«Розполячення» костьолу як знаряддя русифікації

Латинський обряд залишався кісткою в горлі царату і латентною загрозою для імперії. Ця ситуація вимагала від влади застосування більш вишуканих засобів боротьби. У 60-х роках ХІХ століття народилася ініціатива, яка передбачала так зване "розполячення" костьолу.

Заходи російського самодержавства, спрямовані на поступове знищення католицької церкви в ХІХ столітті шляхом оправославлення, русифікації та економічного тиску, хоч суттєво послабили римо-католицьку церкву, але не дали максимального результату. Латинський обряд залишався кісткою в горлі царату і латентною загрозою для імперії. Ця ситуація вимагала від влади застосування більш вишуканих засобів боротьби.

У 60-х роках ХІХ століття народилася ініціатива, яка передбачала так зване "розполячення" костьолу. Авторство цієї ідеї належало віленському генерал-губернатору Костянину Кауфману. За його вказівкою була створена спеціальна комісія, яка мала розробити дієвий план впровадження російської мови в католицьку літургію. В 1867 році таке починання навіть особисто схвалив імператор Олександр ІІ.

Костянтин Кауфман
Костянтин Кауфман

Але ідея "розполячення" костьолу, як не дивно, викликала несприйняття в частини російської інтелектуальної еліти. Найбільш радикальні судження стосувалися самого підходу до цієї проблеми. Дійсний таємний радник, попечитель Віленського учбового округу в 1864 – 1868 роках Іван Корнілов на сторінках журналу "Наблюдатель" озвучив найболючіше, як для нього, питання: який ворог для російського самодержавства більш небезпечний – католицизм чи поляки та їхня мова, яка культивувалася в храмах РКЦ західних губерній?

Сам автор вважав, що саме католицизм є "найзлішим і найнебезпечнішим ворогом для Росії" і будь-яка мова не змінить його сутності. За його словами, треба піклуватися не про введення російської мови в літургію римо-католи, а встановлення першості православ'я та російської культури в західному краї. Більше того, Корнілов був переконаний, що введення російської мови в богослужіння перенесе католицизм на російський національний ґрунт, тим самим підсиливши латинську церкву.

Іван Аксаков
Іван Аксаков

Публіцист, громадський діяч і один з лідерів слов'янофільського руху Іван Аксаков, не підтримуючи ідею "розполячення", вважав недоцільним знімати з латинства ганебне тавро полонізму, яке компрометує римо-католицьку церкву і заставляє селянина-католика усвідомлювати, що він поляк в очах "русского" населення. Така моральна опала, на думку Аксакова, мала сприяти відтоку вірян західного обряду до православ'я.

Противники "розполячення" наполягали на тому, що нововведення приречене на крах, католицизм у будь-якому разі залишиться ворогом російської державності, а русифікація костьолу матиме лише формальний зовнішній характер, причому ксьондзи залишатимуться польськими шовіністами. Ненависники "розполячення" були переконані, що російська мова "повинна бути тільки православною", а звучання російської в костьолі лише опоганить її. Більше того, на думку радикалів, у разі запровадження додаткових богослужінь російською мовою, "до костьолу підуть всі російські барині".  

Натомість низка відомих в Росії публіцистів та істориків, зокрема, Михайло Катков, Помпей Батюшков і Владимиров сприймали ідею "розполячення" костьолу як чи не єдиний засіб у боротьбі з латинською церквою. Така категорична позиція базувалася на усвідомленні того факту, що переважна більшість католиків, хоча не належала до польського етносу, але була фанатично віддана РКЦ і добровільно залишати конфесію не бажала.

Щоб підготувати правове поле для впровадження задуму, 25 грудня 1869 побачило світ "высочайшее повеление", яке скасовувало юридичну норму 1848 року про заборону проводити богослужіння російською мовою в "иноверческих" церквах. Але, не дивлячись на всі потуги влади, процес "розполячення" уповільнився.

Лише в 1872 році віленська канцелярія генерал-губернатора відрапортувала в Санкт-Петербург, що 115 із 616 священників місцевої римо-католицької єпархії нібито висловили згоду проводити додаткові богослужіння російською мовою. Можна тільки здогадуватися, які засоби застосували місцеві чиновники, щоб схили до співпраці латинське духовенство і тим самим вислужитися перед столичним начальством.

Насправді ідея "розполячення" костьолу викликала агресивне несприйняття дворян-католиків, латинського кліру, простих парафіян, а також не отримала схвалення у Ватикані. Перші кроки введення російської мови в костьольне богослужіння закінчилися скандалом.

 
Віленський костел святого Рафаїла

Настоятель Віленського храму святого Рафаїла під час свята Благовіщення привселюдно спалив російськомовний "Требник", назвавши його схизматичною книгою. Не дивлячись на це, влада продовжувала втілювати задум у життя. Наприклад, додаткові богослужіння російською мовою були введенні в деяких парафіях Мінської єпархії.

Але супротив виявився надто жорстким, і царат був змушений відступити. Зокрема, Кабінет міністрів у своєму рішенні від 1 листопада 1887 року визнав запровадження російської мови в католицьке богослужіння "мерою вредною". Що характерно, прихильники "розполячення", такі як Владимиров, головну провину за фіаско поклали не на поляків та ксьондзів, а на тих російських патріотів, котрі всіляко протидіяли реалізації цього задуму.

Не дивлячись на невтішні результати, самодержавна влада повністю не відмовилася від ідеї "розполячення" і завдяки дипломатичному тиску на Ватикан таки отримала схвалення Святого Престолу на введення додаткових богослужінь російською мовою. Також для підпорядкування Римо-Католицької церкви в хід пішли різноманітні пропагандистські заходи.

Наприклад, в 1908 році почав виходити католицький журнал російською мовою "Вера и жизнь", через рік в одній із церков Санкт-Петербурга розпочалися т.зв. греко-католицькі богослужіння на старослов'янській мові, в 1910 році відбулося помпезне освячення Російської католицької церкви східного обряду в Римі, а питання "розполячення" навіть стало предметом слухань в Державній думі третього скликання.

Як не парадоксально, але "розполячення" костьолу розглядалося самодержавством насамперед через призму відновлення історичної справедливості, бо сотні тисяч католиків західних губерній, котрі вважали себе поляками, насправді не належали до польського мовно-культурного простору і більше того – визнавали "русский язык" рідним.

Звичайно, йшлося не про російську мову, а українську та білоруську, але для імперського світогляду це не мало значення, адже то лише "наречия русского языка". Вказана тенденція особливо чітко проявилася під час Всеросійського перепису населення 1897 року. "Русский язык" (читаймо, українська та білоруська мови) визнали рідним майже півтора мільйони католиків:

Губернії

Кількість

Віленська

526361

Вітебська

87085

Волинська

108328

Гродненська

225878

Київська

305608

Ковенська

33567

Ломжинська

167

Люблінська

25891

Мінська

152320

Могилівська

28318

Подільська

199625

Сувальська

14859

Седлецька

9188

Всього

1447276

Всього в імперії

1490546

Імперські речники намагалися дати оцінку цьому неподобству, але через призму все тих же ідеологічних кліше. Наприклад, російський публіцист Михайло Катков виокремлював поняття "поляк" у західних губерніях як суто політичний термін, і тут з ним можна частково погодитися. Він пояснював, що між поляком і "русским" зазвичай немає племінної різниці, а поляки західного краю часто не мають польського походження.

Михайло Катков
Михайло Катков

"Якщо брати до уваги генеалогію, то багато хто з польських родин насправді є "русскими", – наголошував Катков. А ось тут криється головна омана та маніпуляція, бо в даному випадку йдеться про колишню руську (українську) шляхту, яка продовжувала себе ідентифікувати за маркерами попередньої епохи і противилася російській асиміляції.

Ідеологеми про один народ навіть надихали окремих публіцистів, які популяризували практику використання католицькими священниками "наречий русского языка" під час проповідей. Так, громадський діяч і політик Чихачов писав: "В 1905 году, в момент наибольшего прозелитизма, нам пришлось слышать блестящие проповеди на малорусском наречии многих ксендзов в Подольской губернии. К сожалению, за последние годы проповеди на простонародном языке сделались более редкими в следствие стремления ксендзов подчеркнуть принадлежность их паствы, в том числе и вновь обращенных бывших православных, якобы к польской национальности".

Д.М.Чихачов
Д.М.Чихачов

  

Згадавши про 1905 рік, Чихачов мав на увазі наслідки указу про релігійну терпимість від 17 квітня. Цей революційний, без перебільшення, нормативний акт фактично запроваджував свободу совісті в Російській імперії, в тому числі надаючи можливість змінювати віросповідання.

Наприклад, лише Фельштинська католицька парафія Проскурівського деканату Подільської губернії до кінця 1905 року поповнилася 392 вірянами за рахунок православної пастви навколишніх сіл (ДАХмО, ф-17, оп. 1, спр. 568). А загалом у західних губерніях імперії протягом 1905-1909 років до католицької церкви перейшло приблизно 230 тисяч осіб православного віросповідання:

Губернії

Кількість

Віленська

25381

Вітебська

4311

Волинська

5042

Гродненська

4242

Київська

1720

Ковенська

1148

Ломжинська

286

Люблінська

50246

Мінська

14846

Могилівська

1456

Подільська

4433

Сувальська

16012

Седлецька

100058

Всього

229181

Йдеться про офіційні дані, які міністр внутрішніх справ подав на розгляд Державній раді. Водночас тодішні фахівці сходилися на думці, що насправді цифра значно більша і перевищує 300 тисяч осіб. Про те, що дані занижені, свідчить і статистика по Подільській губернії – всього 4433 особи, хоча лише Фельштинська парафія зросла на пів тисячі вірян. На жаль, такі дані по інших костьолах Подільської губернії або не фіксувалися, або були втрачені…

 
Костел у Фельштині

Як бачимо, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття царат вдавався до будь-яких засобів, щоб остаточно знищити Римо-Католицьку церкву, прикриваючись гаслами про релігійну свободу і дотримання прав усіх конфесій.

Натомість РКЦ, перебуваючи під постійним тиском влади, перетворилася на ідейно-духовне ядро патріотичних сил, причому не лише польських. Для значної частини українства костьол відігравав роль такого собі ментального зв'язку з попередніми поколіннями, символізував старі доросійські традиції, які залишалися близькими та рідними в умовах московської окупації.





Іван Дзюба: високий інтелектуал з донецьких степів

Він був інтелектуальним лідером і прапором шістдесятницького руху. Його найвідоміша книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" вийшла багатьма мовами. Але, опинившись за ґратами написав покаянну заяву і йому дозволили жити на волі за умови, що він стане оспівувати "літератури народів СРСР". Трагічна доля людини культури.

Ніжин. Серпневі дні 1918-го

Влітку 1918 року на українсько-російському кордоні було неспокійно. На різних ділянках виникали локальні сутички. Більшовики намагались підривати Українську державу зсередини. У Чернігівській губернії одним із більшовицьких осередків стало село Жуківка

"У Москві все ретельніше готуються до війни": листи до шведської королеви Христини

Одним з найцікавіших періодів в історії України є, безумовно, 1649-1659 роки. Період Визвольної революції і війн з Річчю Посполитою та Московським царством. Діяльність гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Основні матеріали з історії цієї Доби зберігаються за кордоном, тому що Чигирин, Батурин і Глухів - козацькі столиці палали у вогні. Було б логічним шукати важливі документи у польських архівах.
Але там їх знайти неможливо, тому що шведська армія вивезла майже весь архів, давні видання і колекції до Швеції під час польсько-шведської війни у 1650-х роках - так званого "Потопу". Навіть оригінальні документи короля Владислава ІV досі зберігаються у Швеції

П'ять українських історій про пандемію "іспанки"

Іспанку просто не фіксували у документах. Дані про кількість хворих та померлих часто не збирали. Тим паче, що паралельно тривала пандемія холери. А специфічно в Україні – епідемія тифу. Холера і тиф були знайомі українським лікарям. А перед симптомами нібито застуди, яка за кілька днів вбивала людей, виявились безпорадними. Кількість жертв іспанки в Україні ми не знаємо. Можемо навести лише кілька історій про перебіг хвороби. Але, можемо точно стверджувати, що іспанка разом з іншими епідеміями руйнувала українську державність не менше, а, може, навіть, і більше від недолугих політичних кроків.