософи ХХ ст.

Абсурдність дійсності в оповіданні Підмогильного, де смерть і страждання вже не викликають жодних емоцій, а спокійно сусідять із байдужістю, забобонами, дрібними буденними конфліктами та любовними інтрижками, багато в чому перегукується з досвідом сьогодення.

Як іронічне пророцтво про новітній коронавірус звучать слова лікаря, який на мить засумнівався був у майбутньому свого фаху – мовляв, а що як людство здолає хвороби: "Пошесть завсіди буде, як не на Україні, то в Китаю або ще десь".

 
Альбер Камю: "Кожен носить її, чуму, в собі, бо не існує такої людини на світі, атож, не існує, якої б вона не торкнулася"

"Тільки-но вийшов лікар з покоїв, покоївки зібрались докупи й почали варнякати про враження минулої ночі. Вночі ж була пригода — Петро Горобець, що ходив ночувати до покоївки Марти, прийшов напідпитті та, переплутавши ліжка, зґвалтував покоївку Гашку так раптом, що коли та збагнула, в чім річ, все вже було скінчено.

Такі веселощі не густо трапляються, а тому покоївки реготали і зле зацитькували хворих, як ті починали дуже вже голосно кректати або плакати.

По покоях почав ходити Явтух Куленко, що постачав воду до барака та рубав дрова на кухню. Він тримав у руках черепок, з якого поставав сизий дим. То курилась соснова живиця.

Робив таке обкурювання Явтух з власного намислу і власне задля себе. Йому доводилось наносити води в покої, а його нудило від смороду лікарні.

Хворі поволі зникали серед диму, і Явтух, щоб заспокоїти їх, лагідно казав у кожному покої:

— Воно ж як ладан...

Перед бараком скупчувались баби — родички хворих, з глечиками й пакунками в руках. Приносили воду з далекої криниці й вірили, що та вода трохи цілюща.



Їх пускали на побачення тільки о другій годині, а тому вони поки що порозсідались на довгій лаві в затінку та обговорювали різні значні події.

Коли фершал проходив повз їх з довгим вудлищем, вони на мить замовкали.

Година на ловитву була чудова.

Чергова сестра Одарка Калинівна роздавала хворим ліки. Вона уважно схилялась до кожного та казала ласкаві, розрадні слова.

Але хворі її не любили. Не любили за те, що вона часто згадувала про Бога й радила покладати на нього свої надії. У хворих це викликало прикрість.

До того ж сестра Одарка Калинівна була вже досить старенька і як жінка не викликала жодної надії.

Хворі любили сестру Прісю. Вони кликали її навіть тоді, коли вона була не чергова."

На тлі сухого, стриманого опису страждань і смертей пацієнтів контрастно виступає плин повсякденного й емоційного життя людей, пов'язаних із бараком. Життя, яке, здавалося б, мало якось змінитися, йде своїм ходом.

Фельдшер щодня намагається закінчити свою зміну в бараці раніше, щоб утекти на риболовлю, і врешті взагалі йде у відпустку на два місяці.

Сваряться релігійна Одарка Калинівна та атеїстка сестра Ганнуся. Лікар, що днями й ночами виснажливо працює в бараці і навколишніх селах, потерпає від емоційного вигорання і байдуже спостерігає за всім, що відбувається під його орудою, навіть не намагаючись вплинути на щось поза лікуванням хворих.

Молода, приваблива і свідома своєї приваби Пріся зосереджує на собі еротичний інтерес усіх більш-менш інтелігентних молодих чоловіків околиці. Саме її персонаж поступово посідає центральне місце в оповіданні як одне з перших свідчень сексуальної емансипації жінки, що на повен голос зазвучить уже в романних текстах 1920-х.

 
Обкладинка видання "В епідемічному бараці" 1922 року

Сестра Пріся довго насолоджується увагою своїх залицяльників і вочевидь не надто переймається соціальним дистанціюванням під час їхніх довгих вечорів у садовій альтанці та в прогулянках човном по річці.

Врешті вона робить вибір на користь начальника станції, не позбавленого певного високого, але марного пориву – щонайменше описати унікальність свого еротичного досвіду у нотатнику "Порадник залізничника на рік 1910".

Однак, після їх сексуальної ініціації та короткого роману Пріся постає перед перспективою заміжжя, яке уявляється їй болотом рутинного побуту. А що така перспектива їй не подобається, вона робить дуже сміливий і несподіваний вибір як на жінку в умовах досить консервативного чи навіть патріархального суспільства: сама ініціює розрив із коханцем, спираючись при тому на ресурси жіночої солідарності – досвід і підтримку досвідченої матері-одиначки сестри Ганнусі.

Таким чином, Пріся відкриває довгу галерею розкутих і сексуально активних модерних українських жінок, які – від Зіни та Вер Домонтовича до Аглаї Хвильового, не рахуючи численних пізніших героїнь самого Підмогильного – стали знаковими для літератури 20-х.



З температурою 40 - в атаку

Чим, власне, був такий "епідемічний барак"?

У 1920-му, як і в 2020-му, антисептик, обсервація, (само)ізоляція та карантин були частиною повсякдення українців. Окрім широко відомої "іспанки" у світі тривали епідемії холери й віспи, які не оминули й України.

Не були рідкістю кір, скарлатина та дизентерія. Та визначальною і найтрагічнішою на українських теренах сто років тому стала епідемія тифу, що її прискорили революція, демобілізація та стихійне повернення військовиків колишньої Російської імперської армії на свої села, що тривало з 1917.

У 1918 році Гетьманат намагався системно боротися одразу з кількома пошестями (тиф, холера, віспа, "іспанка") і провадити щеплення попри спротив населення, яке вже тоді виявляло нехіть; щоправда, на відміну від сучасних, "антивакцинальщики" сторічної давнини часто взагалі не вміли читати й писати.



Ця боротьба викликала потребу як у просвітницьких кампаніях, так і в створенні карантинних та обсерваційних пунктів на кордонах Української Держави (які, щоправда, ніколи не закривали!), летючих епідзагонів та епідемічних бараків, укомплектованих 1-2 лікарями, кількома фельдшерами та медсестрами.

Саме будні такого бараку і описав у своєму оповіданні Підмогильний. "Ось дні, наче сірий тифозний барак", - меланхолійно порівнював один із найкращих українських ліриків Євген Плужник осінь із надто добре знайомими своїм читачам реаліями епідемії.

Багато в чому гетьман Павло Скоропадський зміг налагодити ефективну боротьбу; так, улітку 1918-го року Київський бактеріологічний інститут виготовляв 2000 доз холерної вакцини щодня, випускалося популярні брошури, які навіть розповсюджували безкоштовно.

Але з колапсом гетьманської влади та поверненням стрімких бойових дій в Україну епідемії вийшли з-під контролю. Насамперед це був тиф, який став однією з вершин "трикутника смерті" і одним із головних факторів поразки УНР.

Будні затифозненого війська, на відміну від творчих рефлексій письменників, цілком предметно і детально описані в мемуарній літературі, що вийшла з-під пера учасників Української революції по гарячих слідах.

 
Леонід Перфецький, Станція в Жмеринці, хворі на тиф, 1919 р.

Хоч занесений із фронтів Першої світової тиф гуляв в українському селі з 1917-го, епідемія по-справжньому вразила українське військо восени 1919-го. У своїх спогадах полковник Чорних запорожців Петро Дяченко  описав типову для тих днів картину епідемії та воєнної поразки:

"Холодна пронизлива осінь. Болота, дощі та сніги, а наша піхота гола, боса й голодна. Тиф щодня витягав із рядів Армії сотки своїх жертв.

Становище було настільки трагічне, що навіть у полку Чорних не тільки молоді козаки, а і тверді Болбочанівські ветерани, які звикли до всього, поспускали голови. Командувач армією не давав жодних доручень, "інспектори" позникали. Штаб Запорозького корпусу попав у полон до Поляків."

Фронт пересувався динамічно, і армії були змушені кидати велику кількість хворих бійців у полоні чи в підпіллі. Наприклад, Іван Омелянович-Павленко, захворівши на тиф, змушений був здатися в полон денікінцям, а видужавши, перейшов до них на службу.

Коли в грудні 1919 року УГА відступали перед більшовиками, багато хворих залишилися у шпиталях Вінниці. Та й сам полковник Дяченко згадував про

"поручник[а] Броже, м[ого заступника] (...) за національністю Латиш[а], одного випуску військової школи зі мною, якого я під Проскуровом підібрав по його хворобі на тиф."

Часом найбільшим лихом часом ставала не стільки сама хвороба, як профілактичні заходи проти неї. Дяченко описує трагічний епізод, коли "большевики силою до 1000 багнетів розігнали половину дивізії. Забезпечення постою було в руках кінного полку, [козаки і старшини якого випивши] по добрій чарці спирту (аби не хворіти на тиф), поснули і всі загинули".

Як і сьогодні, популярним методом профілактики інфекційних захворювань було вживання алкоголю. Недаремно Максим Рильський у вірші 1920-го року зі збірки "Синя далечінь" писав:

Ти випив самогону з кварти

І біля діжки в бруду спиш,

А там десь — голуби, мансарди,

Поети, сонце і Париж!

Париж залишався таким само недосяжним, як і навесні 2020-го.

 
Полковник Петро Дяченко – легендарний командир полку Чорних Запорожців – водив у шабельні атаки з температурою 40

Полковник Дяченко згадує і про власні часті хвороби – застуди (можливо, грип?) та поворотний тиф, двох епізодів якого він зазнав, так і не дочекавшись третього просто на марші.

Всі ці недуги витривалий офіцер переносив на ногах (фактично на коні), не кидаючи командувати і навіть водити свою кавалерію в шабельну атаку. Саме з цим пов'язаний яскравий епізод його спогадів: 

"На світанку 25 березня полк добрався до піхоти Запорожців і розташувався в с. Наливайках. У мене й далі температура 40°, але я все на коні. ["Всі дивувалися його витривалості", - додає Борис Монкевич]. …

У цей час на допомогу підійшли недобитки кінного полку Литвиненка, до яких поскакав і я. Ворожа кіннота не наважилась атакувати, а повернула назад [...].

Повернувшись до своїх кулеметів, і був я дуже здивований, побачивши свою сотню на місці. Як з'ясувалося, в гарячці і майже без пам'яті чужі сотні прийняв за свої та й водив їх на ворога, а свою 1-шу сотню лишив, не подавши команди. ...

Мене зовсім розвезло. При гарматі зробили колиску, яку вистелили сіном і поклали там як малу дитину. … Нарешті я погодився на лікування, яке мав провести наш "полковий лікар", до речі тільки санітар, звали його Теща, бо завше щось бурмотів під носом.

Намочивши простирадло у крижаній воді, поставив умову, аби двоє козаків тримали командира, бо може скалічити. Роздягнутого, обернув простирадлом, а потім усім, що було під рукою, прикрив.

26 березня вирушили ми на с. Скалева. "Лікування" допомогло, бо я вже на коні, а Тещу авансував на особистого лікаря командира полку".



Перегукується з цими спогадами епізод із роману "Вершники" Юрія Яновського, що свідчить як не про пряме запозичення, то як мінімум про популярну практику командного складу всіх армій не вдаватися до суворої самоізоляції на час хвороби:

"Чубенко вiв загiн, зв'язку в нього з Червоною Армiєю не було, Донбас попереду ввижався курний i рiдний, була рання осiнь дев'ятсот двадцятого року.

"Зачекай, - сказав рудий фельдшер i наздогнав Чубенка. Вiн їхав без сiдла, коло пояса на биндi висiла пляшка з йодом, мов стародавнiй писарський каламар.

- Я тобi скажу одверто, товаришу командир, гостi ми недовгi на цьому свiтi, пiдбилися всi й похворiли, пораненi гниють на ношах, увесь лiс гноєм запах, давай пристанемо кудись до села i звiльнимо свої руки, пiдемо далi з легкими руками, свiт тепер настав чорний, Чубенко, поляки женуться й шукають, а в нас пораненi на руках i, скажу тобi секретно, захворiло кiлька на тиф".

Та Чубенко махнув рукою на фельдшера й облизав пересохлi губи, "пити менi хочеться весь час, що воно за знак, що хочеться пити, в головi цiлий мартен гуде, ти до мене, фершале, не пiдлазь, бiйцi Донбас хочуть побачити, бiйцi на траву донбасiвську хочуть лягти, i я їх веду на з'єднання з дивiзiєю, за пiвтисячi кiлометрiв куриться наш Донбас, вiн чекає нас додому, i ми прийдемо додому, ми гукнемо по шахтах i заводах, ми встанемо ще дужчим полком, фершале, губити людей нам не випадає, а тифозних iзолюй вiд загону".

Чубенко взявся за голову й зняв кудлату шапку, голова горiла, серце пiд шкiрянкою прискорено билося, фельдшер узяв Чубенка за руку, проїхав кiлька крокiв мовчки, "та й у тебе, Чубенко, тиф, передавай комусь команду i лягай, от i добiгався на свою голову". (...)

Врешті-решт, озброєні донецькі сталевари й "доменщики" в романі Яновського виявляють незрівнянно слабшу дисципліну від еліти війська УНР: дізнавшись про хворобу командира, загін Чубенка починає бунтувати.

"Цiлий загiн зупинився коло цього озера, дехто промивав рани, дехто хотiв напитися, конi стиха iржали коло води, верховiття старезних сосен похитувалось, "рушай, - гукнув Чубенко, - рушай, донбасiвська республiко!", i погойднувся в сiдлi, мов жартома.

Вiн вiдчув, що тиф ламає його на всi боки, дихати важко, в головi стукотять молотки, "за мною, пролетарi!" - гукнув Чубенко, борючись iз хворобою. Не рухнувся нiхто, i вiн зрозумiв, що почався бунт.

"Мiтинг, мiтинг, - закричали партизани, - куди ти нас завiв, Чубенко?" Виходили старi ковалi, показували виразки i рани, виходили доменщики, кидали об землю зброю.

"Годi нам блукати, польському пановi, продався, отак лiсом до Пiлсудського заведе, заблудив сталевар, у нього тиф, щоб ви знали, його треба зв'язати, фершала за командира". Обвiшаний патронами авангард стояв мовчки."

 
Юрій Яновський часто описував психічні наслідки хвороб


Як помирав Київ сто років тому

Взагалі, у літературі "революційного романтизму" тиф стає певним елементом досвіду війни та революції. Головний герой "Історії попільниці" Яновського переживає свою карколомну особисту драму, одужуючи від тифу у колишньому дворянському маєтку.

Редактор Карк із оповідання Хвильового, здається, перехворів на тиф ще 1917-го: "І що ж: був сліпий, вийшов з лікарні — голодний, і радий, і світлий, як усі після хвороби. Він після тифу. І на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитині, що перший раз стала на ноги або заговорила".

 
Перше видання збірки Павла Тичини "Замість сонетів і октав". Робота Леся Лозовського (1900 - 1922)

Однак усі ці тексти об'єднує те, що вони написані вже з перспективи пізнішого часу, як ностальгійний погляд у нехай і недавнє минуле, що тригерує низку романтичних, ідеалізованих спогадів.

Натомість Павло Тичина у своїй поетичній збірці "Замість сонетів і октав", що вийшла у 1920 році, зафіксував безпосередні враження очевидця від реалій злиднів, епідемії та політичного хаосу (у 1920-му Київ ще встиг побути і польсько-українським, і більшовицьким):

 
Вступ польсько-українського війська до Києва, 1920

"Крапнув щось дощ – і всі асфальти у висипному тифі...

Молодий новеліст: - не хочу, не можу писати! Місто гнітить, життя нервує.

Я мовчав. Поблизу десь бомба...

Якби отак, знаєте, на село. Скупатись, по росі походити.

"Бий саботажника!" - прочитав я на 'дному з плакатів.

А за нами старчихи, простягаючи руки."

Пісня на вірш Тичини із збірки "Плуг" (1920)

1920-го податися "на село" для міського інтелігента означало не стільки "скупатись, по росі походити" чи пересидіти карантин як тепер. Це означало – вижити. Адже епідемія наклалася на більшовицьку диктатуру, яка режимом продрозгортки спричинила жорстоку продовольчу кризу.

 
Молодий Віктор Петров став свідком, як 1920 року "Київ умирав у соняшному спокої весни"

Віктор Петров (В. Домонтович) яскраво описав конання голодного Києва рівно сто років тому:

"Чи буде ще колись на світі друга така соняшна незрівнянно прекрасна весна, як ця голодна весна 20 р.? Певне, кожне місто, як і людина, вмирає на свій кшталт. Київ умирав у соняшному спокої весни, у квітненні бузка, біло-рожевих мріях яблунь, гудінні бджіл.

Вмирало місто поступово, з невблаганною послідовністю. Уже давно минув той час, коли, божеволіючи од шалу, проносились по місту вантажні авта з людьми в шкірянках і салдатських шинелях. Ущух галас. Не гуркотіли трамваї. Іржавіли рейки.

Між камінням бруківки росли трави. Люди своєю появою не наважувались порушити урочисту порожнечу вулиці. І той, хто робив це, почував себе пригніченим — темний страх володів ним! — або, навпаки, визволеним від усього. (...)

Голод почав відчуватися ще в грудні 19 року, поволі він збільшувався й свого апогею досягнув у травні й червні 20-го. Село довкола було сите, мало, як то кажуть, хліб і до хліба. Місто було ізольоване й замкнене.

На шляхах під Києвом стояли "заградиловки", що їх завданням було не допустити до Києва довозу продуктів, які були потрібні для фабричних центрів і армії й підлягали реквізиції на селі в порядку "продразверстки"."

 
Освальд Бургардт у юності: "В той час Київ був без палива, води й електрики"

Городяни рятувалися від голодної смерті на селах ще довго після остаточного встановлення більшовицької влади над Києвом. Освальд Бургардт, відомий в українській літературі під псевдом Юрій Клен, у своїх спогадах писав:

"Восени 1920 року приїхав Микола Сімашкевич [український педагог, громадсько-політичний діяч, член Центральної ради – авт.], директор соціял-економічного технікуму і трудшколи в Баришівці, до Києва набирати вчителів. Умови були привабливі.

В той час Київ був без палива, води й електрики. Рубали дерева в Кадетському гаю і котили їх додому (для цього в кожний кінець колоди вбивалося по цвяху, до якого прив'язувано мотузку), воду носили з криниць поза містом, а вночі палили каганця. Чорнило в хаті замерзало. Базари були порожні.

Тогочасне київське життя відбилося потім у мене в наступному уривку в поемі "Попіл імперій":

Ночами стій в черзі по хліб.

У місті не тече вода по трубах,

не мився ти вже десять діб,

і не тріщать дрова в холодних трубах.

Будь сам собі кравець і швець.

Нема електрики — здобудеш лою:

Маленький світить каганець у неопаленім твоїм покої.

Попробуй вірша настрочить

чорнилом, що в чорнильниці замерзло,

і гнів у нього перелить.

На шмаття душу біс тобі розтерзав.

Щодня міняєш на харчі

десь на Євбазі рушники й обруси.

Коли ж подзвонять уночі,

то сподівайся — щонайменше — трусу.

До того треба додати, що платня вчителям не сплачувалася, а Баришівка натомість пропонувала "пайок": кілька пудів борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями йшли рубати ліс; замість каганців були прекрасні старі гасові лямпи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих років.

Був у місті клюб, де велика лямпа звисала зі стелі, і було тепло. Після Києва це був рай. Жили в Баришівці багаті, ще "не розкуркулені" чинбарі, і на Великдень на столі у них були самогон, гуски, індики, шинки, крашанки. Про це столиця й мріяти не могла."

 
"Ночами стій в черзі по хліб…" Черга в Києві 1917-18 року, відтворена в фільмі О. Довженка "Арсенал" (1929)

Сто років тому Київ стояв так само опустілий, без транспорту і звичного міського гамору, як і цієї весни. А українська міська інтелігенція намагалася за всяку ціну втекти з міста на село – загроза голоду була страшнішою за загрозу епідемічного бараку.

У вірші з іншої збірки 1920-го року, "Плуг", Павло Тичина відбив такий образ українського міста того часу:

"Заслабло місто: кашель, кров.

На труп – ворони, галки...

Лише часом немов крізь сон

музика й катафалки.


І ходить чутка: генерал

утік із міста вранці.

Без бою, певно, іздадуть,

коли кругом повстанці.


Стоїть завод, - не п'є, не їсть,

аж цвіллю взявся знизу...

І мовчки в небо устає

новий псалом залізу."

 
Павло Тичина в 1920 році

А інший вірш того ж самого циклу, так і названого "Псалом залізу" за останнім рядком, закінчив так:

"Це що горить: архів, музей? -

а підкладіть-но хмизу!..

З прокляттям в небо устає

новий псалом залізу."

Це далеко не повний перелік спогадів та рефлексій українських письменників і діячів, які 100 років тому опинилися "в епідемічному бараці", затиснуті між перспективами смерті від голоду, брутального насильства "диктатури пролетаріату" та хвороб.

Сьогодні, після карантинного Великодня 2020 року, варто пригадати рядки зі збірки "Замість сонетів і октав" 1920-го:

"- Одягайсь на розстріл! - крикнув хтось і постукав двері.

Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А над усім містом велизечний рояль грав...

І зрозумів я – настав Великдень."

Перший командувач і будівничий Українського флоту: до 150-річчя Михайла Остроградського

Остроградський мав україноцентричні погляди і демонстрував їх як у спілкуванні з німцями, так і з росіянами. Це немало дивувало морських офіцерів-росіян. Білогвардійський адмірал Ненюков, який проїздив тоді через Севастополь, пригадував: «Невелика група офіцерів на чолі з щирим українцем контр-адміралом Остроградським розмовляла українською мовою, та ставилася до росіян як до прийшлих та іноземців».

"В СССР инвалидов нет!..". Як люди з інвалідністю відстоювали свої права в СРСР

Сприйняття інвалідності було різним в кожний історичний період. Радянська парадигма визначала інвалідність як патологію або дефект, який необхідно було виправити. У період правління Леоніда Брежнєва характерним було створення мережі спеціалізованих закладів – будинків-інтернатів та функціонування лікарняно-трудових експертних комісій. Ці структури як раз-таки й мали повернути людину з інвалідністю до «нормального» життя через відновлення спроможності до праці.

Карабах 1988 – 2020: як не заплутатися у районах та назвах населених пунктів

Осіння війна 2020 року привернула увагу всього світу до Нагірного Карабаху. Вірмено-азербайджанський конфлікт там триває вже три десятиліття.Однак остання ескалація кардинально змінила контури лінії зіткнення, призвела до істотних політичних наслідків. Ми мали нагоду спостерігати азербайджанський наступ у режимі реального часу. Протягом короткого часу оглядачі опанували назви населених пунктів та районів, ознайомилися із ландшафтом і транспортною інфраструктурою регіону.

Шанс на виживання: Київ у роки Голодомору

У роки Голодомору-геноциду абсолютна більшість українців проживала в сільській місцевості. Комуністичний тоталітарний режим, створюючи умови несумісні з життям, спрямував свій удар насамперед проти українських селян. Репресивна машина одним із механізмів злочину геноциду обрала вилучення всього продовольства, що призвело до масової смертності від голоду.