Харківські адреси Миколи Міхновського

Де мешкав і працював Микола Міхновський у Харкові? Це важливе питання для належного вшанування пам’яті основоположника української незалежності (самостійності) досі належним чином не досліджене. В Харкові, зокрема, дотепер немає йому пам’ятника.

Є лише одна меморіальна дошка. Її відкрито 24 серпня 2003 р. на колишньому фасаді головного корпусу Харківського імператорського університету. А сьогодні тут Українська інженерно-педагогічна академія. На дошці написано, що тут 26 лютого 1900 року виступив М. Міхновський з програмною доповіддю "Самостійна Україна".

 
Фрагмент меморіальної дошки М. Міхновському у Харкові (Університетська вул., 16). Автор проекту – Валерій Бондар

Але, насправді, навіть ця єдина дошка має мало спільного із реальністю. За спогадами Юрія Колларда, того дня М. Міхновський виступав не в університеті, а на Шевченківському святі, яке організувала харківська українська студентська громада "в конспіративному помешканні у панства Нелідових, близьких знайомих братів Мартосів, за річкою Лопаню проти церкви по дорозі на Іванівку". 

Борис Мартос згодом уточнив деталі місця проведення: "Насправді вечірка відбулася на помешканні у Неплюєвих, не за Лопанню, а за Нетечею (тепер – Нетеченський бульвар. – Ю. Ю.), в протилежнім боці від Іванівки"[1].

 

Актив Харківської української студентської громади з почесними гостями Миколою Міхновським та кооператором Миколою Левитський (середній ряд справа). У нижньому ряді зліва направо – Олександр Русов, Левко Мацієвич, актор Северин Паньківський (гість), Олександр Степаненко; в середньому ряді – Д. Дроб'язко, сестри Олександра та Мелетіна Мацієвич, К. Котлярова; у верхньому ряді – Дмитро Антонович, Віктор Кулябко-Корецький, Дмитро Познанський, Євлампій Тищенко, Олександр Коваленко, Боніфатій Камінський, Юрій Коллард, Костянтин Румницький. Харків, 1905 
Джерело: ЦДАВО

Як же мало ми ще знаємо про український Харків часів Міхновського… Вище згаданий Микола Миколайович Неплюєв (1851-1908), в домі якого конспіративно проходив Шевченківський вечір, був сином "предводітєля" дворянства Чернігівщини і мільйонером-землевласником.

Росіянин Меньшиков писав: "До Неплюева приїздило не мало народу, як до вчителя братньої любови, але нігде не зустрічав я таких запеклих украйноманів, як у нього". І характеристика цього середовища мала важливе уточнення – воно ненавиділо "даже отдаленное присутствіе кацаповщины"[2].



Господа Міхновського на вул. Конторській

 
Сучасний фасад будинку за адресою Конторська, 21

Дехто з місцевих екскурсоводів й досі вважає, що М. Міхновський мешкав у Харкові на вул. Конторській, 24. Насправді ж він жив у будинку № 21 – на розі з Кліщівським провулком. У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві збереглись документи (викладені у вільний доступ), які – разом із раніше невідомими або малознаними спогадами – допомогли ідентифікувати справжні адреси Міхновського у Харкові.

 
Фрагмент бланку присяжного адвоката М. Міхновського, 1912 рік 
Джерело: ЦДІАК

Передусім слід відзначити рукописний лист Міхновського до проф. Миколи Сумцова, датований груднем 1912 року. Лист написано на бланку з такими реквізитами: "Микола Міхновський / Присяжный поверенный / Николай Иванович Михновскій. / Харьков, Конторская улица, д. № 21. Телефон № 839"[3].

Ці реквізити важливі ще й тим, що підтверджують спогади сучасників: М. Міхновський в адвокатській практиці принципово прагнув використовувати українську мову.

На вулиці Конторській у Міхновського була досить значна нерухомість. Адже коли восени 1913 р. зайшла мова про ощадну оренду для Харківського українського товариства ім. Г. Квітки-Основ'яненка (з 1917 р. – Товариство "Просвіта" ім. Квітки-Основ'яненка), то він запропонував шість кімнат своєї господи у Кліщівському пров., № 1.

 
Сучасний вигляд Кліщівського провулку в Харкові. Ліворуч – квартал забудови, який належав М. Міхновському

Варто відзначити, що навесні 1914 р. гласний Думи Міхновський звернувся до Харківської міської управи "внести въ ближайшее заседаніе городской думы предложеніе о переименованіи Конторской улицы въ "улицу Марка Крапивницкаго"".

Мотивував тим, що Марко Кропивницький колись ставив вистави в районі вулиць Конторської і Катеринославської (тепер – Полтавський шлях). Очевидно, мались на увазі межі колишньої приміської слободи Гончарівка, більш відомої через твір Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці". Таким чином Міхновський запропонував українізувати назву вулиці, на якій мешкав[4].

 
Козацька церква Різдва Христового, яка стояла на вул. Конторській у Харкові у часи М. Міхновського (знищена більшовиками)
 
Вид на річку Лопань у Харкові. Зліва, між мостами, розташовувався будинок М. Міхновського. Там таки видно і козацьку церкву Різдва Христового

У Першу світову війну Міхновський служив у Київському воєнному окружному суді. Мешкав "на два міста". Регулярно навідувався до Харкова, де у нього був власний будинок.

Підтверджує це, зокрема, повідомлення газети "Утро" від 13 січня 1915 р. під назвою "В комитете союза городов". З цієї публікації довідуємося, що Міхновський дбав про нормальне розміщення в Харкові евакуйованих – українців із Галичини і Волині.

 
Фрагмент будинку, збудованого М. Міхновським у стилі українського архітектурного модерну в дворі забудови за адресою вул. Конторська, 21

Ще одним підтвердженням проживання Міхновського у Харкові під час Першої світової війни за адресою по вул. Конторській є документи місцевої жандармерії. Зберігся ордер на обшук у помешканні по вул. Конторській, 21, виданий 21 січня 1916 р. по Харківському губернському жандармському управлінню генерал-майором Олександром Риковським.

Ордер передбачав ретельний обшук помешкання і гостей, які перебуватимуть у Міхновського, а також вилучення нелегальної літератури, рукописів, фотографічних і візитних карток[5].

 
Інтер'єр харківської садиби часів М. Міхновського

Зберігся й протокол обшуку, проведеного наступного дня. В ньому зазначено, що помешкання має п'ять кімнат із двома виходами та вікнами, які частково виходили на головну вулицю. Протокол, у якому відзначалось, що нічого протизаконного не знайдено, підписав і присутній при обшуку Міхновський[6].

 
Сучасний вид на річку Лопань із колишньої господи М. Міхновського по вул. Конторській


Адреси Міхновського на Майдані Героїв Небесної сотні

Міхновський не одразу оселився на вул. Конторській. Спершу він багато років мешкав на іншій вулиці. У спогадах і документах багаторазово згадуються ранні його адреси в Харкові, де він мешкав до переїзду на вул. Конторську. Обидві ці адреси пов'язані з вулицею Михайлівською (тепер – Шота Руставелі).

Володимир Доленко згадував, що з Міхновським познайомився у 1908 р. "у його адвокатському кабінеті на Михайлівській вулиці, ч. 1". Доленко засвідчував, що на адвокатському бюро Міхновського була табличка українською мовою: "Микола Міхновський, присяжний адвокат". Український текст, поряд з російським, був тоді сенсацією.

Редактор Микола Угрин-Безгрішний у спогаді наводить листа до нього Христі Алчевської. Вона вказує інший номер будинку, де мешкав Міхновський. 3 січня 1909 р. Христя Алчевська писала: "В Харкові Ви можете, гадаю, затріматись на якийсь час, та мешкати в нашого земляка – адвоката Миколи Михновського, що привітає Вас безперечно дуже щиро (Михайлівська ул., 8)".

 
У цьому будинку за сучасною адресою вул. Шота Руставелі, 8, певний час у 1908-1909 роках мешкав М. Міхновський

Те, що Міхновський мешкав у Харкові на вул. Михайлівській (тепер вул. Шота Руставелі), підтверджує і спогад адвоката Олександра Семененко, який оселився в Харкові у 1922 році. Він згадував:

"Доводилося мені ходити Михайлівською вулицею (тепер вул. Яковлєва) і я, новий харків'янин, не знав, що в будинку номер два колись жив Міхновський, в тихому районі біля церкви й недалеко масивного будинку, де колись були судові установи, а тепер розмістився штаб Української військової округи"[7].

Поруч – будинок судових установ, збудований у 1902 р., який неодмінно відвідував Міхновський у судових справах (тепер – площа Героїв Небесної Сотні, 36). Сьогодні у згаданому "масивному будинку" розташований Апеляційний суд Харківської області.

На площі перед цим судом, очевидно, найкраще з історичної точки зору, було би встановити пам'ятник Міхновському у Харкові. Він ходив цією площею багато років.

 
 
Клумба на Майдан Героїв Небесної Сотні (перед Апеляційним судом), де з історичної точки зору найкраще було би встановити пам'ятник М. Міхновському у Харкові

Документи засвідчують, що Міхновський у 1903 – 1904 рр. проживав у будинку на цій площі. Начальник Харківського охоронного відділення 21 березня 1904 р. доповідав начальникові Київського губернського жандармського управління, що неблагонадійний "украинофільского направления" присяжний повірений Микола Міхновський мешкав за адресою Скобєлєвська площа, 9 (тепер Майдан Героїв Небесної Сотні).

 
Будинок на Майдані Героїв Небесної Сотні, 9. Тут і сьогодні у лівому крилі розміщуються офіси адвокатів

Роком раніше, а саме 19 листопада 1903 р., за цією ж адресою у Міхновського проведено обшук в справі Харківської вільної громади РУП. Обшук, однак, не дав "положитєльних" результатів[8].

За цією ж адресою Міхновський мешкав і 18 січня у 1907 р., про що свідчить протокол обшуку, проведеного у нього у зв'язку із забороною діяльності Української соціал-демократичної робітничої партії, так званої Спілки[9].

У ЦДІАК зберігся ще один документ, який прояснює різні трактування у спогадах щодо адрес Міхновського. Документ свідчить – у реквізитах на бланку листів присяжного адвоката Міхновського від 5 грудня 1909 р. зазначено кутовий будинок. Отже, будинок мав дві адреси: вул. Михайлівська, 7, а водночас – Скобєлівська пл., 21[10].

 
Фрагмент офіційного бланку присяжного адвоката М. Міхновського із зазначенням адреси кутового будинку 
Джерело: ЦДІАК
 
Сучасний вигляд будинку на Майдані Героїв Небесної Сотні 7/21

Отже, можна ствердити, що у 1903 – 1909 рр. Міхновський мешкав на сучасній площі Героїв Небесної Сотні (у будинках 9 та 21), а у 1912 – 1916 рр. – по вул. Конторській, 21. Цікаво, що у Харкові іменем М. Міхновського названо вуличку, яка виходить на вул. Шота Руставеллі (колишню Михайлівську).

 
Вид на вулицю М. Міхновського у Харкові


Загадка першої адреси Міхновського у Харкові

Однак, досі не з'ясовано, де мешкав Міхновський у 1899 – 1902 рр. та у 1910 – 1912 рр. При підготовці книги про М. Міхновського вдалось знайти ще одну адресу, за якою він мешкав.

Якщо вулиці Конторська і Михайлівська знаходились "за рікою", відносно далеко від центру міста (на південний-захід та північний схід відповідно), то ця адреса прив'язана до осердя столиці Слобожанщини.

Неідентифікований "В. С-ко" у спогаді про те, як він гімназистом спостерігав болбочанівців при обороні Харкова від більшовиків, писав: "На розі Каплунівської і Пушкінської вулиць, недалеко дому, де мешкав Микола Міхновський"[11].

 
Художнє училище на вулиці Каплунівській (тепер – Мистецтв) збудоване, за наполяганням М. Міхновського, у стилі українського архітектурного модерну

Це означає, що будинок, в якому певний час мешкав Міхновський, знаходився на сучасному розі Пушкінської та вулиці Мистецтв (до 1936 р. – Каплунівська). У якому саме будинку – з лівого чи правого боку вулиці – невідомо. Однак, саме на цій вулиці (Мистецтв, колись – Каплунівській) збереглася пам'ятка, збудована за безпосередньої участі Міхновського.

Адже саме його зусиллями як гласного міської думи у 1913 р. тут зведено будинок художнього училища в стилі українського архітектурного модерну (проєкт архітектора Костянтина Жукова). На засіданні міської думи у палких дискусіях саме Міхновський наполіг на ухваленні цього проєкту, і, врешті, отримав підтримку більшості гласних.

Про це докладно описано у репортажі газети "Южний край" за квітень 1912 р. Серед запрошених на засідання міської думи був і славетний художник-харків'янин Сергій Васильківський.

Під час дискусії М. Міхновський категорично виступив проти позиції гласних, які "заявляютъ и доказываютъ, что нѣтъ украинскаго языка, нѣтъ украинской націи, нѣтъ и украинскаго искусства…". Українофобам пояснив коротко: "Скажу только одно: теперь это такъ модно!"[12]

 
Фасад художньої школи. Рішення про будівництво в українському стилі схвалене більшістю голосів гласних міської думи
Джерело: Інститут рукописів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського

Юрій Коллард у спогаді "Народження українського націоналізму серед харківської студентської молоді", згадує, що в цьому ж районі на вул. Пушкінській (до 1899 р. – Німецька) мешкали й інші українські діячі. Їх цілком міг відвідувати Міхновський, а може, й оселився поруч.

Зокрема, тут мешкав один із засновників Братства тарасівців Микола Яценко – автор або співавтор (спільно з Іваном Липою та Міхновським) політичної програми тарасівців "Profession de foi молодих українців".

"У 1896 – [189]7 рр., – згадував Юрій Коллард, – я був на другому курсі Харківського технольоґічного (тепер – політехнічного. – Ю.Ю.) інституту і мешкав разом із товаришами-однокурсниками – Олександром Коваленком, Львом Гольдмерштейном та Федором Котляровим – недалеко від інституту на Німецькій вулиці. У тім самім подвір'ї жила українська родина Яценків.

Голова цілої родини, інженер Мик. Яценко, колишній член Тарасівської громади, вже доживав останні дні (у 1897 р. помер у Харкові. – Ю.Ю.). Він був хворий на сухоти, що їх дістав у в'язниці по арештуванні за участь у Тарасівській громаді. (…)

Жінка його була з українського роду Струменків. Жив при них і її брат, молодий офіцер, колишній студент, та сестра, українська артистка. Всі члени родини були свідомими українцями, і знайомість із нею дуже корисно впливала на наш іще невироблений національний світогляд".

 
Харків, група Братства Тарасівців, 1891-1893 рр. Третім внизу (зліва) сидить Микола Яценко, останнім – Іван Липа. Вгорі по-центру – Михайло Базькевич, близький соратник М. Міхновського у Харкові початку XX ст.

Очевидно, що М. Міхновський міг знати і провідувати патріотичну українську родину Яценків, яка мешкала на цій вулиці.



Шевченківські адреси Міхновського у Харкові, початок харківської "війни пам'ятників"

У березні 1898 р., за рік до приїзду М. Міхновського, місцева студентська українська громада проводила Шевченківське свято із концертною програмою й гостиною на конспіративній квартирі по вул. Ветеринарній (тепер це вул. Свободи, 14), на другому поверсі будинку. Мусила робити це нелегально... Як і в 1900 році, у вище згаданому помешканні панства Неплюєвих, Шевченківський вечір проходив нелегально.

Саме тоді почалась "війна пам'ятників" у Харкові. У листопаді 1900 року коштом родини Алчевських у місті встановлено бюст Т. Шевченку роботи скульптора-художника Володимира Беклемішева, уродженця Бахмутщини.

То був перший пам'ятник Кобзарю в Україні. І на той час він був єдиним пам'ятником в Харкові, якщо не рахувати "монументу" у формі кам'яного стовпа-п'єдесталу на куті вулиці Університетської та Павлівської площі.

 
Левко Мацієвич, М. Міхновський та актор Северин Паньківський, 1901-1902 роки, біля першого в Україні пам'ятника Т. Шевченку, встановленого у Харкові
Джерело: Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника

Пам'ятник Шевченка встановлено на приватній території – в саду садиби Алчевських, що виходив на Мироносницький перевулок (тепер вул. Жон Мироносиць, 13). Преса повідомляла, що бюст коштував 1000 рублів і тому поставлено його "такъ что бюстъ будетъ виденъ съ улицы черезъ железную решетку сада".

Після трагічної смерті глави родини Алчевських – Олексія – і багатьох несправедливих судів, родині довелося залишити свою садибу. Бюст Алчевські зберегли. А постамент (п'єдестал пам'ятнику), який був одним з перших зразків модерну у Харкові, демонтований – за однією із версій, відповідно до вказівки російського уряду.

 
Збережений бюст роботи скульптора-художника Володимира Беклемішева, який сьогодні експонується у Національному музеї Т. Шевченка у Києві

Демонтувавши пам'ятник Т. Шевченку, тодішня харківська влада організовувала встановлення пам'ятників, які маркували імперську ідентичність міста: Пушкіну (1904), Каразіну (1905) і Гоголю (1909).

Перший же пам'ятник – Пушкіну, за лічені тижні після відкриття був підірваний членами підпільної Української народної Партії, створеної М. Міхновським. Микита Шаповал, організатор підриву, згодом твердив: "Я був переконаний, що доки на Україні нема пам'ятника Шевченку — не сміє стояти інший пам'ятник".

М. Міхновський крок за кроком змінював обличчя українського Харкова. І вже початку 1911 року, як гласний Харківської міської думи, вимагав: а) придбати для міського музею портрет Т. Шевченка; б) назвати іменем Шевченка нову вулицю, на якій має стояти будинок вищих жіночих курсів (в старому будинку школи – за участі М. Міхновського – проводились шевченківські ювілеї, саме тут зберігався "беклемішівський бюст" Т. Шевченка); в) створити "фонд імени Шевченка" для студентів-істориків; г) фінансово підтримати український відділ харківської громадської бібліотеки і надати йому ім'я Шевченка; д) "поставити в Харькові обеліск-колону з барельєфом Т. Г. Шевченка й оздобленням в українському стилю"[13].

 
Харківська громадська бібліотека, членом-опікуном якої М. Міхновський був у 1910-1914 рр., розвиваючи український відділ бібліотеки. Тепер це Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка (провулок Короленка, 18)

Міська управа розглянула запит і загалом задовольнила усі вище зазначені пункти. Зокрема, вирішила надати фінансування для облаштування Мироносицького скверу (тепер сквер Перемоги), "де буде поставлено пам'ятник-колону Т. Г. Шевченкові".

Тобто фактично М. Міхновський добився рішення про відновлення пам'ятника Кобзарю у тому ж місті, де його встановив Олексій Алчевський. Але уже не на приватній ділянці, а на громадській.

У тому ж таки 1911 році саме М. Міхновський відкривав концерт із нагоди 50-ї річниці з дня смерті Т. Шевченка. Відбувався цей захід у тодішньому Оперному театрі Комерційного клубу (тепер Харківська обласна філармонія на вул. Римарській), де "велика театральна світлиця була повнісінька люду всякого стану".

 
Саме в цьому будинку Міхновський організував вшанування 50-ліття смерті Т. Шевченка

"Вийшов д.[обродій] [Микола] Міхновський і з цього кону [оперного театру] у перше залунала поважна українська мова. Це була мова про генія українського слова, що з занедбання підніс його на ту височінь, де вже не досяжне воно ворожим силам, істнує й розвивається в супереч усим зусиллям їхнім"[14].

У міській управі постійно затягували встановлення пам'ятника Т. Шевченка. У жовтні 1913 року створено комісію з цього приводу (затягувалось будівництво також пам'ятників Лисенку і Квітці-Основяненку, по яких були відповідні рішення міської думи)[15].

Однак, харківські українці продовжували боротьбу. У 1912 році ще один бюст Т. Шевченка, явно не без участі і наполегливості М. Міхновського, з'явився на будівлі новозбудованого Селянського дому в самісінькому центрі Харкова (зберігся до сьогодні).

 
Селянський дім у Харкові, збудований у 1912 році в стилі українського модерну та із вмонтованим у фасад бюстом Т. Шевченка
 
Привіт від Міхновського. "Захований" бюст Шевченка на фасаді будинку БТІ Харкова (до реконструкції 2016-2020 рр. за 400 мільйонів грн.). Павлівський майдан, 4


Сумська та інші харківські вулиці

У спогаді Миколи Угрин-Безгрішного можна знайти адреси близьких соратників Міхновського, наприклад, Олександра Степаненка, який мешкав на вулиці Ветеринарній, буд. 30, та адресу Христі Алчевської по вулиці Сумській, ч. 110. І адресу патріотичної родини Миколи Павлова (одного з активістів Харківського українського товариства "Родина" і члена ради товариства ім. Г. Квітки-Основ'яненка) – будинок по вул. Сумській, 42.

 
Родинний будинок українського патріота Миколи Павлова. Вул. Сумська, 42 (будинок не зберегся)

У цьому будинку, згідно із спогадом В. Доленка, "була їдальня з вивіскою на українській мові, пофарбованою в жовто-блакитний колір… там були українські сходини, а головне – нелегальні явки".

Згідно з публікацією газети "Рада" за квітень 1910 р., вулиця Сумська, як і вулиця Московська (тепер це початок Московського проспекту від площі Конституції до моста через річку Харків), публічно виявили свою українську сутність під час урочистих похорон Марка Кропивницького, співорганізатором яких був Міхновський.

Кореспондент відзначив, що у вітринах магазинів цих вулиць "красувались гарні українські вінки з блакитньо-жовтими стрічками, у де-яких фотографіях були вивішені гарні великі портрети Марка Лукича і продавались фотографичні картки". Йдеться про 1910 р., а тут блакитно-жовті стрічки на центральних вулицях Харкова!

У газетних повідомленнях за 1910 р. можна знайти також інформацію газети "Утро" під заголовком "Въ обществе "Родина"" (це товариство, створене у 1906 р. за участі М. Міхновського, згодом трансформувалось у Харківське товариство Григорія Квітки-Основ'яненка, яке у 1917 р. увійшло у Товариство "Просвіта" ім. Квітки-Основ'яненка).

 
Членський квиток харківського українського товариства, 1915-1916 рр., підписаний, зокрема, і "правою рукою" М. Міхновського Павлом Дідусенком 
Джерело: ЦДАВО

У цій газетній замітці повідомлялось, що зібрання членів українського товариства Харкова відбувалось у польському домі (тепер вул. Гоголя, 2). А серед учасників були Микола Міхновський, його найближчі помічники і соратники Михайло Біленький та Павло Дідусенко, вище згаданий глава патріотичної родини Микола Павлов, майбутній член Кубанської крайової ради Кузьма Безкровний.

Усі вони там були обрані членами правління товариства "Родина", яке очолив М. Біленький – майбутній редактор першої харківської української газети "Сніп", яка у 1912 р. видавалася коштом Міхновського.

 
Польський дім у Харкові, де збиралась і українська громада міста (кутовий будинок сучасних вул. Гоголя та пров. Мар'яненка)

Не міг не бувати Міхновський і у гостях у Івана Харитоновича Бойка, з яким разом працювали у публічній бібліотеці (в українському відділені ім. Тараса Шевченка) та в українському банку – у Третьому товаристві взаємного кредиту.

Іван Бойко, як і Міхновський, прагнув надати Харкову модерного українського вигляду і у 1911 р. збудував собі чудовий особняк по вул. Мироносницькій, 44, архітектором якого став Сергій Тимошенко. У будинку до сьогоднішнього дня збереглись розписи Сергія Васильківського та Миколи Самокиша.

 
Будинок Івана Бойка у Харкові
джерело: Світлина Стефана Таранушенка

У виступі на похоронах Марка Кропивницького у Харкові Іван Бойко, який фінансово підтримував київське видання "Українська Хата", озвучив тези, які багато років популяризував Міхновський:

"Мол.[олода] українська преса і молоді українські письменники, які згуртувались біля "Україн. Хати", доручили мені уклонитися до землі в останній раз перед тобою, "батьком", який все, все довге своє життя писав свої твори виключно українською мовою".

Можна припустити, що М. Міхновський був частим гостем у родинному будинку Сергія Васильківського, який розташовувався недалеко від вул. Конторської. "Мешкав Васильківський на Москалівці, коло "Старообрядчеської" церкви (тепер вул. Карташівська, 18. – Ю.Ю.), у власній хатині, що відрізнялася від першої ліпшої сільської лише суцільним склом у вікнах"[16].

 
Скромна хата С. Васильківського на Москальківці у Харкові, де він мешкав до своєї смерті у 1917 році і де створено багато визначних творів класика

Усі ці харківські адреси заслуговують належної меморіалізації. Навіть там, де, як із будинком М. Павлова, стоїть уже інший будинок. Усі вони так чи інакше пов'язані з діяльністю Миколи Міхновського, з історією боротьби за незалежність України, коли Харків був центром української національної революції.



Дана публікація є розширеною і адаптованою для "Історичної правди" версією однойменної статті із книги "Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи" (Київ, 2021), авторства Романа Коваля та Юрія Юзича.

Загальний об'єм нового видання складає 944 сторінки. У книзі опубліковано 17 досі невідомих текстів М. Міхновського (третина на сьогодні відомої його творчої спадщини), 56 спогадів сучасників про основоположника української самостійності (зокрема вперше в незалежній Україні друкуються об'ємні спогади членів військового товариства ім. П. Полуботка), 113 досі невідомих газетних повідомлень за 1903-1918 рр.



[1] Мартос Б. Визвольний здвиг України. – Ню Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1989. – С. 13.

[2] З газет і журналів // Рада. – 1908. – Ч. 62. – 15 листопада. – С. 2.

[3] ЦДІАК України. – Ф. 2052. – Оп. 2. – Спр. 32. – Арк. 1 і 1 зв.

[4] Памятник М. Л. Кропивникому (Заявленіе гл. Н. И. Михновскаго) // Утро. – 1914. – № 2288. – 22 апреля. – С. 5

[5] ЦДІАК України. – Ф. 336. – Оп. 4. – Спр. 35. – Арк. 12.

[6] ЦДІАК України. – Ф. 336. – Оп. 4. – Спр. 35. – Арк. 57.

[7] Семененко О., Харків, Харків... / Вступне слово Маріяна Коця. – Харків – Нью-Йорк: Березіль – Маріян Коць, 1992.

[8] ЦДІАК України. – Ф. 304. – Оп. 2. – Спр. 11. – Арк. 282.

[9] ЦДІАК України. – Ф. 705. – Оп. 2. – Спр. 6. – Арк. 12 і 12 зв.

[10] ЦДІАК України. – Ф. 2052. – Оп. 2. – Спр. 32. – Арк. 1 і 1 зв.

[11] В. С-ко, Хлоп'ячими очима // Календар-альманах УНС на 1967 рік. – Джерзі Ситі – Ню-Йорк, [1966]. – С. 132.

[12] Городская дума // Южный край. — 1912. — № 10711. — 14 апреля. — С. 5.

[13] Вшанування Т. Г. Шевченка харьківською думою // Рада. — 1911. —

Ч. 28. — 5 лютого. — С. 2.

[14] [Ткаченко-]Пісочинець Д. Ювилейне свято. (Лист з Харькова) // Рада. — 1911. — Ч. 60. — 15 березня. — С. 3.

[15] Местная жизнь: Комиссія по со оруженію памятниковъ // Утро. — 1913. — № 2112. — 17 жовтня. — С. 5.

[16] Вовк В. В старому Харкові // Нова Україна (Харків). — 1942. — Ч. 35 (52). — 22 лютого. — С. 4.

Патріархат УГКЦ: між Ватиканом і Москвою

Питання патріархату Української греко-католицької церкви – одне з найважливіших в її історії другої половини XX cт. Ця справа стосувалась не лише української діаспори і церковного духовенства, а й понтифіків, посадовців Римської курії та політиків різних держав.
Особливим чином це питання турбувало Москву, яка всіляко намагалась протидіяти спробам встановлення патріархального устрою УГКЦ

Лех Валенса: “Польща та Україна приречені бути разом”

2 грудня 1991 року сталася історична подія в польсько-українських стосунках – Польща, першою в світі, визнала незалежну Україну, після того, як днем раніше, український народ підтвердив на референдумі Акт проголошення незалежності України. Це було найкраще завершення бурхливого й надскладного ХХ століття в українсько-польських стосунках

Полковник–киянин із «Чорних Запорожців» Армії УНР

Багато років в соціальних мережах гуляє світлина "Чорних Запорожців" із неідентифікованими старшинами легендарного кінного полку Армії УНР. Тривали суперечки чи це взагалі "чорні"... І коли саме зроблено світлину

«Десять міліонів пятсот тищ. І крапка». Українцям нав’язують суперечливі дані про жертв Голодомору

Скільки українців загинуло від голоду у 1932–33 роках? Війна за цю відповідь триває вже кілька років. У вересні вона спалахнула з новою силою через оприлюднення нових даних: 10,5 мільйонів жертв, з них 9,1 млн в Україні.