«Всі ми вмремо, а Україна буде жити!»

В ніч з 4-го на 5-те грудня 1934 р. НКВД арештувало по всій Україні 65 письменників.

 

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу авторки.


Вражаюче привітання Галини Плужник другові Борису Антоненку-Давидовичу в його 80-літній ювілей, мовлене через залізну завісу і океан у Нью-Йорку на відзначенні ювіляра українською громадою. Ювіляр міг дізнатись про цю подію лише з радіотрансляцій "ворожих голосів".

"Шановні Пані і Панове! Я не літературознавець і не мовознавець. Я лише друг Бориса Антоненка-Давидовича – давній і вірний друг. Друг в часи безтурботної молодости, і в дні печалі і горя.

Доповідачі фахівці скажуть вам про його місце в літературі і висвітлять його як політичного і громадського діяча. Я ж хочу тут, в присутності всіх вас, які прийшли привітати його в день 80-річного ювілею, сказати йому кілька слів привіту особисто.

Дорогий Борисе! Далекий мій друже, сердечно вітаю Вас з нагоди Вашого восьмидесятиріччя.

Чи думали коли-будь Ви, чи думала я, що вітатиму Вас з цим днем не в Рідному Києві, який ми з Вами так любили, а з далекого Нью-Йорку, з далекої Америки, за тридев'ять морів. Ні! Ми не думали і припустити цього не могли. Але так сталось… Від судженої долі ніколи ніхто не втік!..

Отже вітаю і замислююсь над тим, що Вам побажати? Звичайно, здоров'я та сил духових і тілесних, які так потрібні Вам, Борисе. Завжди були потрібні, і тепер так само, щоби Ви перетерпіли все до кінця з честю і гідністю людською, які не покидали Вас в часи найстрашніші Вашого життя.

Згадую Вас часто. Згадую і той день в Києві, коли в руки взяла Вашу книжку "Сині Волошки". Зібралися ви всі разом (Валерік Підмогильний, Гриша Косинка, Боб Тенета (Борис) і Євген Плужник) у кімнаті нашій, на поверсі шостому, на Прорізній вулиці… Молоді Ви були тоді, повні надій, сподівань, енергії і мрій. Вітали Вас, Борисе, з появою книжки, читали, раділи, дискутували.

Згадую, коли Ви всі приходили провідувати хворого Євгена. Були до нього добрі, уважні, ніжні, і кожний з вас приносив йому щось солодке, бо знали, що Євген любив солодке – цукерки, шоколадки і т.и.

Багато, багато дечого ще пригадую, але про все не розкажеш. Пригадую навіть і Вашу звичку, Борисе, пальцями правої руки перед виступом чи то в Академії, чи будь-де, зсувати з лоба пасмо неслухняного волосся, і тоді починати виступ словами "Отже, товариші!" Промовцем Ви були дуже добрим, цікавим, дотепним… Авдиторія Вас уважно слухала, нагороджуючи оплесками.

А після 1-го грудня 1934 р. все закінчилось – стряслася над усіма вами страшна трагедія. Думаю, що більшість присутніх про цю трагедію знають.

В ніч з 4-го на 5-те грудня 1934 р. заарештовано було по всій Україні 65 письменників. Ви, Борисе, тоді не були в Києві, і до цього списку не попали. Вас привезли пізніше, десь в кінці січня 1935 р. з Алма-Ати.

Першим помер на Соловках Євген Плужник (2 лютого 1936 р.). Мав відкритий туберкульозний процес, а потім В. Підмогильний, Г. Епік та інші. Дат точних не знаю.

Про Вас, Борисе, довгі, довгі роки не було нічого чути. А потім війна і нескоро по війні я дізнавалась, що Ви повернулись до Києва. Один з усіх, Борисе, Ви лишилися живим (маю на увазі заарештованих ланківців).

Зраділа я за Вас дуже.

В пресі, здається в журналі "Дніпро", прочтиала Ваш спогад про Євгена – теплий, дружній… Отже, пишете, друкуєтесь.

А потім (десь року 1967) Ваша книжка "На довгій ниві". В ній роман "За ширмою", яким захоплювались читачі, і увесь тираж розійшовся дуже швидко і дістати уже було важко. В ній були і чудові мисливські оповідання. Поява її була і для мене великою радістю. Купила її в Нью-Йорку, принесла в хату, і читала, читала.

На першій сторінці Ваше фото. Подивилась я на нього, і здалось мені, що з далекого минулого, з часів молодости нашої Ви увійшли в мою хату, але, звичайно, не тим сірооким, ривким, повним життя і енергії, молодим Борисом, а людиною, яка пройшла страшний, страдницький шлях страждань і терпіння, але все ж повернулась до рідного Києва, щоби ще жити і творити, та приносити людям своїми творами ту насолоду, яку вони дістають, читаючи їх.

Я радію, Борисе, що дожила до того дня, в який можу привітати Вас з Вашим 80-річчям.

Коли вийшла друком Ваша повість "Смерть" ще в Києві, даруючи її Євгенові, Ви написали: "Всі ми вмремо, а Україна буде жити!"

Так, Борисе, Україна буде жити!! Відходитимуть старші покоління, їх замінятимуть молодші … і так буде ВІЧНО!

В своїх думках згадайте і Ви мене, Борисе і … Прощайте.

Галина Плужник

13 жовтня 1979 р."



***Лист зберігається в Архіві ім. Д. Антоновича УВАН у США

Маргарита Яковлєва (Ормоцадзе): Виїзні

СРСР була територією людей з обмеженим правом на пересування - сотні мільйонів десятиліттями не виїзжали за межі ⅙ частини суші. Але були винятки

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: хворий поні та футбол

Вечір спливав, я раз у раз вертався до стайні, але новини завжди були одні й ті самі: покращень нема. Ближче до півночі я зовсім підупав духом. Цілком очевидно, що вже не можна втрачати жодного поні: ми давно переступили межу запасу міцності, і тепер обставини складаються таким чином, що ми або збережемо живими усіх тварин, або ризикуємо провалити всю справу

Володимир В'ятрович: Нотатки з «кухні переписування історії»

«Нотатки з «кухні переписування історії» вийдуть восени у видавництві Наш Формат. Книга дуже вирізняється від всього, що я написав і опублікував дотепер. Вона навіть мало схожа на щось, що Ви читали в інших авторів. Це не спогади (хоч буде багато пригадування), а радше роздуми про історію в моєму житті та трохи про мою участь в історії.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Буря

Не варто й згадувати, що ніхто не відходив далеко від хатини. В суботу була моя черга нести нічну вахту і, коли треба було виходити назовні, я був просто неспроможний довго витримувати такі умови. Навіть дихати важко: дрібний сніг пробивався в усі щілини і десяти кроків проти вітру було достатньо, щоб майже обморозити лице. Щоб очистити лопать анемометра, необхідно пройти на інший бік хатини та видертись по драбині. Виконуючи цю роботу, я двічі змушений був буквально обпертись на вітер, схиливши голову та відвернувши обличчя, і отак пробиратись, хитаючись, як краб.